Пропозицію Джеббса почати лов камчатських крабів було відразу відкинуто через відсутність Камчатки, хоча його знання географії та геометрії було достатньо для твердження, що ми перебуваємо десь неподалік від цього дикого острова чи протоки. Я не міг вступати з ним у науковий спір, позаяк сам на уроках географії вчив назви всіх п’ятдесяти американських штатів, але, щоправда, на тринадцятому штаті довелося перервати навчальний процес через обставини особистого характеру. У такі особливо сумні моменти своєї біографії я думав, що це наш Бог Ісус Христос Суперзірка карає мене за мою кепську старанність, та й число тринадцять особливо щасливим не назвеш. Проте присутність пораненого і відсутність Камчатки вплинуло на тимчасове прийняття правильного курсу в напрямку Лісабона.
Португальський берег зустрів нас пустелею і піщаною бурею, та й самі португальці разом із лісабонцями зустріли нас мало дружелюбно: смагляві, брудні, в білих тюрбанах і на верблюдах. Після півгодини безуспішних спроб порозумітись із португальцями всі вони дуже різко стали марокканцями, а щаслива країна володарів шенгенських віз виявилася десь на півночі. Джеббс тут же вирушив на переговори про продаж човна та іншого корисного інвентарю з його трюму, тим більше, що всі шезлонги та сомбреро залишилися цілі й неушкоджені, чого не можна було сказати про ключки для гольфу, остаточно зіпсовані після відчайдушної гри дводюймовими кульками з-під підшипників, а також жорсткого тренування на мечах для участі в зйомках продовження фільму про джедаїв і кошлату мавпу. Нам же з Джимом було люб’язно запропоновано дошкандибати до найближчої пивнички й чекати там свого господаря. Ми вчергове повелись, як фермери на джек-пот, і простирчали в бруднючій забігайлівці до самісінького вечора. Джеббс, природно, не з’явився. Коли нас усе-таки виштовхали втришия, ми вирішили повернутися до човна, переночувати там і спокійно вже чекати Джеббса. Човна на місці звичайно ж не виявилось, як і цього негідника.
Три дні, проведені в порту напівзабутого містечка, значно збагатили наш лексикон, а також ознайомили навколишніх жителів із репертуаром народних канзаських пісень, які незмінно виручали нас при потраплянні в такі ситуації. Внески до фонду жертв церковно-парафіяльних шкіл із ухилом у хоровий спів цього разу були невеликі, але їх вистачало, щоб ми не дали дуба. Джиммі, що шкультигав на передню лапу з роздобутою на звалищі милицею, був особливо жалісливий. Кар’єру нашого дуету, а також подальшу асиміляцію з місцевим фольклором перервав гудок «студебеккера» тисяча дев’ятсот сорок восьмого року випуску небесного кольору з відкидним верхом. Це був Джеббс. У білому костюмі, при метелику, сигарі та дівці. Я анітрохи не здивувався – цей чоловік завжди вмів про себе подбати. На моє скромне запитання про те, як просуваються переговори про продаж човна, він на секунду замислився і звів угору обидва ока. Ні, Джеббс не думав, що мені відповісти чи збрехати, для цього йому не треба було думати, він просто згадував події останніх днів і болісно намагався відшукати в них кільватерний слід від шхуни. Судячи з двох секунд розгубленості на обличчі плейбоя, я зрозумів, що подій відбулося настільки багато, що спасибі господу нашому Аллаху і пророку його, що Джеббс хоча б згадав про нас і повернувся.
– Вони зайшли в глухий кут, – нарешті відповів він.
Це означало, що про човен, а також про шезлонги, і особливо про чудових тушканчиків у сомбреро, думки про яких так зігрівали нас із Джимом у ці прохолодні ночі, можна було більше не згадувати.
– Але я знайшов для вас роботу, – сказала нахабна усміхнена особа, що поперемінно слинила то сигару, то шию білогривої кобилиці, яка втупила свій погляд у двох бомжів і одну милицю. – Все, збирайтеся, наш пароплав відходить через годину! – скомандував наш адмірал.
Збиратися нам було недовго – все нажите за три дні добро можна було з легким серцем кинути просто тут і добути приблизно такий же набір на будь-якому смітнику в будь-якому містечку цієї паршивої планети. Ми кинули все, крім милиці, додолу і залізли на заднє сидіння.
– Що за подруга? – крикнув я у вухо Джеббсу, коли раритетна колимага, стукаючи усіма своїми запчастинами, закуріла по дорозі.
– Це Меґґі!
На кодове слово «Меґґі» подруга відреагувала, як собака Павлова на дзвінок у двері, – повернулася до нас обличчям і посміхнулася передніми зубами однорічного жеребця впереміж із яснами приблизно того ж походження.
– Вона – дочка професора, в якого ми тепер працюємо, він пливе в Південну Африку – копати там щось… – Джеббс намагався перекричати ревучий мотор. – Щось шукають! А Меґґі далі не пливе! (Знову зуби та ясна.) Вона проштрафилася з одним чорним матросом, і татусь сказав, що коли в Африці стане на одне негреня більше, то тут же стане на одну блондинисту шльондру менше! – Зуби знову зареготали, а після Джеббсового лоскоту третього ребра кулаком зовсім застрибали в дисонанс машинній трясці. – Тому вона повертається додому, поки ще не зовсім пізно врятувати залишки сімейної честі, а ми пливемо далі.
Я більше не розпитував про сексуальне життя Меґґі, хоча такі розмови, схоже, подобались і їй і Джеббсу. Тим більше, я не питав, що нас чекає попереду.
– А багато пливти? – прорізався трохи надсажений верхніми нотами арії молочниці голос Джиммі.
– Нє-а.
«Нє-а» тривало майже місяць. За цей час ми жодного разу не бачили Джеббса і я вже смів слабо сподіватися, що його підійняли на реї за спробу бунту з метою початку розкопок слонячих кісток на однойменному березі, що пропливав повз нас. Хоча це було б для нього занадто м’яке покарання за наш проїзд у залізному та злегка задушливому трюмі, в якому речі не треба було класти на стілець, вони спокійно могли висіти і в повітрі разом із сокирами. Джим пообіцяв після цієї поїздки більше ніколи не розігрівати телятину в залізних банках, тому що він тепер у курсі, як недобре там деяким частинам теляти. Я ж відчував, що це наше спокутування за заподіяні страждання неграм, яких сотні років вивозили білі колонізатори з Африки. Тепер білих ввозять таким же способом назад – за все доводиться платити. Часу розвинути цю теорію у мене вистачало, і я спробував застосувати її до Джеббса. Так, фізичні страждання я міг йому нафантазувати, але от на моральні він був навряд чи здатний. Для цього треба бути як мінімум людиною.
Щоб хоч якось згаяти час, ми почали грати з нашими співтрюменниками у карти на грошенята. Ставити нам особливо було нічого, позаяк іще на причалі Джеббс повідомив нам, що нашу платню за півроку вперед уже отримано і витрачено, тобто надійно вкладено. Куди і ким, з’ясувати не вдалося. Ця новина не втішила нас. Але все ж це краще, ніж горланити дуетом пісні, схилившись над бляшанкою. Годували тут справно, нога у Джима майже зажила, а набрід, зібраний зі всього світу на цьому судні, полюбляв розважитися в карти. Джиммі, як будь-яка світла душа, не полюбляв азартні ігри, і йому відповідно в них безмежно щастило, тому, при належному догляді з мого боку, він міг виграти у кого завгодно, чим ми і займалися всю дорогу. До кінця подорожі накопичилася вже досить пристойна сума грошей. Одначе щоночі Джима мучила совість і він поривався віддати гроші цим нещасним, що кінець кінцем нам і довелося зробити, бо нещасні продемонстрували нам свою колекцію ножів і кастетів, а наявна у нас в арсеналі милиця була слабким аргументом у переговорному процесі. З грошима довелося віддати й частину одягу, тим більше, як сказали ці добрі люди, він однаково нам не знадобиться.