Нарешті наші муки закінчились і ми кинули якір у Порту. Ми з Джимом навперебій цілували бетон причалу, бо дійти до найближчої клумби з землею не дозволяв мозочок, який частково втратив свої функції. Після місяця душогубки в трюмі п’ятигодинний переїзд на дні брудної вантажівки здався нам легкою недільною прогулянкою, впродовж якої Джим наполегливо доводив мені, що ночами він чув, як співають кити. Я не сперечався з ним, тим більше, що сам чув, як музично хропів той товстун із крайнього ліжка.
Прибувши на місце, ми не виявили ніяких разючих відмінностей в пустельно-кам’янистому пейзажі від точки відправлення, за винятком відсутності моря та будь-яких зачатків сучасної цивілізації, якщо не брати до уваги маленького села місцевих аборигенів, розташованого ближче до горизонту. Я резонно зауважив, що ми могли б пошукати стародавнє місто і де-небудь у районі Порту, на задньому дворі якої-небудь милої пивнички в більш комфортних умовах. На що Джеббс, який з’явився нізвідки і вже почав керувати розвантаженням своїх речей, відповів: «Ці Тутанхамони жили абиде, і востаннє їх бачили десь тут. Тому й ритимемо десь тут…» Розбивши невеликий табір і понатикавши всюди табличок із написом «Наукова експедиція», всі почали відпочивати. На третій день відпочинку, коли в хід уже пішла гальмівна рідина, спирт із градусників і засіб від зміїних укусів, професор дав команду почати розкопки. На передовий фронт науки було кинуто команду кращих, у складі мене і Джима, яка мала рити траншеї, згідно з планом керівництва, позначеного просто на місцевості водінням носком черевика по землі та маханням руками в різні боки, скріпленим при цьому відповідними висловами.
Вся інша наукова братва числом близько двох десятків людей на чолі з професором, прихопивши достатню кількість лопат, кирок, сит та іншого науково-дослідного обладнання, забралась у вантажівку. Професор сказав, що вони вирушають на кілька днів на розвідку, раптом тут десь поблизу ще причаїлися стародавні міста, а це вони залишають розкопувати нам. Джеббс дуже сильно засмутився, коли дізнався, що його не беруть, а залишають наглядати за нами і за табором. Він цілу годину освідчував перед керівником експедиції свою любов до археології, демонстрував свою чудову техніку копання невеликої ямки столовою ложкою, а також показував, як він швидко знаходить заритий у піску недопалок. Джеббс був на сто відсотків упевнений, що він пропустить якесь важливе відкриття і не вкриє себе ще за життя відповідною його талантам славою. Я й не знав, що у нього існують такі сильні амбіції першовідкривача, що їх, як гадав Джеббс, він буде не в змозі реалізувати тут із нами, а ось там, куди їдуть ці сміливі сильні люди, на чолі з таким… Але професор виявився на здивування холодним до благань, які, навпаки, ставали до непристойності все красномовнішими і красномовнішими та переходили всякі межі етики, прийнятої в наших наукових колах. І тільки прилюдний підрахунок патронів у револьвері професора, що несподівано випірнув із кишені його піджака, остудили Джеббсову голову, змусили відпустити профессорову штанину, піднятися з колін і поплестися геть під насмішки й улюлюкання інших наукових співробітників із кузова. Вантажівка покотила по дорозі, а ми залишилися ковтати її пилюку.
Джеббс не виявив належного інтересу до нашої роботи, мабуть, професор надто охолодив його запал до археології, і влігся в тінь. Ми й самі досить швидко захекалися, покидали лопати, вляглися під брезентовий тент до Джеббса і засопіли. У викопаних нами траншеях, звичайно, було б важкувато відбивати танкову атаку, але моя тітонька Джинджер визнала б їх цілком придатними для грядок під часник. Я розсудив, що копати в таку спеку чисте божевілля, слід дочекатися більш прохолодної погоди. Джиммі негайно зі мною погодився і сказав, що в сезон дощів копати буде значно приємніше, добре, що до нього залишилося якісь кілька місяців, а провізії у нас навалом.
Перший тиждень минув непомітно, ми цілими днями валялися в тіні брезенту й робили тільки те, що нічого не робили. Це було моє улюблене заняття, я роблю його краще за інших, це моє покликання. Джиммі періодично почитував Біблію – єдину книгу, яка у нас виявилась. Її дала мені в дорогу моя добра тітонька три роки тому, коли ми з Джимом покидали рідні пенати. Тітка сказала, що в цій книзі я знайду відповіді на всі свої запитання. Не знаю, які вона запитання задавала собі перед прочитанням цієї книги і чи знаходила вона в ній відповіді, але особисто я ще ніколи не прочитав у ній точну і задовільну відповідь на яке-небудь моє запитання. Ні, ну коли ми з Джимом уперше надійно заблукали, а він супроводжував мене всі три роки наших подорожей, втім, як і попередні дев’ятнадцять, і розкрили і запитали книгу, куди ж нам іти, то вона нам дала чітку відповідь: «До Коринфян», і тут ми чітко зрозуміли, що на розвилці треба було все-таки вправоруч. А коли тієї ж ночі ми забрели, врешті-решт, в якесь спляче маленьке містечко, то знову запитали книги: «Де нам добути їжі, даху або хоча б трохи грошей?» І з розкритої навмання книги нам було дано чітку вказівку: «До Юдеїв». Так… населенню цього містечка ще довго буде снитися в кошмарах, як два молодики однієї прекрасної місячної ночі стукають у їхні будинки і шукають євреїв. Ніхто, звичайно, їм дверей не відчиняв, але кожен судорожно згадував усіх своїх родичів, особливу увагу звертаючи на темноволосих і кучерявих, при цьому неодмінно відповідаючи, що нікого немає вдома. Коли ми обійшли добру половину будинків і переконалися, що вдома таки нікого ніде немає, та готувалися вже взятися за злу половину будинків, нам несподівано відповіли. Лагідна чутлива душа з-за дубових дверей надсілим жіночим баритоном нам повідала, що ця наволоч живе на тому боці площі в двоповерховому будинку з крамницею внизу, в якій нічого купувати не треба, тому що там товар залежаний і що ні володарка цього чудового голосу, ні місіс Баклер, ні інша благопристойна половина Сільвертауна туди не ходить. Світало. Добрі люди, що живуть у будинку над крамницею, довго розглядали нас у маленьке віконечко через приціл дробовика, поки не переконалися в щирості й некримінальності наших намірів. Я і не підозрював, що за п’ять хвилин через все те ж маленьке віконце можна вислухати стільки корисних порад про те, як заробляти гроші та витратити їх на лікування в будинку для божевільних.
Довго ми ще сміялися з Джимом того ранку, коли вкладалися спати в стіг сіна, жуючи хліб, яким нас пригостили пастухи, сміялись і ввечері, коли прокинулись і потупали по дорозі далі, сміємось і тепер, коли згадуємо цю або яку іншу історію з нашого життя.
Пам’ять щадить наше серце, тому найгірші та найнеприємніші спогади стираються і притупляються, а хороші, навпаки, випинаються, ретельно шліфуються та поліруються від сірості буття, тому всю тьмяність життя ми спостерігаємо тільки в сьогоденні; заглядаючи ж у день минулий, ми бачимо тільки акуратні білі стовпчики приємних моментів на яскраво-зеленому газоні життя. Майбутнє ж уявляється нам суцільним феєрверком. О, це солодке слово «завтра». У ньому нам завжди добре та комфортно, в ньому нам завжди буде добре та комфортно. Завтра все має бути так, як треба, так, як ми хочемо і ніяк не інакше. Але доживаючи до завтра, яке стає сьогодні, нам залишається тільки запах горілих петард од минулого, а точніше від свята, що так і не відбулось, якому ніколи не судилося здійснитися. Майбутнього немає, минулого ніколи не було. Є тільки сьогодні, тільки зараз. Ним і треба жити. Тільки тоді ти житимеш у живому світі справжнього, а не в світі ілюзій чи у світі привидів.