Так от, цей літератор зробив, на мою думку, добре, охоче розрахувавшись за все, бо наш з Тобіном капітал був остаточно вичерпаний пророцтвами. Але Тобін вважав себе скривдженим, і, хоч і пив спокійно, його очі наливались кров’ю.
Через якийсь час ми вибрались звідти, бо була вже одинадцята година, і постояли трохи на тротуарі. Тоді чоловік сказав, що йому час повертатись додому і запросив нас до себе. Так ми пройшли два квартали і завернули у провулок, вздовж якого тягнулися цегляні будинки з високими ґанками і залізними огорожами. Чоловік підійшов до одного з них і глянув на верхні вікна, які вже були темні.
– Це і є моє скромне помешкання, – каже він. – За всіма ознаками, моя дружина уже пішла спочивати, і тому я ризикну проявити трохи гостинності. Я хотів би, щоб ви зайшли до нижньої кімнати, де ми обідаємо, і перекусили. Там знайдеться трохи смачної холодної качки, сир і пляшка-дві елю. Заходьте, будь ласка, бо я перед вами в боргу за задоволення.
Наші з Тобіном апетит і совість були схильні прийняти цю пропозицію, хоч Тобіну з його забобонами важко було повірити, що саме кілька склянок елю і холодна качка і означають щастя, обіцяне у відповідності з лініями на його долоні.
– Спускайтеся вниз цими сходами, – припрошував чоловік з гачкуватим носом, – а я піду наверх і відчиню вам. Я скажу новій дівчині, що працює у нас на кухні, зварити вам кави. Як на молоду ірландку, що прибула до Америки лише три місяці тому, Кеті Магорнер чудово готує каву. Заходьте, – повторив чоловік, – а я зараз пошлю її до вас.
Роман біржового маклера
Пітчер, довірений клерк у конторі біржового маклера Гарві Максвела, дозволив своєму зазвичай незворушному обличчю виразити деяку цікавість і здивування, коли о пів на десяту ранку до контори швидко увійшов його роботодавець у супроводі молодої стенографістки. Квапливо промовивши «доброго ранку, Пітчере», він кинувся до свого столу так, ніби збирався перестрибнути через нього, і відразу поринув у величезну купу листів та телеграм, що чекали на нього.
Молода стенографістка працювала у Максвела вже рік. То була красива жінка, але в цій красі не було нічогісінько стенографічного. Вона зневажала пишність чарівної зачіски Помпадур. Вона не носила ні ланцюжків, ні браслетів, ні медальйонів. У неї не було такого вигляду, ніби вона завжди готова прийняти запрошення на обід. На ній була проста сіра сукня, яка, проте, рівно і скромно облягала її постать. І строгий чорний капелюшок-тюрбан прикрашало золотаво-зелене перо папуги. Цього ранку вона наче світилась м’яким, сором’язливим світлом, її очі замріяно сяяли, щоки були схожі на персиковий цвіт, на щасливому обличчі мінилися спогади.
У своєму стриманому зацікавленні Пітчер помітив, що цього ранку вона поводиться трохи не так, як завжди. Замість того, щоб пройти прямо до суміжної кімнати, де стояв її стіл, вона нерішуче затрималась у конторі. Раз навіть підійшла до столу Максвела досить близько, щоб він міг помітити її.
Людина, що сидить за столом, – більше не людина. Це заклопотаний нью-йоркський маклер – машина, у якій дзижчать коліщата і розмотуються пружини.
– Ну, в чому річ? Що таке? – різко спитав Максвел. Розпечатана пошта лежала на його столі, як кучугура бутафорного снігу. Його гострі сірі очі, байдужі й холодні, блиснули на неї майже неприязно.
– Нічого, – відповіла стенографістка і, всміхаючись, відійшла.
– Містере Пітчер, – звернулась вона до довіреного клерка, – містер Максвел казав вам учора про нову стенографістку?
– Так, – відповів Пітчер. – Він велів мені знайти нову стенографістку. Вчора після обіду я сповістив у бюро, щоб вони сьогодні зранку прислали кілька зразків. Вже за чверть десята, а жоден модний капелюшок і жодна паличка ананасної жувальної гумки ще не з’являлась.
– Тоді я працюватиму, як завжди, – сказала молода жінка, – поки хтось не прийде на моє місце.
І вона відразу пішла до свого столу й повісила чорний капелюшок-тюрбан з золотаво-зеленим пером папуги на звичне місце.
Той, кому не доводилося бачити гарячкової діяльності заклопотаного манхеттенського маклера за роботою, не може вважатися справжнім знавцем антропології. Поет оспівує «переповнену до вінця годину славного життя». Година маклера не тільки переповнена, хвилини й секунди в ній тримаються за ремені й висять на буферах та підніжках передніх і задніх платформ.
Сьогодні ж у Гарві Максвела був гарячий день. Телеграфний апарат почав конвульсивно розмотувати свою стрічку, телефон на столі слабував на хронічні припадки дзижчання. Контору заповнював натовп людей, які зверталися до нього через бар’єр – хто весело, хто різко, хто гнівно, хто схвильовано. Вбігали і вибігали посильні з листами й телеграмами, клерки контори бігали і стрибали, як матроси під час шторму. Навіть на обличчі Пітчера з’явилося щось схоже на пожвавлення.
На біржі бушували урагани та снігові бурі, виникали обвали, ожеледі та виверження вулканів, і усі ці стихійні лиха відбувалися в мініатюрі в конторі маклера. Максвел відсунув стілець до стіни й укладав угоди, танцюючи, як балерина на пуантах. Він стрибав від телеграфного апарата до телефону, від столу до дверей з професійною спритністю арлекіна.
Серед цього дедалі зростаючого напруження маклер раптом помітив перед собою високо закручений френзель золотавого волосся, над яким похитувався балдахін з оксамиту і страусових пер, торбинка із штучного хутра та низку великих, завбільшки з добрячий горіх, коралів, на кінці якої, десь аж біля підлоги, бовталося срібне сердечко. З цими аксесуарами була зв’язана самовпевнена молода особа. Поряд із нею стояв Пітчер, готовий пояснити її появу.
– Це з стенографічного бюро, щодо місця, – сказав Пітчер.
Максвел обернувся; в руках у нього були папери і телеграфні стрічки.
– Якого ще місця? – спитав він, насупившись.
– Місця стенографістки, – відповів Пітчер. – Вчора ви наказали мені подзвонити в бюро, щоб сьогодні вранці прислали нову стенографістку.
– Ви збожеволіли, Пітчере, – сказав Максвел. – Як я міг дати вам таке розпорядження? Міс Леслі вже цілий рік, відколи вона тут, чудово працює. Місце залишиться за нею, поки вона сама не надумає відмовитись од нього. У нас нема вільних місць, мадам. Повідомте бюро, Пітчере, і нікого більше до мене не водіть…
Срібне сердечко з обуренням залишило контору, незалежно погойдуючись і зачіпаючи конторські меблі. Пітчер, вибравши хвилинку, зауважив бухгалтерові, що «старий», що не день, стає все більше неуважним та забудькуватим.
Натиск невідкладних справ ставав дедалі більшим, темп роботи зростав. На біржі топтали і шматували з півдюжини акцій, у які клієнти Максвела вклали великі гроші. Накази про купівлю та продаж літали туди-сюди, як ластівки. Під загрозою була частина власного портфеля акцій Максвела, і він працював з величезним напруженням, мов складна, чутлива і сильна машина, запущена на повну потужність; не вагаючись, він вчасно знаходив потрібні слова, рішення і діяв швидко й точно, як годинниковий механізм. Акції та облігації, кредити й іпотеки, прибутки й цінні папери – це був світ фінансів, і в ньому не було місця ні для світу людини, ні для світу природи.
Коли прийшла пора обіду, цей вир на якийсь час трохи вщух.
Максвел стояв біля столу, в руках у нього було повно телеграм та меморандумів; за праве вухо він заклав авторучку, скуйовджене волосся пасмами спадало йому на лоба. Вікно було відчинене, бо мила двірничка Весна вже вмикала радіатори парового опалення землі.
І через вікно в кімнату проникали – може, випадково – чудові пахощі, тонкий запах бузку, який змусив маклера на мить завмерти. Бо цей запах належав міс Леслі. Це був її запах, і тільки її.