– Молодець… Як добре, що він переїхав. А я й не знала, – хитаючи головою, занепокоєно прошепотіла баба Оля.
Її продовжила розповідати бабуні свої плани на найближче майбутнє:
– Я буду вчитися дуже швидко. Закінчу школу за вісім… ні, за сім років. Відразу стану дорослою і гайда шукати Ктататика. Знайду його. Потім буде видно. Головне знайти його.
– Чого доброго, а такі рано чи пізно дають самі про себе знати. Аби тільки він не почав тебе шукати…
– Знайду. Побачите. Ми будемо шукати одне одного одночасно і обов’язково знайдемося.
– Знайдетеся, – стримано сказала Ольга Фалімонівна.
– Ми одружимося. Потім у нас народиться донечка. Назвемо її Ірою, як мене. Ми будемо жити в казці, яку самі придумаємо. Ось. Будемо жити-поживати і все буде краще ніж ви можете собі уявити.
– Вірно. А поки що тобі треба рости і набиратися сили, то ж підемо снідати. Спочатку помий руки.
– Скільки можна мити ці руки? Ба, а мої руки вже не хворі. Не кольоровішають. Тільки коли мене дістають всілякі дурні.
– От і добре. Лікарі правильно попередили, що це вікове і згодом минеться. Переростаєш.
– А снідати не хочу. Я вже дома їла вівсянку.
– Я все зрозуміла. Їсти треба в апетит, – повчально промовила Ольга Філімонівна. – Не хочеш їсти? Добре. Тоді чекай морозива. Посидимо ще трішки. Чудовий ранок.
Вони сиділи на лавці. Її бовтала ніжками і посміхалася. У них обох був гарний настрій.
– Бабуню, розкажи мені будь-ласочка. Чому мене називають Її?
Бабуня деякий час вагалася, поправляючи окуляри в золотій оправі:
– Все просто. Невже тобі тато не розповідав?
– Розповідав. І мама. А ти сьогодні ще не розповідала, – мала так щиро посміхнулася, не залишивши бабусі іншого вибору, як в соте переповісти знайому історію. – Ну, будь-ласочка. Тільки не кажи, як татко: «Не їж мій мозок своїми питаннями».
– Моя версія така. Тато хотів назвати тебе Ірою, а мама Іридою. У першому свідоцтві так і записали подвійне ім’я Іра-Ірида. Але згодом шальки терезів схилилися на сторону тата, бо перше слово, яке ти промовила було «тато». Тому й поміняли твоє свідоцтво, хоча цього не варто робити. Навіщо таке затіяли? Ти ж народилася один раз, не два. У другому свідоцтві залишили тільки ім’я Іра. Мама поступилася… Коли ти була зовсім маленькою і тільки-тільки почала вимовляти більш-менш зрозумілі слова, на запитання: «Як тебе звати?», ти, не вагаючись, відповідала, щось схоже на: «Її».
– Майже, як у тата з мамою. А можна змінити своє ім’я чи повернути перше?
– Можна. Підростеш. Отримаєш паспорт. Тільки міняй не міняй, а по батькові залишишся тою ж…
– Тато назавжди тато… Татусь Петрусь, – багатозначно сказала Її. – Чому мама його іноді, коли сердиться, називає конюхом?
– Отакої. Всі були б такими конюхами. Він керує племінним коне-заводом… Підростеш, тоді все знатимеш. А дорослих треба слухати, – діловито сказала бабуся.
Її заперечила:
– Треба, але ж не всіх. Вони бувають і п’яними, і хворими, і дурними. Своїх рідних дорослих, маму з татом, я й так слухаю.
– Молодець. Тільки ти могла таке придумати. Добре. Не будеш, то ходімо викинемо контейнер зі сміттям.
– Бабуню, домовилися. А де ти береш сміття?
– Воно саме десь береться. Або ж… Іноді доводиться купувати щось вкрай необхідне, а згодом воно саме стає непотребом. Жартую, – спохватилася Ольга Фалімонівна.
– Чур, викидати буду я.
– Кидати не треба. Сьогодні поставимо на цьому майданчику та й досить. Скоро має приїхати сміттєвоз.
Бабуня загадково посміхалася. Вона знала майже всі секрети своєї онуки. А окрім морозива мала ще дуже багато цікавинок:
– Тепер гайда до кактусів. Час їх поливати. Вони всі, як один, цієї ночі розцвіли. Справжнє веселкове диво.
– А мій? Опунція розцвіла? Її сьогодні не треба. Я вчора полила її медом, – сором’язливо зізналася Її.
– Яким медом? – не приховуючи цікавості запитала бабуся.
– Горіховим, – хіхікнула у відповідь Її. – Мені Ктататик казав, що від меду кактуси вночі світяться, а потім на них з’являються смарагдові горіхові іриски.
– Що мені з тобою робити? Тільки любити. Ходімо, сама побачиш. Твій кактус – найкращий. Розцвів, розцвів. Синя квітка. Чарівна, і пахне казкою… Буде смачнючий плід. Іриска…
Її за лічені секунди, здолала шістнадцять сходинок. Задоволена цим чудовим довгим ранком, стояла на другому поверсі, біля бабусиної квартири № 7.
– Синя!? – навмисне голосно перепитала мала.
Першим їй відповіло відлуння під’їзду:
– Синя! Синя! Синя!..
– Синя, – підтвердила бабуня, долаючи останню сходинку. Вона доволі швидко наздогнала онуку, бо була ще молодою не тільки душею. Її фізичній формі заздрили всі сусіди пенсіонери.
– Скажу тобі по секрету… Сьогодні ввечері, аж із Японії, привезуть твої улюблені сині троянди. Тато замовив на перше вересня.
– Троянди! – Її подобалося гостювати у бабусі, бо та ніколи не втомлювалася відповідати на її питання.
Без школи. Летаргія
– Доїш цей шматочок, моя люба, бо вночі буде за тобою ганятися… і не дай боже наздожене.
Осіння феєрія… Перше вересня. Свято було десь дуже далеко. Я не пішла до школи. Проспала. Не змогла прокинутися. Намагалася, але даремно. Моє тіло нічого не відчувало, бо його температура знизилася до температури повітря у моїй кімнаті.
На плічках висіла святкова сукня, в якій я мала зробити перший крок до країни знань. Подорож скасовано… Білий портфелик з рожевими метеликами, самотньо стояв біля столу. Букет синіх троянд так і залишився у прозорій вазі з холодною водою. Ці троянди тато замовив мені аж із Японії. Доставили їх вчора ввечері. Все було на своїх місцях. Окрім мене. Свято оминуло нашу квартиру… Натомість я потрапила в інший світ. Таким був для мене початок нового дня.
Згадала, вже якось зовсім по дорослому, казку про сплячу красуню. Але я ще зовсім маленька аби чекати принца з рятівним поцілунком. Тепер мені треба доводити собі, що я ще маленька! Думки відразу змінилися. Їх стало набагато більше. І вони вже мали інший стержень, ніж ті, які заповнювали мою свідомість вчорашнім вечором.
Все, включно з реально існуючими залишками мого життя, почало обертатися, змішуючись в одне різнокольорове місиво. Так продовжувалося до тих пір, аж доки чорний колір не став домінуючим, поглинувши всі барви.
Раптом мені здалося, що я на своєму, колись триколісному, велосипедику «Ракетка». Ні, це вже була справжня ракета на одному коліщатках. Одне замість трьох! Ракетка мчить просторами всесвіту в невідомому напрямку. Її несе течія безкінечної, бездонної ріки без берегів. Неосяжна невідомість гостинно запрошує мене в свої володіння…
Не центроване коліщатко крутиться з ледь чутним скрипом, схожим на: пача, мача, пача-мача… В ілюмінаторі морок раптом змінюється мерехтінням моєї нової казки.
* * *
Три доби до мого повного відключення від цього світу…
Я відразу подорослішала! Збулася моя мрія. Але, щоб отак!
Це відчуття вщерть заповнило мою свідомість. Дивно, але я тепер знала відповіді майже на всі свої, ще не озвучені питання. Зникла потреба цікавитись чимось новим. Весь спектр подій не підлягав критиці. Абсурд найвищої проби. Абсолютний апокаліпсис здорового глузду. Тільки споглядати і аналізувати. Та й у кого тут запитаєш? Я наодинці з собою…
Маленька доросла дівчинка Іра стала невільним свідком подій, які відбулися напередодні. Деякі фрагменти були зовсім нові – мабуть раннє, несвідоме дитинство. Все крутилося у зворотному порядку одночасно зі звичним плином часу. Секунда за добу, година за хвилину. Єдина багатовимірна картинка, на якій я бачила одночасно рух мого життя у двох діаметрально протилежних напрямках з різною швидкістю.
Стан речей набував інших властивостей. Ніби хтось монтував фільм мого життя. Перемотував, прискорював і вуалював таємницями занадто важливі фрагменти, які не хотів виставляти на загальний показ. Іноді все мелькало з шаленою швидкістю, залишаючи неймовірний кольоровий, калейдоскопічний слід. Минуле і теперішнє переплелися між собою, даруючи мені шанс на існування у цьому вимірі без меж і часу.