Я думав, що він просто підсумовує свої невдачі, щоб знайти для несамовитості виправдання, як це звичайно роблять усі люди, і тому спробував переконати його, що всі ці невдачі – просто дурниці.
– Слухай, – каже Тобін. – Тобі не дано оцінити дар пророцтва чи розуміти тих, кого веде натхнення. Що сказала тобі дама-хіромантка по моїй руці? Тепер це відбувається на твоїх очах. «Стережіться, – сказала вона, – темного чоловіка і світлої жінки: вони принесуть вам прикрощі». Хіба ти забув про того темношкірого, хоч і він мав трохи прикрощів від мого стусана? Чи бачив ти світлішу жінку, ніж та блондинка, через яку мій капелюх упав у воду? І де, нарешті, той долар шістдесят п’ять центів, які були у моїй жилетці, коли ми вийшли з тиру?
Здавалося, що, коли розставити події, як це зробив Тобін, вони дійсно підтверджували правильність провіщення, але, на мою думку, такі нещастя могли спіткати кожного на Коні-Айленді і без будь-якої хіромантії.
Тобін підвівся і почав походжати по палубі, пильно придивляючись до пасажирів своїми маленькими червоними очицями. Я спитав його, у чому причина цих маневрів: ніколи не знаєш, що Тобін має на думці, поки він не візьметься це здійснювати.
– Слід тобі знати, – каже він, – що я чекаю порятунку, який обіцяли мені лінії моєї долоні. Я шукаю чоловіка з гачкуватим носом, який має принести щастя. Це єдине, що нас врятує. Джоне, чи бачив ти коли у своєму житті більшу банду чортових прямоносих?
Пароплав причалив о пів на десяту, ми вийшли і попрямували у місто по Двадцять другій вулиці. Тобін був без капелюха.
На розі вулиці під газовим ліхтарем стояв чоловік і дивився поверх рейок надземної залізниці на місяць. Це був високий чоловік, порядно вдягнений, з сигарою у зубах, і я помітив, що його ніс, робив два вигини між переніссям і кінчиком носа, як вигини змії. Тобін також відразу помітив його, і я почув, як важко він почав дихати, наче кінь, з якого знімають сідло. Він навпростець підійшов до цього чоловіка, і я разом з ним.
– Добривечір вам! – каже йому Тобін.
Чоловік вийняв з рота сигару і вичавив з себе дружнє привітання.
– А чи не скажете ви нам ваше ім’я і таким чином дасте нам змогу побачити його величину? – питає Тобін. – Можливо, нам доведеться з вами познайомитись.
– Моє ім’я, – ввічливо відповів чоловік, – Фріденхаусман – Максімус Г. Фріденхаусман.
– Довжина підходить, – зауважив Тобін. – А чи не вживаєте ви десь «о» при написанні вашого імені?
– Ні, не вживаю, – каже чоловік.
– А його можна написати з «о»? – стривожився Тобін.
– Якщо ваша совість дозволить вам, – сказав носач, – і якщо не маєте дриґу до іноземних мов, можете щоб вдовольнитися, всунути цю літеру у передостанній склад.
– Це добре, – сказав Тобін. – Ми – Джон Малоун і Даніель Тобін.
– Дуже приємно познайомитись, – відповів чоловік, вклоняючись. – А тепер, оскільки я ще не зрозумів, нащо вам було скликати нараду з питань правопису на розі вулиці, можливо, ви наведете якісь розумні виправдання вашої вольності?
– За двома ознаками, – відповідав Тобін, намагаючись пояснити все, – які ви назвали, і які єгипетська хіромантка прочитала на долоні моєї руки, ви повинні відшкодувати мені удачу за всі ці лінії турбот, що ведуть до чорного та блондинки, якій наступили на ногу на пароплаві, не кажучи вже про фінансову втрату в розмірі долара шістдесяти п’яти центів. Досі все збувалося.
Чоловік припинив курити і глянув на мене.
– Чи є у вас якісь поправки до цієї заяви, чи й ви такий же? Зважаючи на ваш вигляд, я думав ви за ним доглядаєте.
– Ніяких, – відповів я, – крім того, що на вигляд ви, як одна підкова на іншу, схожі на картинку удачі, написаної на руці мого друга. Якщо ж ні, я не знаю, що й казати, – мабуть, брешуть ті лінії.
– Ви один одного варті, – сказав носатий чоловік, шукаючи очима полісмена. – Я вже насолодився вашою компанією. На добраніч.
Промовивши це, він всунув до рота свою сигару і поспіхом перейшов на другий бік вулиці. Але Тобін не відстав від нього і закрокував з одного боку, а я – з іншого.
– Що таке? – він зупинився і зсунув капелюх на потилицю. – Ви йдете за мною? Я вже сказав вам, що дуже радий був познайомитись. Але тепер єдине моє бажання – спекатися вас. Я йду додому.
– Ідіть собі, – й каже Тобін і гладить його по рукаву. – Справді, ідіть собі додому. А я сидітиму перед дверима вашого будинку до ранку, поки ви не вийдете. Бо тільки ви можете зняти з мене прокляття чорного, блондинки і збитків на долар шістдесят п’ять центів.
– Якась маячня, – сказав чоловік, звертаючись до мене, як до більш поміркованого психа. – Чи не краще було б вам забрати його додому?
– Послухайте, – кажу я йому. – Даніель Тобін при своєму розумі. Може, його думки трохи безладні: він випив достатньо, щоб розхвилюватись, але це не означає, що він не сповна розуму. Він керується своїми уявленнями та забобонами, про які я вам усе поясню.
Сказавши так, я виклав йому історію про даму-хіромантку і про те, що йому випало стати знаряддям щасливої долі.
– Тепер вам зрозуміло, – закінчив я, – яка моя доля у цій приключці? Я друг мого друга Тобіна саме так, як я це розумію. Неважко бути другом мазунчика долі, бо це вигідно. Та й другом бідаря – теж: зроблять із вас святого, ще й портрети ваші надрукують – з сиротиною, яку ви тримаєте однією рукою, і з відерцем вугілля у другій. Найважче тому, хто дружить з повним дурником. От це мені й дісталося, – кажу, – бо, як на мене, з долоні долі не питають, окрім, хіба що, тієї, яку залишив держак кайла. І хоч, можливо, ніс у вас найгачкуватіший у Нью-Йорку, не думаю, щоб усі віщуни, разом узяті, витиснули з вас бодай краплю удачі. Але лінії на руці у Денні справді вказують на вас, то ж я підтримуватиму його доти, доки він сам не переконається, що взяти з вас нічого.
І чоловік раптом почав розкотисто сміятися. Він сперся на стіну будинку і довго реготав. Потім він поплескав мене і Тобіна по плечах і взяв кожного попід руку.
– Був неправий, – відказав він. – Хіба міг я сподіватись, що на розі вулиці зі мною трапиться така приємна і чудова пригода? Мені здавалося, що ви не варті уваги. Тут зовсім близенько є невеличке кафе – якраз, щоб розважитись з такими цікавими людьми. Ходімо туди, вип’ємо і побалакаємо про марноту сущого.
Говорячи так, він повів нас із Тобіном до окремого кабінету, замовив напої і заплатив за них. Ми курили сигари, і він дивився на нас, як на рідних братів.
– Мушу вам сказати, – сказав цей посланець долі, – що моєю професією є те, що зветься літературою. Я виходжу ночами з дому і блукаю, вишукуючи у людях дивацтва й істину у небесах. Коли ви мене зустріли, я роздумував про надземну залізницю у зв’язку з головним світилом ночі. Швидкісна надземка – це поезія й мистецтво. Місяць – нудне мертве тіло у безсенсовному русі. Але це лише особисті думки, бо література має свої окремі закони. Я сподіваюсь написати книгу, у якій поясню дивні речі, які я відкрив у житті.
– Ви збираєтесь всунути мене у книжку! – сказав Тобін швидко. – Мене – у книжку?
– Ні, я цього не зроблю, – відповів чоловік, – бо ви не уміститесь під обкладинку. Ні. Найкраще, що я можу зробити, – це одержати від вас насолоду самому, бо ще не прийшов час зламати обмеження друку. Ви виглядали б фантастичним типом. І все ж тільки я сам мушу випити цю чашу насолоди. Але дякую вам, хлопці, повірте, я справді вдячний.
– Ваше базікання, – каже Тобін, пихкаючи крізь свої вуса і б’ючи кулаком по столу, – це тільки огидні випади проти мого терпіння. Через ваш ніс-гачок мені було обіцяне щастя, але ви приносите плодів не більше, ніж барабанна паличка. Своїми балачками ви, як вітер, що дме крізь дірку. Певна річ, тепер я подумав би, що моя долоня збрехала, але, оскільки виявилися правдою чорний і блондинка, і…
– Помовчте, – відказав гачконосий здоровило. – Чи ви зневірилися у моїй фізіономії? Мій ніс зробить все, що зможе. Наповнимо знову ці склянки, бо птахів в голові треба добре поїти, інакше вони захиріють у сухій моральній атмосфері.