Ішов за «Мерседесом» не надто наближаючись, але й не відпускаючи. Це залишало простір для маневру. Години шпигування не минули марно. Навчився стежити з машини. Справжній тобі агент КДБ, ФБР, «Інтеліджент сервіс» чи МОССАДу. І спробуйте сказати, що ні…
Та ось… адвокат різко, без попередження, звернув на узбіччя й зупинився. Тоні теж показав гальмам, як він уміє на них тиснути. Увімкнув «аварійку» й, узявши праворуч, «кинув якір». І хоч до «об’єкта» метрів із тридцять, картина вся – немовби на долоні.
Тим часом з адвокатового авто спочатку випурхнула Пенелопа з продовгуватою червоною сумочкою, а потім – з’явився й Караяніс. Дівчина, нестримно жестикулюючи, про щось енергійно говорила. Молодик з адвокатською витримкою вислуховував, інколи вставляючи й свої п’ять копійок. Виправдовувальні, звісно.
Очевидно, стомившись, Пенелопа розвернулася й гордо пішла вздовж дороги. «Мерседес» повільно рушив слідом. Порівнявшись, Караяніс відчинив дверцята, запрошуючи до салону. Міс Димитріадіс зупинилась, жбурнула туди гнівну фразу й стала чекати відповіді. Коли ж за кілька митей отримала, знову гордо рушила. Адвокат ще раз порівнявся й повторив запрошення. Та дівчина вчинила, як і першого разу. Однак і нова відповідь не припала їй до смаку. Усе знову повторилось. Проте впертий водій зробив ще й третю спробу. Необачний! Тільки-но авто вкотре наблизилось, дівчина розвернулася й пожбурила в нього сумочку. Та влучила у лобове скло, якраз напроти водія. Такій влучності міг би позаздрити кожен кілер-початківець. Чи навіть – і майстер середньої руки. Цей вибрик, схоже, переповнив чашу терпіння Караяніса. Той, різко газонувши, припустив з місця в кар’єр і сховався за лаштунками щойно розіграної п’єси, залишивши двох головних дійових осіб уже іншої – Режисерової – без «третього зайвого».
– Ну, містере Хейвен, – несамовито прогорланив Тоні, – зараз або ніколи! Вперед!
І вже за кілька митей «Форд» запищав гальмами біля Пенелопи. Та якраз підняла з землі сумочку й обтрушувала її від невидимого пилу. Наче бажаючи позбутися неприємних спогадів, залишених свіжою сваркою.
– Щиро перепрошую, чарівна міс, – лагідно почав Тоні, вийшовши з машини й зупинившись біля Пенелопи, – я стояв неподалік і зовсім випадково все бачив. Моє ім’я Едвард Дайармід. Я і мій швидконогий мустанг до ваших послуг.
Неочікуваній появі дівчина щиро зраділа. Це легко читалося на вродливому обличчі.
– Пенелопа Димитріадіс, – мовила усміхаючись. – Рада знайомству, містере Дайармід. – Не зводячи очей, пристрасно продовжила: – Як добре, що на Землі ще трапляються, хоча й не часто, справжні лицарі. І як погано, що вони, як мамонти, вимирають. І зупинити це не може навіть така могутня сила, як жіноча краса… – Замовкла, але за мить додала: – Що ж, уперед…
Опинившись у «Форді», на хвильку згадала про адвоката й відіслала йому: «Нікчема».
– Гадаю, цей «комплімент» не мені? – насторожився Тоні.
– О, ні, – голосом драматичної актриси відповіла дівчина й засміялася. – У жодному разі. Таке «високе» звання заслужив отой шляхетний тюхтій, якому я мало не вибила скло. Якби мала такі могутні біцепси, як ваші, я б його ще й віддухопелила… Кавалер Ордена Нікчеми… А що, красиво звучить – «Кавалер Ордена Нікчеми»! Отже, посвідчення за номером один вручається адвокатові Ламбросу Караянісу! – Останнє речення дівчина виголосила врочистим тоном, але, не втримавшись, знову засміялась. Значно голосніше. Тоні приєднався.
Рушили. Міс Димитріадіс дістала з сумочки довгу сигарету й смачно запалила. Тоні в душі закипів. Не терпів навіть згадки про тютюновий дим (що вже говорити про запах!), але присилував себе не виказувати цього.
Дівчина з насолодою видихнула ще одну порцію й мовила:
– А ви, Едварде, змогли б зараз виконати моє перше-ліпше бажання? Навіть божевільне? – Увесь сенс питання, здавалося, скупчився в останньому слові. Пенелопа, ледь стримуючи грайливих бісиків, що витанцьовували в її магнетичних очах, втупилась у «випадкового» знайомого.
– Якщо тільки це не вище моїх сил, – відповів Тоні, а потім, трохи подумавши, додав: – І якщо це не стосується сил надприродних. З ними змагатися – марна річ. Ще жодного разу не програли.
Пенелопа залилася щирим сміхом.
– А ви жартівник, – мовила заспокоївшись. – Не хвилюйтесь. Моє бажання ні до яких там надприродних сил не має жодного стосунку. Воно звичайнісіньке, як он ті придорожні дерева. Хоча… – Вона на мить замислилась, тручи пальцями обидві скроні. – Для декого воно видалось саме надприродним.
– Розумію, – закивав Тоні, не відриваючи погляд від дороги.
– Але ви… – Пенелопа знову подивилась на Тоні, – ви, Едварде, зовсім інший. Від вас віє надійністю й силою. Ні. Силою й надійністю. Я це зразу відчула. Дивно… Я всього кілька хвилин у вашій машині, але почуваюся, наче з давнім приятелем. Утім, може, я надто романтизую. І перше враження не завжди правильне… Я, взагалі, – дамочка романтична, знаєте. Люблю пригоди, авантюри різні, розіграші. Не мислю без цього життя… Хоча… – вона загасила сигарету, – навіщо я все це розповідаю? – Потім, трохи помовчавши, додала: – Дивно, такого зі мною ще не було, щоб відкривалася абсолютно незнайомій людині. А може, ви – чаклун. Чи ще хтось із тієї братії?
Тоні це розвеселило, і він зайшовся щирим сміхом.
– А ви, Пенелопо, цікава людина, – мовив, пересміявшись, – з вами весело й легко… То яке ж ваше бажання, бо ми про нього почали вже забувати?
– Справді, – погодилась дівчина й відчула, що цей міцний вродливий молодик звик діяти рішуче й ні перед чим не пасувати. – Розумієте… Тільки не смійтесь. Будь ласка. Коли я їхала з Караянісом, мені раптом спало на думку влаштувати невелику забавку. Погратися наввипередки з поліцією. Уявляєте, усе – наче в крутому бойовику: хвацька гонитва, що забиває подих, виття сирен, небезпечні віражі, божевільне вищання гальм… Це прекрасно… І… – сексуально…
Обличчя дівчини оточив ледве вловний німб замріяності. Тоні не хотів його сполохати жодним звуком. Чи рухом. Тому очікував і мовчав, ділячи увагу між привабливою супутницею і дорогою.
– Ну то що, – звела очі Пенелопа, – я вам не здаюся божевільною?
Тоні лише посміхнувся кутиками вуст і мовив:
– Навіть не сумнівайтесь, люба міс Пенелопо. Навпаки. Мені навіть подобається. Скажу більше: я – не менший авантюрист. Плоть від плоті. Тому все чудово розумію.
Сказане (а особливо – останнє) містером Хейвеном (чи, точніше, Дайармідом) – чистісінька правда. Він і справді такий. Авантюрист до найменшої клітини могутнього молодого єства.
Почуте дівчині сподобалося. Ще б пак! Цей містер Дайармід справді цікавий і привабливий екземпляр. Чудово складена статура, виразне вродливе обличчя, гідне голлівудської зірки, і – що найважливіше – спорідненість духу. Майже ідеал. Оце так випадкова зустріч!
– Мені нічого не лишається, як сприйняти ваші слова за безумовну згоду. – Пенелопа дивилася з упевненістю, що бачить перед собою спільника.
– Саме так, – без вагань відповів хлопець і підморгнув.
– І вас не лякає рандеву з поліцією, штраф? Не боїтесь, що ваше ім’я потрапить на сторінки кримінальної хроніки? І вам не страшний можливий скандал, пов’язаний з вашим ім’ям та божевільним вчинком? Чи навіть – нетривале ув’язнення?
– Аж ніяк! – Тоні здавалося, що втрапив на правильну стежку, яка веде до серця дівчини. Красунчик! – Хай хоч і тривале!
– Тоді знімаю перед вами капелюха й пропоную дружбу. Поки дружбу…
– «Поки»… – Тоні зробив паузу. – А далі?
– Далі – побачимо. – Дівчина відвернулася. Дивилася у вікно. Тоні зрозумів, що ця тема – табу. Поки табу…
– Тоді, – прогоготів Тоні, – повний уперед! – Різко натиснув на педаль акселератора. І «необ’їжджений мустанг» узявся радо допомагати вершникові. Тепер для хлопця – жодних меж чи кордонів. Навіть жодних законів… Він ухопив Бога за бороду. І відпускати не збирався. Та й вирватися з його міцних рук шанси невеликі.