– А я вам, що казала. Ось побачите, в неї ще й крильця відростуть.
Її винувато дивилася на свою шкоду та зрозумівши, що все минулося продовжила сніданок. Мамину чашку, мала зачепила випадково, повернувшись аби задати чергове питання.
– Мамо Фанечко, ми з татом подаруємо тобі нову чашку. Ще кращу.
– Добре, – мама відразу погодилася.
Її полюбляла вівсянку з полуничним джемом. Вона швидко впоралася з улюбленою стравою, тож мовчання тривало лічені хвилини:
– А де мій триколісний велосипедик? Моя ракетка на коліщатках. Можна я на ній сьогодні покатаюся?
– Хочеш, щоб з тебе знову глузували всі діти у дворі? Завтра накатаєшся.
– Завтра у мене багато справ. Хочу сьогодні… Ти будеш йти, а я їхатиму. Хто швидше? Або ж давай ти на велосипедику.
– От хитрулька. Ти знаєш сама, що мами на дитячих велосипедиках не їздять.
– Він маленький для тебе чи ти для нього велика?
– Моя дорогенька, хто повідкручував йому колеса. Тепер твій велосипедик-ракетка схожий на велотренажер. Замість трьох коліс в нього залишилося тільки одне. Як ти на ньому збиралася їхати? – промовляючи це мама посміхалася і гладила малу по голівці.
Її ніколи не барилася з відповідями:
– Одне коліщатко я подарувала Ктататику на день народження. Інше теж подарувала на наступний… Йому ще не скоро буде сім, тільки наступного року, восени. А якщо забуду? Так краще, подарунок вже в нього. Залишилося дочекатися цього дня.
– Тепер ти на своїй ракетці тільки у снах зможеш кататися.
– Тепер не кататися, а літати, – прошепотіла Її. – Літати, літати…
Її стояла біля вікна і спостерігала, як чубляться горобці на гілці горіха. Мама, тим часом, перед тим, як взути рожеві босоніжки, наліпила смужки прозорого пластиру на п’яти. Взуття було зовсім новим, тому й намуляло ноги.
Доклеївши пластир мама підвелася. Її погляд ковзнув по годиннику на стіні в дитячій… В цей час пролунав дзвінок її мобільного. Три рази поспіль повторилася чудернацька мелодія і стихла. Вона не звернула на це уваги. Чи то у неї запаморочилося у голові від надмірної концентрації у дуже незручній позі, чи дійсно відчула щось особливе… Вона зайшла до кімнати Її і здивовано дивилася на миготіння зелених цяток. Їй здалося, що час зупинився: «Та не може бути. Сім годин сім, хвилин і сім секунд. Сім секунд… Батарейки тільки вчора поміняла». Від напруження в неї почали сльозитися очі. За кілька секунд прискіпливого спостереження вона полегшено здихнула: «Хоча – ні. Вісім секунд, дев’ять. Ніби пішов. Йде, йде. То мабуть у мене мозок завис від шквалу питань».
До тями її привів тоненький голосок:
– Мамо, тобі хтось телефонував…
– Дарма. Зовсім ні… то будильник спізнився мене розбудити.
– А моє волосся не спізнюється рости. Вже он яке довжелезне. Чому у мене росте волосся на голові? Навіщо? Бо Ктататику не треба. Він мені сказав, що підстрижеться… Буде лисим.
Замість відповіді мала почула:
– Ранок сьогодні якийсь дивний. Задовгий чи що? Час ніби зупинився. Навіщо? Невже й він вагається, приймаючи якісь важливі рішення? – насторожено промовила мама.
– Мамо, ти з Шушею розмовляєш у моїй кімнаті? – нагадала про себе Її.
Мама Фаня вийшла із кімнати.
– Чи ти не задуриш голову. З Шушею… Я вже не в тому віці. Сама до себе. Доню, моя люба, ти – дівчинка. Дуже гарна. – Вона поцілувала Її в щічку.
Фанасія виховувала свою доню згідно свого життєвого досвіду. Та це на повірку не давало бажаних результатів. Все відбувалося навіть всупереч намірам матусі. Хоча б оця сьогоднішня розмова про волосся. Вона була спровокована вранішнім заплітанням косичок. Її мала довге русяве волосся. Дуже гарне. Вона була від нього в захваті. Особливо коли сама собі робила зачіски. Фантазувала і розважалася. Заплітала косички не на потилиці, а на лобі або ж вплітала у волосся свої іграшки…
З косичками вона виглядала не такою дорослою, якою себе вважала. Не хотіла бути звичною дівчиною з косичками і все тут.
– Я знаю. Ти мені вже говорила.
– Нарешті ти знаєш і не питаєш.
– Ма, для чого дівчаткам довге волосся? Я чула, як одна тьотя в телевізорі говорила: «Бути гарними на радість людям протилежної статі».
– Ірчику, припини. Ми з тобою вже про це розмовляли.
– А я протилежної статі?
– Розумнице моя, згодом сама все знатимеш і воно стане тобі нецікавим.
– Згодом, – замріяно повторила Її.
– Давай краще сходимо сьогодні в зоопарк, мама спробувала змінити тему розмови. – Подивимося на звірів.
– У них волосся росте не тільки на голові.
– Її, ми люди, тому волосся у нас менше ніж у тварин.
Іринка на мить задумалася і ошелешила маму новим одкровенням:
– Ми розумніші за тварин, бо садимо їх у клітки, а не вони нас. Вони не знають набагато більше за мене. Краще вже до тата на роботу. Він покатає мене на конячці.
– Ого… я краще промовчу.
– Ма, краще до татка, – Її говорила і смикала маму за руку.
– Добре, домовилися. Завтра скачки. Він запросив дуже відомих жокеїв. Розважимося. Поставимо на якусь конячку… А потім на атракціони в містечко «Казка», – мама говорила це і мабуть подумки вже була у завтрашньому дні, бо на її обличчі сяяла усмішка.
– Чому весь ранок тільки й чути: завтра, завтра, завтра?
– Тому… Досить. Зараз заплетемо тобі гарнюню косичку.
Мама на всі витівки своєї неслухняної донечки реагувала спокійно:
– З розкошканим волоссям не годиться ходити серед людей. Ти ж не на подіумі. Це там можна відкривати всі двері для фантазій. Хоча теж серед людей… А Її ще маленька і на голові у неї повинна бути відповідна зачіска. Не гризи нігті. Що мені з тобою робити?
– Тільки любити, як говорить бабуся. А завтра ми заплетемо косичку на лоба. Костик мне постійно за неї смикає і сміється. Я хочу бачити, коли він це робить. Каже, що це в мене не косичка, а хвіст. Мамо він дурненький? Так?
– Добре. Спереду. Завтра так і зробимо. Підеш до школи не така, як усі. Жартую звісно. Трішки помовчи, а то в мене вже голова обертом.
– А я бачила таку зачіску у тьоті.
– Де це ти бачила таких тьоть?
– Вчора ми з татом гуляли парком. А вона лежала на лавці і співала казна що…
– Її, то була зовсім не та тьотя на яку треба рівнятися маленьким дівчаткам.
– Погана? Ма, а, як це? Вона сама так захотіла – бути поганою? Погана – це коли коса не на тому місці?
– Її, тобі не важко в твоєму віці бути такою розумною? – втомлено зітхнула мама Фаня.
– Ага… Я зрозуміла. Коли хтось щось комусь чи чомусь заважає – означає – поганий. Правильно?
– Правильно, але це кожен розуміє по своєму.
– Правильно… а я погана?
– Ти – ні. Ти моя доня. Моя хороша. Моя рідненька…
– Тепер більше ніколи не говори мені: «Не заважай. Я не встигаю». Або ж не звертай на мене увагу коли фарбуєшся. Домовилися?
– Більше не буду… Від бабусі тебе сьогодні знову забере тато. Я затримаюся на роботі. Добре, моя люба?
– Добре, – сказала Її і потягнулася за помадою на косметичному столику своєї матусі.
– Мамо дай твою помаду. Ну хоч оту, безкольорову. Я трішки. Ну дай. Прийдемо до бабусі я витру.
– Ти у мене красунька і без помади, сонечко ти моє.
Вона взяла доню на руки. Вони обоє побачили своє відображення у люстрі. На них звідти дивилися схожі, мов дві краплини води усміхнені обличчя. Тільки одне трішечки доросліше і зі смаком нафарбоване.
– Красуні, – посміхнулася мама Фаня.
Її все ж бере помаду аби провести нею по лобі. Потім, пручається, вислизає із маминих обіймів та тікає до себе у дитячу кімнату.
– Хочеш залишитися вдома одна однісінька, мов стебелинка? – спробувала налякати малу мама.
Її їй відповідає, ніби нічого не сталося, вистрибуючи на одній нозі із кімнати:
– Мамо, а навіщо нам аж по дві ноги? Дивись, як я можу стрибати. Стриб. Стриб…
– Її не бешкетуй. Я не встигаю. На роботі мене по голівці не погладять за запізнення. Давай я тобі витру лоба. Ти встигла за цей ранок видати мені 1000 запитань.
– Не знаю. Якось само собою. Ма-а, ти не забула?
– Що я не забула?
– У мене скоро день народження.