Через тридцять шість років у тому ж таки Комп’єнському лісі інший володар Франції, Наполеон, чекав свою наречену – ще одну австрійську ерцгерцогиню, Марію Луїзу. Опецькувата й лагідна, аж нудна Марія Луїза зовсім не була така свіжа і гарненька, як Марія Антуанетта. Та все ж енергійний чоловік і коханець одразу ніжно й навально заволодів призначеною йому нареченою. Того ж таки вечора запитав єпископа, чи надає йому подружніх прав укладений у Відні шлюб, і, навіть не чекавши відповіді, робив усе наступне: другого дня вранці вони вже разом снідали в ліжку. Зате Марія Антуанетта в Комп’єнському лісі зустрілась не з чоловіком і не з коханцем, а лише із державним нареченим.
Друге, справжнє вінчання відбулось 16 травня у Версалі в каплиці Людовіка XIV. Такий двірський і державний акт найхристияннішого королівського дому – справа надто вже родинна й інтимна, а водночас велична й державна, щоб на те міг дивитися або хоча б утворити живу вуличку до церкви народ. Тільки шляхетна кров – з могутніми розлогими родоводами – має право ввійти до церкви – і променисте весняне сонце, сіючись крізь барвисте скло, падає на гаптовану парчу й лискучі шовки, на небачену розкіш тих обранців – так, немов востаннє яскраво спалахнув маяк приреченого світу. Вінчав архієпископ Реймський. Він благословив тринадцять золотих монет і шлюбну обручку; дофін надів обручку на підмізинний палець Марії Антуанетти, дав їй монети, потім обоє поставали навколішки для благословення. Загучав орган, почалась відправа, при читанні «Отче наш» над головами молодого подружжя тримали срібний балдахін; аж тоді вже король, а за ним, ретельно дотримуючись ієрархії, всі кревні підписали шлюбний контракт. Це був страшенно довгий і докладний документ, ще й сьогодні на пожовклому пергаменті можна побачити чотири нерівно й невправно написаних слова: Марія Антуанетта Жозефа Жанна, з мукою, нашкрябані дитячою рукою п’ятнадцятирічної дівчинки, а поряд – знов усі бурмотіли про лихий знак – величезну чорнильну ляпку, що лиш у неї з усіх, хто підписався, впала з непокірного пера.
Тепер, коли скінчилась церемонія, народові теж милостиво дозволили потішитись на монаршому святі. Незліченні юрмиська – мабуть, пів-Парижа зійшлося – заполонили версальські садки, сьогодні й простолюдові можна милуватися їхніми водограями та водоспадами, тінистими алеями і ясними моріжками; а головною втіхою мав бути вечірній феєрверк, найпишніший з будь-коли бачених на королівському дворі. Проте небеса влаштували феєрверк по-своєму. Пополудні згромадилися чорні лиховісні хмари, впала буря, вперіщила люта злива, люд, позбувшись видовиська, диким збезумілим потоком ринув до Парижа. Поки гнані бурею і мокрі, мов хлющ, десятки тисяч люду, тремтячи від холодної купелі, безладно втікали вулицями, і зігнулись, прибиті дощем, паркові дерева, за вікнами новозбудованої, освітленої тисячами свічок salle de spectacle[5], почався показний, ніяким ураганом і землетрусом не захитаний церемоніал весільного обіду. Людовік XV уперше й востаннє спробував перевершити пишноту свого великого попередника, Людовіка XIV. Тяжко вибороли собі запрошення шість тисяч обраних шляхетних гостей – правда, не для того, щоб їсти, а щоб шанобливо дивитися з галереї, як двадцять два члени королівської родини підносять до рота ножі й виделки. Всі шість тисяч затамували дух, аби не порушити врочистості цієї величної вистави. Лиш оркестр із вісімдесяти музик, заховавшись під мармурові аркади, лагідно й тихо награвав протягом цієї царської учти. Потім під салюти французької гвардії вся королівська родина пройшла живою вуличкою догідливо зігнутих дворян – офіційне свято скінчилося, королівському нареченому зосталось виконати тільки те, що й будь-кому іншому після весілля. Взявши правою рукою дофіну, лівою – дофіна, король повів дитячу пару (вдвох їм заледве було тридцять років) до спального покою. Етикет удерся навіть до шлюбної кімнати, бо хто, крім короля Франції, власною персоною міг надягнути нічну сорочку наступникові трону, а льолю дофіні – хто, крім заміжньої дами з найвищих кіл, що найменше ходила в заміжжі, в даному разі герцогині Шартрської? Але до самого ложа, крім наречених, міг підійти лиш архієпископ Реймський, який поблагословив його і покропив святою водичкою.
Нарешті придворні повиходили з інтимного покою; вперше подружжя – Людовік і Марія Антуанетта зосталось на самоті, з шурхотом опустився балдахін небесного ложа, закривши парчевим запиналом невидну трагедію.
Альковна таємниця
А таки одразу нічого в тім ліжку не сталося. І в тому, що наступного дня молодий чоловік записав у щоденнику, чаївся найлихіший подвійний зміст: «Rien»[6]. Ні двірські церемонії, ні архієпископське благословення шлюбного ложа не мали влади над прикрим ґанджем у дофіновім організмі, matrimonium non consummatum est[7], шлюбу y властивому розумінні не відбулося ні сьогодні, ні завтра, ні в найближчі роки. Марії Антуанетті дістався «nonchalant mari», байдужий чоловік, і спершу гадалося, що лиш боязкість, недосвідченість або «nature tardive»[8] (сьогодні ми б сказали інфантилізм) робить цього шістнадцятилітнього парубійка неспроможним біля звабного молодого дівчати. Тільки не тиснути й не стривожити душевно враженого, – нагадує досвідчена мати й радить Антуанетті не брати до серця подружніх розчарувань. «Point d’humeur là – dessus»[9], – пише вона в травні 1771 року і радить дочці вдаватись до «caresses, cajolis», ніжності й пестощів, але й застерігає, щоб не було їх занадто: «Trop d’empressement gâterait le tout»[10]. Ta коли цей стан тривав рік і другий, імператриця вже занепокоїлась «conduite si étrange»[11] молодого чоловіка. В його зичливості не можна було сумніватись, бо з кожним місяцем він ставав дедалі ніжніший зі своєю чарівною дружиною, невпинно ходив до неї вночі, щораз удаючись до марних спроб, – але останніх вирішальних пестощів не дають йому доконати якісь «maudit charme»[12], таємничий фатальний ґандж. Необізнана Антуанетта гадає, що це лиш «maladresse et jeunesse», незграбність і молодість, завдяки недосвідченості вона, бідненька, навіть намагається спростувати «лихі чутки про його неспроможність, що ходять по країні». Та тепер за діло вже взялася мати. Вона запрошує придворного лікаря ван Світена і радиться з ним про «froideur extraordinaire du Dauphin»[13]. Той стенає плечима. Якщо молоденькій і такій звабній дівчині не вдається запалити дофіна, то марні всякі медичні засоби. Листа за листом надсилає Марія Терезія до Парижа; аж нарешті король Людовік XV, украй досвідчений і надто вже вправний у цій царині, добирається до онука; втаємничують французького придворного лікаря Лассона і обстежують печального героя цієї любовної пригоди – і тут виявляється, що дофінова імпотенція зовсім не душевної природи, а спричинена незначною органічною вадою (фімозом): «Quien dice que el frenillo sujeta tanto el prepucio que no cede a la introduccion y causa un dolor vivo en el, por el quai se retrahe S. M. del impulso que conviniera. Quien supone que el dicho prepucio esta tan cerrado que no puede explayarse para la dilatacion de la punta î cabeza de la parte, en virtud de lo que no llegua la ereccion al punto de elasticidad necessaria» (Таємне повідомлення іспанського посла)[14]. Тепер уже йде консіліум за консіліумом, можна чи ні втручатись хірургічному скальпелю, – «pour lui rendre la voix»[15], як цинічно шепотіли в передпокоях. Тим часом Марія Антуанетта, вже навчена досвідченими подругами, теж робить усе можливе, аби спонукати свого чоловіка до хірургічного лікування. «Je travaille à le déterminer à la petite opération, dont a déjà parlé et que je crois nécessaire»[16], – пише вона 1775 року до матері. Та Людовік XVI – дофін тим часом хоч і став королем, але вже п’ять років усе ще не був шлюбним чоловіком, – з його хисткою вдачею ніяк не зважиться на рішучий учинок. Він зволікає й вагається, пробує й перепробує – і цей страхітливий, огидний і сміховинний стан безнастанних спроб і невдач тягнувся, – зганьбивши Марію Антуанетту, породивши кпини цілого двору, розлютивши Марію Терезію, принизивши Людовіка XVI, – ще два роки. Отже, сім огидних років, аж поки імператор Йосиф сам прибув до Парижа, щоб намовити до операції свого несміливого шваґра. Аж тоді цьому печальному цезареві кохання вдалося щасливо перейти Рубікон. Але душевне царство, яке він, урешті, здобув, було вже спустошене сімома роками сміховинної боротьби, двома тисячами ночей, коли Марія Антуанетта страждала від найгірших принижень як жінка і як дружина.