– Так… Я не забула. До цього скоро ще пів року…
– Подаруєш мені щось цікаве. Тато, до речі, теж пам’ятає.
– Мама не встигла відповісти на, тому тільки й змогла, що відкрити рота.
– Ма, чому мене назвали Ірою, а тепер Її? Розкажи ще разочок. Ну будь ласочка.
– Нема часу. Ввечері почуєш замість казочки. Добре?
– Добре.
– Ранок сьогодні ні в року. Ціла вічність минула. Нарешті ми відвантажилися, – полегшено сказала мама Фаня, закриваючи на ключ двері квартири. – Давай ручку, ходімо.
* * *
Останній ранок літа… Легенький вітерець шурхотів листям дерев, крізь яке пробивалися яскраві сонячні промінчики. Її міцно тримала мамину руку аби не спіткнутися, бо намагалася роздивитися на сонячне диво, яке примушувало мружити очі. Вона по черзі відкривала і закривала то ліве, то праве око.
– Її, моя хороша, ми вже запізнюємося. Швидше перебирай ніжками, – непокоїлася мама Фаня.
– Ма, я вже не хочу до бабусі. Візьми мене з собою на роботу.
– Там на мене чекають двадцять майже таких, як ти. Єдине втішає, що вони дорослі і запитань у них менше. Якби вони всі «чомукали» я б і хвилинки не витримала.
Мама Фаня працювала дизайнером у будинку моди «Коло». Їй не звикати мати справу з дуже вередливими особистостями. Але всьому є межа.
– Жартую. Ма, а ми живемо на 7-му поверсі?
– Ні, на першому. А що це новина для тебе?
– Я чула як ти тату говорила. Я на сьомому небі. То значить на другому поверсі – восьме небо, а на третьому…
– Мої вуха нічого не чують. Чуєш? Я нічого не чую. Це вже занадто. Заспокойся. – Мама прискорила крок, з надією припинити цей потік запитань.
Її майже бігла за матусею, але не припиняла «чомукати»:
– Я ще чула, як тато розмовляв з кимсь по телефону. Він повторив декілька разів: «Бери більше. Кидай далі. Тікай швидше».
– Що за ранок сьогодні? Мабуть дається взнаки оце безкінечне і безглузде переведення часу на літній період. Догралися. Ось вам… – занепокоєно промовила мама Фаня.
– Ма, а чого це дядя Вася не підмітає двір? Коли ми вранці йдемо до бабусі він зажди вітається з нами.
– А я про що… Мабуть його здали в ремонт або ж сьогодні в нього тех. огляд. Час… Ми прогавили час.
– Він, що робот? Роботи з високим рівнем свідомості поміж людей не живуть. У нас на Землі, екологічна недоторканна територія. А наше місто – музей. Роботи тільки на Місяці працюють в шкідливих для здоров’я умовах, а ще у далекому космосі виконують завдання. Шукають енергоресурси… Як у фантастичному мультику «Планета людей». Нам в садочку показували всі вісімнадцять серій, – протараторила Її.
– Мультики? Бо я вже було подумала… Її, дядя Вася вже впорався зі своєю роботою. Це ми так запізнюємося. Тепер він займається мистецтвом. Створює арт-шедеври зі сміття на міському звалищі.
– Не сердься. Біжи на роботу. До бабусі я сама дострибаю.
Мама вже не досить лагідно сказала:
– Ти думаєш мені легко йти в туфельках на шпильці, не звертати уваги на вирячені очі перехожих, відповідати на твої питання і налаштовуватися на робочий день? Заспокоїлася?
– Добре зараз зупинюся. Заспокоюся. Сяду прямо на тротуар і буду спокійною.
Її вирішила пожаліти маму, але по своєму:
– Вибач. Я ж маленька і дурненька, нічого не знаю… Ти почала жартувати зі мною, як з дорослою.
– ? – у відповідь мама здивовано подивилася на Її.
Замість говорити, вона підхопила балакучу неслухняну на руки. Далі вони йшли мовчки.
Її уважно дивилася із-за маминої спини, як віддаляється їхній будинок по мірі їх наближення до двору бабусі. Він не тільки віддалявся, а ще й злегенька підстрибував в такт маминих кроків.
* * *
Затишний бабусин дворик зустрів їх дзвінким голосками дітей. Справа в тому, що будинки в цьому дворі дуже старі. Деяким було аж за двісті років. Їх навіть оголосили пам’ятками архітектури. Опісля реставрації все тут нагадувало побут часів розквіту механіки. Та й жили тут переважно люди пенсійного віку, яких діти радували онуками. Поки батьки на роботі за малечею приглядали бабусі і дідусі.
Костика не було… Її похнюпила носика. Це означало, що нічого цікавого не відбудеться. Найкраща подружка Льолька вже сперечалася з хлопцями. Мабуть знову буде з нею гратися в перукарів.
Бабуся Оля чекала біля під’їзду. Її, перша, випередивши маму, чемно привіталася з бабусею:
– Доброго ранку! Ба, а я завтра в школу! А де Костик?
– Доброго ранку, Ольго Філімонівно. Ось твоя помічниця, – навмисне офіційно, але не без ноток іронії, сказала мама Фаня. – Сподіваюсь вона не дасть тобі нудьгувати. – Її, щоб без бійок і всього такого. Не вистачало ще синців перед школою, і, пока. Я побігла, бо вже здається запізнилася.
Не на роки моложава бабуся, вчителька історії на пенсії, з дуже екстравагантною зовнішністю та не менш незвичайним барвистим вбранням із минулої епохи, ні на мить не забарилася діловито відповісти, таки діждавшись можливості говорити, терпляче вислухавши привітання.
– Доню, привіт-пока. Біжи. Вперше чи що? А тобі, моя люба онучко, доброго ранку.
Не даремно її колеги в школі, позаочі, жартома, величали княгинею Ольгою.
Бабуся поцілувала в щічку свою онуку. Ця парочка дружньо сіла на лавку біля під’їзду. Вони за звичай так робили аби провести поглядами маму Фаню за ріг будинку. Та намагалася йти дуже швидко. Так швидко, наскільки їй дозволяли тонесенькі високі підбори рожевих босоніжок. Відійшовши метрів з п’ятнадцять обернулася і дала забуту настанову:
– Ледь не забула! Не купуйте морозиво! Самі знаєте, що з ангінами ми не дружимо! І зміряєш їй температуру. Про всяк випадок. Ільки не ртутним. Отим, що я тобі вчора купила. Чуєте!
– Чуємо! – відповіла за бабусю Її.
Мала притулилася до бабусі Олі і тоненьким голосочком запитала:
– Ба, а ми дружимо? Морозиво буде?
– Буде. Я вчора купила. З горішками. Поласуємо.
– Я буду їсти потрошку, як ти вчила. А горло в мене вже не болить. І температуру міряти не треба. Хіба, що трішки.
– Не будемо. Ні трутним, ні електронним.
– З ртутними я з дитинства не дружу. Ти ж знаєш. Вони розклеюються у моїх руках.
– Гаразд. Що новенького у світі? – змовницьки підморгнувши, продовжила розмову бабуся.
– Щойно тут були разом дві мами, дві доні і одна бабуся. П’ять. А нас всього троє. Рахувати я вже вмію. Ось така новина.
– Ого… Розсмішила. – Бабуся щиро, голосно розсміялася, аж сусіди почали визирати з вікон. – Тепер моя черга. Дідусь передавав привіт. З плавання він повернеться за тиждень, але поштою прислав тобі справжній морський подарунок. На кораблі без цього ніяк. Казав щось дуже цікаве і корисне.
– А де ж мій подарунок?
– Завтра отримаємо. А твій Костик… Тобто Ктататик. Одним словом, цей хлопчик переїхав до іншого міста. Його тато отримав нову роботу. Підвищення. От добре. Все обійшлося. Ми всі тут у дворі почокались. Навіть я трішки… Що то була за дитина, – вона виразно промовляла ім’я Ктататик, ніби підкреслювала своє особливе ставлення до цього хлопчика, не приховуючи гарного настрою, який щойно у неї з’явився в зв’язку з приходом Її.
Мала намагалася їй заперечити. Їхня розмова почала нагадувати суперечку двох подруг.
– Спокійний, розумний хлопчик.
– Та він цим спокоєм усіх дітей в дворі причарував. Грали у якісь божевільні ігри. Як то кажуть в тихому болоті чорти живуть. А тепер ще й сумувати будеш?
– Буду! Вже сумую. Він найкращий!
– Не сумуй. Мабуть він тобі подобається… Підростеш. Станеш дорослою. Знайдеш свого Ктататика. Колись… Я тобі правду кажу. Якщо не забудеш, – намагалася заспокоїти свою онучку мудра бабуся-княгиня.
– Ктататик – мій найкращий і єдиний друг. Хоча й дражнив мене ірискою, але він добрий і не дурний. Навчив, як з поганих людей робити хороших. Треба вказати на них вказівним пальцем, промовляючи чарівне слово. Одного разу ми спостерігали, крізь паркан, як на вулиці дядько сперечався з тьотею. Може вона його наречена, чи ще хтось. Дуже кричав і хотів вдарити, а вона плакала. Костик показав на нього своїм вказівним пальчиком і сказав: «Жхсцчшщ!». Той відразу й замовк, аж принишк. Став посміхатися. Потім поцілував ту тьотю.