В’ячеслав Васильченко
FакіR
Завжди є хтось розумніший за тебе…
ПРИМІТКА АВТОРА
Усі персонажі, установи й події, описані в романі, вигадані. Будь-який збіг з реальними людьми, установами чи подіями абсолютно випадковий.
ДОВІДКА
ФАКІР – 1. Мусульманський або індуїстський мандрівний чернець, що дав обітницю жити з жебрацтва; дервіш. 2. Європейська назва мандрівного фокусника, який демонструє нечутливість тіла до болю, незвичайну силу, вміння приборкувати гадюк тощо (Словник української мови: в 11 томах. – Том 10, 1979. – Стор. 551).
ПЕРЕДМОВА
Цей роман для мене – особливий. Хоч усі вони такі. Але цей – найособливіший. Причому цих особливостей багато. Почну з тієї, що він ішов до читача довгих двадцять чотири роки. Точніше – йшов менше. Більше стояв. Лежав. Сидів. Робив що завгодно, але не рухався. Усе розмірковував: варто чи ні. А потім зібрався і – сміливо «рвонув». Бо дописаний (та, власне, повністю зроблений) набагато досвідченішою рукою.
Його перші сторінки писалися тоді, коли автор не вірив, що вони колись стануть книгою. І час був такий. І автор був такий. І все було «таке». І безсонні ночі у найманій квартирі на Борщагівці, коли тільки починалося сповнене цікавих і небезпечних пригод Богдана Лисиці. Але тепер усе змінилося. Змінився час. Помінялася держава. Змінилися люди. Але не це головне. Іншим став автор. Тепер він сміливо кидає улюбленого героя у найнебезпечніші пригоди і знає, що той його не підведе. Обов’язково знайде правильний шлях. І нехай той шлях не завжди точний. Не завжди логічний. Не завжди прямий. Але він обов’язково є. І герой на нього обов’язково вийде.
Власне, ця книжка мусила б бути першою, а стала четвертою. І це, мабуть, правильно. В іншому разі, можливо, не було б трьох попередніх, а також десятків наступних, які вже задумано. Залишається почекати, коли автор і Лисиця знайдуть час для втілення все нових і нових ідей. А вони, повірте, шикарні. Також повірте у те, що вони обидва усе знайдуть. Усе потрібне для чергових «нескінченних насолод від читання і Цього Прекрасного Світу».
З повагою і глибокою вдячністю,В’ячеслав Васильченко
Присвячується студентським рокам.
Вони того варті.
А ще… зеленому чаю «Greenfield»…
З листа професора Богдана Лисиці
«Цієї ночі мені приснився дивний сон. Чіткий. Виразний. Наче у 3 D. Такого довгого і яскравого не пригадую. За життя промайнули їх тисячі, але в пам’яті ніколи не лишались. Захотів би пригадати хоча б одного, мабуть, не вдалося б. Якби щось і згадалося, швидше за все, фрагменти. Можливо, яскраві. Можливо, страшні. Та все одно фрагменти. Не більше. І тут раптом – відразу таке! «Повнокровний» сюжетний сон. Як художній твір. З чіткими рельєфними образами. Продуманими панорамними картинами. Динамічними епізодами. Розвиненим сюжетом. Такий собі повнометражний художній фільм. Для прокату в кінотеатрах. З претензією на блокбастер. А може – й бестселер. І приреченістю на успіх у глядача. Світового глядача. Хоча – стоп. Це вже та територія, куди мені вхід суворо заборонено…
Коли проснувся, миттю кинувся до столу. І писав, писав, писав. Хапаючи сон за хвоста. Хоч той і нестямно бив крильми, щоб відлетіти… І наче – ухопив…»
– Але… Перш ніж ви почнете… Хто це сказав? «Що дивного в тім, що вмирає людина, ціле життя якої – ніщо інше, як дорога до смерті?» Хто це?
– Сенека.
– Смерть вас не вражає?
– Смерть – це моя буденність.
Марек Краєвський («Еринії»)
– Завжди одне і те ж, – думав він, – потрібно обов’язково вторгнутися в інтимне життя інших людей і роз’ятрити їхні рани, щоб визначити, чим же вони інфіковані. Потрібно простежити зв’язки, що ведуть від жертви до ката. Мабуть, причиною тому вічна цікавість – природжений інстинкт детектива, такий же потужний, як і інші інстинкти, і пов’язаний з одвічним прагненням до істини. Будь-яка загадка завжди викликає бажання розгадати її.
Еухеніо Фуентес («У лісовій глушині»)
Пошук рішення – те ж саме полювання. Це радість дикуна, і ми наділені нею з самого народження.
Томас Гарріс («Мовчання ягнят»)
ПРОЛОГ
25 вересня 1993 року, Афіни, 01 год. 18 хв.
«Ні, все-таки дивні вони створіння, ці жінки. Скільки їх уже ловлено-переловлено на таку нехитру наживку, а вони так нічому й не навчилися. За стільки часу. Погані, виходить, учні. Нестаранні… Ось і ще одна вскочила… Як же це все банально…»
Тоні лежав на готельному ліжку й не спав. Свердлив безсонними очима стелю з ліпниною. Вигадливий барельєф – химерні викрутаси вниз-угору і з боків, що обрамляли густо засіяне візерунками коло, – нависав над головою дамокловим мечем. А ніби – над усім майбутнім життям. Яке залежало від усього лиш одного кроку. Тепер одного. Зробиш його – і все це «горішнє химер’я» розсиплеться. Розтане. Зникне. Разом з передранішньою дрімотою. І на його уламках розквітне…
Не спав і думав. Думав… Думав… Думав… Бо думати стало зараз його найголовнішою роботою. Сенсом недавно початого буття… Нового. Яке скоро стане таким… таким… омріяним…
Думав і вичікував. Вичікував насторожено й чуйно, коли Пенелопа нарешті засне. Засне так, що буде можна…
Вичікував і радів. Точніше – починав радіти. Скоро… Скоро… Скоро… У голові – ніби годинник відраховував останні хвилини. Якісь жалюгідні останні хвилини. Ще трохи і – буде можна…
Почувався рибалкою. Досвідченим. «Зубатим». «Посвяченим»… Наживив. Закинув. І чекає.
Від такого ні жодна тюлька не втіче, ні навіть сама Золота Рибка. Черв’ячка-бо проковтне обов’язково. Ще й пальчики оближе. А разом – і гачечка підступного… І вже не зіслизне…
Проте задоволення не з’явилося. А мусило б… Зрозумів… Дві мачини сумління. Завалялись на денці душі. Наче й ампутував. Наче й рубця не лишилося. Але… Що ж, доведеться ще раз підмести… Колючим віником.
Ну, ось. Наче… І рибалка став мисливцем.
Повільно стягнув простирадло. Обережно піднявся. Став поспіхом одягатися. Очі не відривались від Пенелопи.
Дівчина міцно спала. Найбільше не хотів, щоб прокинулась. Та побоювання марні: чари снодійного не слабли. Красуня мирно сопіла. І ні кисле, ні солоне не снилося.
Підійшов до сумок, що стояли зібрані. Туго набиті, ніби торпеди смертоносним вантажем. Тільки показуй, куди. Наводь і тисни кнопку. Стартують одразу ж. І порятунку нікому не буде. І вічний спокій на дні моря гарантований.
З чотирьох різних вибрав найменшу – чорну, пузату. Схожу на саквояж. «Dolce & Gabbana». Дві великі літери. Перші з імен «богів». Відкрив, аби ще раз пересвідчитись. Ні, все правильно. Воно. Складене дбайливою Пенелопиною рукою.
Закрив. Укинув до своєї. «Reebok». Матрьошка. Нечутно з’єднав «блискавку». Знову глянув на дівчину. Та й далі безпечно спала, навіть не змінюючи пози. Довге русяве волосся розсипалося на подушці, випромінюючи жіночий магнетизм. Е-е-ех….
Час.
Запрігся. Міцний ремінь обігнув плече. Але йти не поспішав. Востаннє підійшов до ліжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловіків, а з самих – робити зомбі. На мить забув і про те, що треба зникнути, і що на нього вже чекають. Запустив у душу божевілля. Нахилився, щоб поцілувати. Але розум емоціям дав щигля. Начуди!!!
На телефон наслав закляття (банально відімкнув!).
Двері плавно пішли (розчиняв їх повільно й акуратно!).
Вислизнув у довгий коридор (ні душі!).
На ліфт (останній поверх же!).
Майже не хвилювався. «Заключна дія» проста. І безпечна. Головне – не засвітитися. Хоча… Доставить вантаж, отримає своє (і чималеньке!), а там, за годину, вже летітиме додому. Геть із цієї чужої та набридлої країни. Туди, де кличе в обійми насолода…
Викликав ліфт і замислився. Як же вдало крутнулось колесо Фортуни! Кілька місяців тому на пляжі підійшов хлопчик років дев’яти й повідомив, що у барі на Тоні чекають. Не одягаючись, відразу почимчикував. Любив повигравати статурою напівбога. І робив це завжди. При першій же ліпшій нагоді. Пам’ятає все, як зараз. Липкі жіночі погляди… Прихований скрегіт зубовний рогоносців… Безжалісне полудневе сонце… Тепло бетонованих алейок, якими шлапали міцні ноги у пляжних капцях.