• кращим людям – найважливіші міністерства;
• чиновники обираються серед 10 % найбагатших людей;
• високий рівень навчання чиновників у кращих бізнес-школах світу;
• і навіть Агентство соціального розвитку – спілкування високоосвічених чоловіків з високоосвіченими жінками.
Копіювання сінгапурських реформ навряд чи можливо. Уявіть собі, що незадоволений темпами зростання керівник вирішує, що одна з причин у тому, що сім’ї створюються недостатньо правильно, і вирішує, як це робити краще. Потрібно певне ставлення до життя, щоб смиренно прийняти таку ситуацію. Успішних бізнесменів Лі Куан Ю відкликав до керівництва країною, і ніхто не смів йому перечити. Тих, хто підозрювався в корупції, ув’язнювали, або вони закінчували життя самогубством. Лі Куан Ю активно розбудовував свій народ відповідно до своїх принципів та поглядів на життя:
«Система соціального забезпечення підривала в людях розуміння того, що в житті треба покладатися на себе. Їм не треба було більше працювати на благо своєї родини, подачки ставали способом життя. Ця спадна спіраль стає нескінченною, у міру того як мотивація людей до праці слабшає, а продуктивність праці знижується. Люди втрачають прагнення домагатися успіху, тому що вони платять забагато податків… Я був рішуче налаштований не перекладати витрати на соціальне забезпечення людей, що нині живуть, на плечі майбутніх поколінь».
Своє ставлення до демократії і прав людини Лі Куан Ю висловлював чітко, визнаючи, що країна може мати свій особливий шлях:
«Теорії повинні виникати на практиці. Теорію потрібно перевіряти. Я не вважаю, що демократія – це найкраща форма правління для всіх країн і вона пошириться по всьому світу. Якби це було так, чому західні країни намагаються її всім нав’язати силою? Якщо ліберальна демократія настільки досконала, вона і так візьме верх над усім світом, як ринкова економіка, безумовно, перевершує планову економіку і поширюється по всьому світу».
Сьогоднішній Сінгапур – країна, яка використала наявні переваги: людей, готових терпіти заради далекого світлого майбутнього у вигляді національної ідеї, географічне положення, що дозволило розмістити в Сінгапурі біржу, необхідну в даному часовому поясі для того, щоб торги у світі йшли цілодобово, лідера, одержимого ідеєю вивести країну з третього світу в перший.
Лі Куан Ю пішов з життя 23 березня 2015 року на 92-му році життя, довівши, що неможливе може стати можливим на рівні цілої держави.
Кілька фактів про сьогоднішню економіку Сінгапуру:
Південна Корея
Старі фільми, що демонструвалися в Радянському Союзі, зображували чесних і справедливих корейців-комуністів, які відчайдушно боролися з капіталістами за краще життя. Внутрішньокорейський громадянський конфлікт виник у той період часу, коли Корея була однією з найбідніших країн світу. У 1960 році ВВП на душу населення становив у Кореї близько 80 доларів на рік, менше, ніж у бідних і голодних Нігерії і Папуа Новій Гвінеї.
Сьогодні ми не так багато знаємо про закриту й ізольовану від світу Північну Корею. Але ми практично щодня чуємо про дванадцяту за величиною економіку світу – Південну Корею. Samsung, LG, Daewoo, Hyundai, Ssang Yong та інші бренди асоціюються з технікою високої якості.
Уявіть собі 70-річного корейця, який народився 1945 року. Кінець Другої світової війни і початок війни громадянської, голодне дитинство в боротьбі за виживання, невдалий досвід перетворень демократичним шляхом, військова диктатура, робота на знос 70–80 годин на тиждень, віра в майбутнє, поступові поліпшення, виробляємо продукцію для розвинених країн, поступово стає легше, з’являються свої великі компанії і продукція, нездійсненні, здавалося б, задачі, але вони стають реальністю, над тобою вже не сміються, а називають тигром, наздогнати японські концерни – хіба таке можливо, але ми спробуємо, ми будемо працювати більше, ніж ненависні японці, і краще за них, вони принижували нас багато століть, але тепер ми покажемо, чого варті, навіть не віриться, що таке можливо, величезні мости, нові дороги, будинки й автомобілі, усміхнені іноземці, які ще вчора презирливо дивилися зверхньо, нехай тепер Sony наздоганяє наш Samsung, хіба це не сон, тільки вже менше сил, і, здається, можна нарешті видихнути, озирнутися навколо, на цей шлях, який ми пройшли від тарілки, де лежало так мало рису, що доводилося брати його зовсім потроху, щоб розтягнути в часі прийом їжі, до блискучих хмарочосів, галасливих, наповнених автомобілями вулиць і дітей; дітей, які ніколи по-справжньому не повірять тій убогості, яка була нашим життям колись.
Південна Корея починала свій дивовижний шлях з відсутності природних ресурсів, браку продовольства й американської продовольчої допомоги, людей, які були готові старанно працювати за мінімальну плату. Саме люди і стали ключовим ресурсом майбутнього зростання.
Політика цивільного уряду, що перебував при владі з 1953-го по 1961 рік, зазнала краху. До влади в результаті військового перевороту прийшов генерал Пак Чон Хі.
За підтримки США за отримані іноземні кредити будуються фабрики, які на імпортній сировині за західною технологією виробляють продукцію для подальшого експорту. Як в аграрній країні, що відчуває брак продовольства, можливо було знайти керівників для промислових виробництв? Рецепт був простий. Фактично серед тих фермерів, що були в країні, були відібрані найбільш хазяйновиті та організовані, і їм було доручено займатися абсолютно новою діяльністю. Витоки південнокорейських концернів – на полях у вирощуванні рису. Ставка спрацювала. Слухняні й терплячі корейці, які боролися за виживання, були готові вчитися і працювати не покладаючи рук. Вчитися і працювати, працювати і вчитися. Політика державного протекціонізму в корейському випадку спрацювала. Західні союзники закрили очі на преференції, які отримували південнокорейські виробники. На першому етапі будівництво корейського дива було дуже далеким від методів ліберальної демократії. Отримавши перші результати економічного зростання, корейці за допомогою американських консультантів визначили наступні кроки – розвиток металургії, суднобудування, хімічної промисловості. Держава інвестувала зібрані податки в освіту та інфраструктуру, при цьому соціальні стандарти не підвищувалися, тягар піклування про хворих і літніх людей перекладався на сім’ї.
Зростання промисловості призвело до золотих вісімдесятих. Корейські заводи стали перетворюватися на бренди, нехай поки що й не найвищого рівня, американська фінансова допомога була більше не потрібна. На цьому підйомі почалося пом’якшення авторитарного режиму, поступова демократизація суспільства. Держава поступово зменшувала свою роль у визначенні економічної політики, передаючи її вже сформованим великим концернам, які стали стрижнем економіки, а навколо них активно розвивався малий і середній бізнес.
Темпи розвитку Південної Кореї були стабільно вищими за середньосвітові, а також вищі, ніж в розвинених країнах, що давало можливість стабільно скорочувати розрив з ними, піднімаючись все вище й вище сходами економічного добробуту.
Шлях був досить тернистим. Наприкінці 90-х Кореї ще довелося пережити глибоку кризу, пов’язану з відтоком спекулятивного капіталу. Багато тоді говорили, що вибудована економічна модель незабаром дасть тріщину і призведе до тривалого спаду, адже ті країни, які намагалися її скопіювати, не досягли успіху. Але корейці досить швидко оговталися від кризи. Коли з боку влади прозвучав заклик поповнити золотовалютні резерви країни, котрі стрімко танули від утечі капіталу, вишикувалися величезні черги людей, які добровільно жертвували свої накопичення у вигляді валюти і коштовностей. Вони були готові безумовно довіряти державі, з якою пройшли неймовірний шлях, пережили фантастичний підйом економіки.