Друзі ледь змогли вгамувати шаленця, вони майже силоміць вивели Ґете – той юний студент був саме він – з дерев’яного палацику. А невдовзі підкотився той «могутній потік двірських пишнот» весільного поїзда, виповнивши радощами й веселим гомоном розцяцьковані покої, – ніхто й не здогадувався, що кілька годин тому видюще око поета вже примітило чорні нитки недолі в тому строкатому тканні.
Церемонія передачі Марії Антуанетти має означати розлуку з усіма та з усім, що пов’язує її з Австрійським домом, – і навіть для цього церемоніймейстери вигадали особливий символ: не тільки ніхто з її вітчизняного почту не міг переступити невидного кордону, етикет ще й вимагав, аби в неї на тілі не зосталося й нитки вітчизняного виробництва, ні черевиків, ні панчіх, ні сорочки, ні стрічки. З тієї миті, коли Марія Антуанетта стане дофіною Франції, її можуть укривати лише французькі тканини. Отож в австрійському передпокої перед цілим австрійським почтом чотирнадцятирічна дівчинка мусить роздягнутися до нитки: голе-голісіньке, ще не розквітле дівоче тіло на мить осяяло тьмяний покій, і вже вдягають його в сорочку з французького шовку, в паризькі спідниці, ліонські панчохи, черевики, пошиті придворним шевцем, у плетива й мережива. Не можна зоставити жодної милої пам’ятки, ні хрестика, ні перстеника – невже б завалився світ етикету, якби зберегла вона однісіньку шпильку або дорогу для неї стрічечку? – вже не можна бачити жодне віддавна знайоме обличчя. Чого ж тоді дивуватися, що, так гостро відчувши себе закинутою на чужину, налякавшись усієї тієї пишноти й метушні, мале дівча, як і годиться дитині, зайшлося плачем? Але воно миттю опановує себе, в політичному шлюбі немає місця поривам почуттів; он там у другій кімнаті вже чекає французький почет, і було б сором з’явитися перед новими «супровідниками» з мокрими очима, зарюманою й переляканою. Весільний боярин, граф Штаргемберґ, подав їй руку для вирішального переходу – перебрана у французьке, востаннє з австрійським почтом позаду, ще хвилину австрійка, ввійшла вона до зали, де в щонайпишнішому вбранні вже стояли бурбонські посланці. Сват Людовіка XV виголосив урочисту промову, перечитали протокол, потім настала – всі затамували подих – велика церемонія. Мов у менуеті, був обрахований кожен крок, наперед випробуваний і завчений. Стіл посеред покою символічно позначав кордон. Перед ним стояли австрійці, позаду – французи. Спершу австрійський боярин граф Штаргемберґ пустив руку Марії Антуанетти, замість нього підступив французький весільний боярин і неквапно врочистим кроком повів пройняту дрожем дівчину навкіл столу. Поки тяглась ця точно відміряна хвилина, французький почет поволі виступав назустріч майбутній королеві, а австрійський нечутно відступав до виходу, так що в ту мить, коли Марія Антуанетта опинилась серед своїх нових французьких придворних, австрійські вже вийшли з покою. Безгучно й бездоганно, маєстатично, немов у сні, відбулась ця оргія етикету; тільки в останню мить мале перестрашене дівча не витримало цієї скрижанілої врочистості. Замість холодно й незворушно прийняти відданий уклін своєї нової фрейліни, графині Ноай, вона заридала й, ніби шукаючи підтримки, впала в її обійми – прегарний і зворушливий жест безпорадності, який забули вписати всі тутешні й тамтешні мудрагелі ритуалів. Але почуття не враховуються логарифмами двірських правил, надворі вже чекає скляна карета, вже калатають дзвони Страсбурзького собору, гримлять гарматні салюти – і серед вітальних гуків Марія Антуанетта назавжди покидає безтурботні терени дитинства, починається її жіноча доля.
Приїзд Марії Антуанетти став незабутнім святом для давно вже відвиклого від свят французького народу. Десятки років у Страсбурзі не було жодної майбутньої королеви, та ще й такої чарівливої, як це юне дівча. Зграбне дитя з попелясто-білявими косами і блакитними пустотливими очима, сидячи у скляній кареті, сміялося й усміхалось до незліченних юрмиськ у гарнім ельзаськім народнім убранні, що стеклися з усіх сіл і містечок привітати пишний весільний поїзд. Сотні вбраних у біле дітей ідуть попереду екіпажа, встелюючи шлях квітами; споруджено тріумфальну арку, заквітчано брами, на міському майдані водограєм дзюркоче вино, на рожнах смажаться цілі воли, з величезних кошів роздають хліб злидарям. Увечері святково засвітились усі будинки, вогненні вервечки зміїлися на вежах собору, зачервонивши й просвітивши наскрізь його ґотичне плетиво. Рейном ковзають з ліхтарями, мов розжарені помаранчі, й різнокольоровими смолоскипами незліченні суденця й човни; серед гілля, відбиваючи світло, зблискують барвисті скляні кулі; і так, щоб видно було всім, немовби завершуючи грандіозний феєрверк, на острові поміж міфологічних фігур палахкотять переплетені монограми дофіна й дофіни. До пізньої ночі тинявся охочий до видовиськ люд узбережжям і вулицями, гучала й деренчала музика, хлопці й дівчата крутились у жвавім танці: здавалося, що білява австрійка провістила безжурну золоту добу, гноблений і озлоблений французький народ іще раз розкрив своє серце для ясної надії.
Але й ця чудова картина приховувала невеличкий і невидний ґандж, тут, як і на гобеленах приймальної зали, доля теж символічно вплела лихі призвістки. Коли наступного дня перед від’їздом Марія Антуанетта ще хотіла послухати відправу, то в соборному порталі замість превелебного єпископа на чолі духівництва її привітав його небіж і коад’ютор. У просторих фіалкових шатах, трохи скидаючись на жінку, світський священик виголосив галантно-патетичну промову – недарма Академія обрала його своїм членом, – завершивши її люб’язними фразами: «Для нас ви живий образ вельмишановної імператриці, що давно вже зачудувала Європу, – й не менше її шануватимуть нащадки. Душа Марії Терезії нині поєдналась із душею Бурбонів». Після вітання процесія побожно ввійшла в сутінь собору, молодий священик підвів юну принцесу до вівтаря і пещеною, унизаною перснями рукою джиґуна підніс Святі Дари. То був Луї, принц Роганський, що перший вітав її у Франції, – згодом трагікомічний герой історії з кольє, найнебезпечніший її супротивник, найзапекліший ворог. Ота рука над головою, що нині благословить її, згодом пожбурить її корону й честь у бруд і зневагу.
Марії Антуанетті не можна вже далі зоставатись у Страсбурзі, в майже рідному їй Ельзасі: коли король Франції чекає, неприпустимі жодні зволікання. Ніби пливучи понад берегами вітань і зичень, проминувши тріумфальні арки й заквітчані брами, весільний поїзд нарешті добувся до властивої мети, до Комп’єнського лісу, де, немов у містечку з карет, королівська сім’я чекала нової родички. Придворні кавалери і дами, офіцери і гвардія, барабанщики, сурмачі й музики – всі в новісінькому лискучому вбранні – поставали строкатим розмаїттям, прозорий весняний ліс заяскрів увесь миготливими барвами. Ледь фанфари кожного почту сповістили про прибуття весільного поїзда, як Людовік XV вийшов з карети, щоб зустріти онукову дружину. Та Марія Антуанетта вже заквапилась йому назустріч своєю дивовижною легкою ходою і щонайзграбніше (недарма ж вона учениця видатного танцмейстера Новерра) опустилась навколішки перед дідом свого майбутнього чоловіка. Король, завдяки своєму Оленячому паркові добрий знавець свіженької дівочої плоті, надто вже чутливий до краси і зграбності, лагідно й задоволено нахилився до молоденької біленької ласої ляльки, підвів онукову наречену й поцілував у обидві щоки. І аж потім представив їй майбутнього чоловіка. Той, зростом п’ять футів і десять дюймів, застигло й збентежено, мов бовдур, стояв обіч, аж нарешті звівши оспалі підсліпі очі, – і, не дуже чуло, а лиш офіційно, як годилося за етикетом, поцілував наречену в щоку. В кареті Марія Антуанетта сиділа між дідом і онуком, Людовіком XV і майбутнім Людовіком XVI. Здавалося, що роль нареченого перебрав на себе старий володар, він жваво теревенив і навіть почав залицятись, а майбутній чоловік мовчки і знуджено скулився в кутку. До вечора, коли заручені, ба навіть уже одружені per procurationem мали йти спати до окремих покоїв, сумний наречений так і не зронив жодного слова до того чарівного недолітка, а в своїм щоденнику, підсумувавши цей знаменний день, записав такі-от сухі рядки: Entrevue avec Madame la Dauphine[4].