Сьогоднішні економісти, навіть обстоюючи свої погляди, практично переконані – ідеальної системи просто немає. Неідеальною є природа самої людини. Економіка як похідна від цієї природи також не може бути ідеальною.
На нас чекатимуть радості і втрати, підйоми і розчарування. Економіка – це частина нашого життя. Важлива частина наших потреб.
Частина нашого життя, без якої не обійтися. І ми постараємося пізнати її краще.
Із третього світу в перший. Кому і чому вдалися економічні прориви
«Із третього світу в перший» – так називається книга прогресивного сінгапурського диктатора Лі Куан Ю.
Диктатора? Саме так.
Уявіть собі, що є невелика кількість людей, здатних дивитися й бачити далі за інших. Більш того, безумовно, вони є. У чому проблема цих людей? Як правило, вони становлять меншість, а значить, спроби провести зміни демократичним шляхом для них будуть закінчуватися невдачею. Більшість не побачить кінцевої точки довгого шляху, заради якої в дорозі доведеться несолодко.
Реформи, зміни в країні, глобальна перебудова часто вимагають авторитарних рішень. З іншого боку, лише меншості диктаторів ці позитивні зміни вдаються, адже до одноосібної влади в країні набагато частіше приходять короткозорі мрійники, ніж далекоглядні візіонери.
Демократичний шлях реформ зазвичай дуже довгий. Він вимагає консенсусу, вимагає прийняття суспільством. Найчастіше це призводить до компромісів, які пом’якшують реформи, роблять їх менш інтенсивними, половинчастими. Коли суспільство не готове, демократія вимагає чекати і проводити зміни лише при достатньому рівні прийняття.
Усвідомлення того, що ані тоталітарний, ані демократичний шляхи не дають гарантованого успіху, є важливим. Іноді глобальній перебудові країни сприяють історичні обставини – умови, за яких люди готові перебудуватися повністю. Так було в постсоцтаборі Східної Європи, так було в післявоєнній Німеччині. Іноді глобальне переформатування здійснюється завдяки певним національним рисам. Так, в азійських країнах реформи здійснювалися диктатором, але люди готові були змиритися і чекати, вони ставилися до нього як до імператора.
Деякі люди вважають розрив у рівні життя в різних країнах свого роду змовою, але досвід країн, котрі не тільки подолали бідність, а й вирвалися в лідери економічного розвитку й добробуту, спростовує це. Кожна країна здатна стати економічно успішною. Спробуймо оцінити досвід тих, кому вдавався цей шлях, знайти в ньому ті чи інші характерні риси.
Післявоєнна Німеччина
Принижена, зруйнована, переможена і розділена. Під гнітом репарацій і загального осуду. Навряд чи 1945 року той шлях, що пройшла Німеччина, ставши фактично країною номер один в Європі, міг здатися не фантастикою, а чим-небудь ще.
Відновлення післявоєнної Німеччини часто асоціюють з канцлером Конрадом Аденауером. І це вірно. Цьому великому політикові німці багато чим завдячують. Але економічні досягнення Німеччини навряд чи можна пов’язати з його ім’ям. Аденауер говорив про економістів як про людей, що після смерті хворого після довгого дослідження можуть встановити причини його смерті.
Набагато менш відомим в широких колах неекономістів є ім’я Людвіґа Ергарда. Саме з цим ім’ям пов’язують економічні реформи, що дозволили Німеччині не просто повернутися до вищої ліги, а фактично стати провідним світовим гравцем (4-та економіка світу 2013 року після США, Китаю, Японії за номінальним значенням ВВП).
Розгляньмо ситуацію, з якої Німеччина «стартувала» після Другої світової війни.
«Це був час, коли ми в Німеччині займалися обчисленнями, згідно з якими на душу населення припадало раз на п’ять років по одній тарілці, раз на дванадцять років – по парі черевиків, раз на п’ятдесят років – по костюму. Ми розрахували, що тільки кожне п’яте немовля може бути загорнуте у власні пелюшки і що лише кожен третій німець може сподіватися бути похованим у власній труні».
Ця фраза Ергарда переносить нас у реалії кінця 40-х – початку 50-х. Уявіть себе на місці людей, яким два десятки років до того щодня говорили про вибраність і винятковість арійської раси і які прийшли до страшної злиденності. Яким чином Німеччині вдалося досить швидко повернутися до зразкової економіки й створити справжнє економічне диво?
В основі реформ лежало кілька принципів:
– грошова реформа і відмова від державного регулювання цін, марка як надійний платіжний засіб;
– була заявлена неоліберальна модель, але фактично реалізовувався соціально-ринковий сценарій з досить вагомою роллю держави; сам Ергард вважав це компромісом з реальністю, коли соціалістичні ідеї домінували;
– обмеження державних витрат і умови для розвитку підприємницької активності;
– нова технологічна основа завдяки плану Маршалла;
– заохочення підприємницької активності;
– земельна реформа;
– політична воля Конрада Аденауера для «прикриття» реформ.
Французькі економісти Жак Зюефф і Андре П’єтр описали свого часу результати реформ: «Чорний ринок раптово зник. Вітрини вщерть наповнилися товарами, фабричні труби задиміли, а на вулицях снували вантажівки. Всюди мертва тиша руїн поступилася місцем шуму будмайданчиків. І яким би дивним не був розмах цього підйому, ще більше дивувала його раптовість. Він почався у всіх областях економічного життя в день валютної реформи ніби за ударом дзвонів… Ще за вечір до того німці безцільно тинялися по містах, щоб абияк добути мізерну їжу. Наступного дня всі думали про те, що б виробляти. Ввечері їхні обличчя висловлювали безвихідь, а зранку вся нація з надією дивилася в майбутнє. Тому немає сумнівів в тому, що вирішальний підйом в німецькій економіці почався з валютної реформи».
Ліберальна модель економіки з низкою компромісів в частині забезпечення найбільш незахищених верств населення, помножена на німецьку працьовитість, дала неймовірний результат, коли в Німеччині темпи зростання економіки впродовж кількох десятиліть залишалися найвищими в Європі.
Чи була політика Ергарда універсальною або Німеччині частково пощастило? Так, зовнішні чинники також грали на боці німців.
План Маршалла допомагав відновленню економіки, війна в Кореї дозволила посісти ведучі позиції в експорті зброї. Але все ж внутрішні обставини були головною рушійною силою – німці відверто хотіли жити гідно і готові були заради цього працювати багато і сумлінно.
Об’єднання Західної і Східної Німеччини 1990 року зробило країну явним лідером нової Європи, локомотивом економіки ЄС.
Кілька фактів про сьогоднішню економіку Німеччини:
Сінгапур
Маленька бідна країна в 50-х роках XX століття, позбавлена ресурсів, що імпортувала навіть прісну воду, тепер посідає 3-тє місце в світі за показником ВВП на душу населення (за паритетом купівельної спроможності, дані 2015 року). Феноменальне зростання пояснювалось і ручним управлінням. Сінгапур – це місто-держава, тому багато реформ Лі Куан Ю, незмінний лідер країни з 1959-го по 1990 рік, контролював фактично особисто.
Успіхи Сінгапуру описані в книгах і вважаються показовими, але їхній аналіз вказує на можливість здійснити їх в конкретній точці земної кулі в конкретний час.
Основними віхами реформ були:
• національна ідея і візія, які об’єднали країну;
• авторитарне управління впровадженням реформ;
• висока оплата суддів і максимальне спрощення законодавства;
• акцент на заохочення іноземних інвестицій;
• автоматизація та комп’ютеризація;
• прості і невисокі податки;