Якось уранці Ейлін прийшла на роботу з підбитим оком і Тільді так співчувала їй, що того співчуття було б досить, аби вилікувати будь-які хвороби очей.
– Уяви собі, якийсь нахаба, – пояснювала Ейлін, – учора ввечері, коли я поверталась додому, причепився до мене на розі Двадцять третьої та Шостої вулиць. Але не на таку напав! Я відшила його як слід, і він відчепився. А потім виявилося, що він ішов за мною і на Вісімнадцятій знову спробував причепитися. Я як мазнула його просто в морду! Тоді він мені й підбив око. Воно справді має жахливий вигляд, Тіль? Як мені прикро, що містер Ніколсон побачить це, коли о десятій прийде пити чай з грінками.
Тільді слухала розповіді про цю пригоду, затамувавши подих. Жоден чоловік ніколи й не намагався чіплятися до неї. На вулиці вона була в безпеці, усі двадцять чотири години. Яке це, мабуть, блаженство, коли чоловік вистежує тебе і від любові підбиває тобі око!
Серед відвідувачів ресторану Богля був юнак на прізвище Сідерс, який працював у пральні. Містер Сідерс був худий та білявий, і здавалося, що його тільки-но висушили й накрохмалили. Він був надто сором’язливим, щоб добиватись уваги Ейлін, тому звичайно сідав за один із столиків Тільді, прирікаючи себе на мовчанку і варену рибу.
Якось містер Сідерс прийшов трохи напідпитку. В ресторані було тільки два чи три відвідувачі. Покінчивши з рибою, містер Сідерс підвівся, обняв Тільді за талію, гучно й безцеремонно поцілував її, вийшов на вулицю, показав своїй пральні дулю і подався в пасаж, де були всілякі атракціони, до гральних автоматів.
Тільді на мить скам’яніла, потім до її свідомості дійшло, що Ейлін киває на неї пальчиком і каже:
– Оце так Тіль, от ти яка! Ну й хитрюга! Так ти відіб’єш у мене всіх моїх хлопців. Доведеться мені за тобою стежити, моя мила.
І ще одна думка сяйнула у свідомості Тільді. Ця дівчина з безнадійної, тихої шанувальниці вмить перетворилась у таку ж дочку Єви, як і всемогутня Ейлін. Вона сама тепер стала Цірцеєю, мішенню для стріл Купідона, сабінянкою, яка повинна стерегтися, коли римляни бенкетують. Чоловік визнав її талію привабливою, а уста – жаданими. Цей стрімкий, закоханий Сідерс, здавалося, вчинив з нею за одну мить таке чудо, як це відбувається у пральні. Він зняв з неї ряднину непривабливості, виправ, висушив, накрохмалив, випрасував і дав їй легке, прозоре, вишиване вбрання, гідне самої Венери.
Ластовиння на щоках Тільді зникло в полум’ї рум’янцю. Тепер Цірцея і Психея разом узяті проглядали з її променистих очей. Навіть саму Ейлін ніхто не обіймав і не цілував у ресторані привселюдно.
Тільді не могла втримати в собі цю чудову таємницю. У мить короткого затишшя вона підійшла і стала біля каси, де сидів Богль. Очі її сяяли, вона намагалася говорити так, щоб її слова прозвучали гордовито чи хвалькувато.
– Один джентльмен сьогодні образив мене, – сказала вона. – Він обійняв мене за талію і поцілував.
– Справді? – спитав Богль, на мить скинувши броню своєї діловитості. – З наступного тижня ви одержуватимете на долар більше.
Коли в ресторані знову було повно відвідувачів, Тільді, подаючи страви знайомим, кожному казала скромно, як жінка, чиї принади не потребують підтвердження:
– Один джентльмен образив мене сьогодні в ресторані. Він обійняв мене за талію і поцілував.
Ті сприймали це одкровення по-різному: одні недовірливо, інші вітали її, ще інші засипали її жартами, які досі призначалися тільки Ейлін. А серце Тільді сповнювалося щастям – на обрії сірої рівнини, якою вона так довго блукала, замаячили вежі романтики.
Два дні містер Сідерс не приходив. За цей час Тільді твердо посіла позицію жінки, до якої залицяються. Вона накупила стрічок, зробила таку саму зачіску, як у Ейлін, і затягнула свою талію ще на два дюйми. Їй ставало і моторошно, й приємно від самої думки про те, що містер Сідерс може вдертися до ресторану і застрелити її з пістолета. Він, мабуть, безнадійно закоханий у неї, а ці палкі закохані завжди страшенно ревниві. Навіть у Ейлін ніхто не стріляв з пістолета. І Тільді вирішила, що краще було б, щоб він не стріляв у неї; вона ж завжди була вірною подругою Ейлін і не хотіла затьмарити її.
На третій день о четвертій годині дня містер Сідерс прийшов. За столиками не було нікого. В глибині ресторану Тільді накладала гірчицю, а Ейлін різала пиріг. Містер Сідерс підійшов до них.
Тільді підвела очі й побачила його. Їй перехопило подих, і вона притисла до серця ложку, якою накладала гірчицю. Її волосся було пов’язане червоним бантом, на шиї висіла емблема Венери з Восьмої авеню – блакитне намисто з символічним срібним сердечком.
Містер Сідерс червонів і ніяковів. Одну руку він занурив у кишеню штанів, а другу – у свіжоспечений гарбузовий пиріг.
– Міс Тільді, – мовив він, – я хочу просити пробачення за те, що зробив того вечора. Правду кажучи, я тоді добряче хильнув, а то ніколи не дозволив би собі такого. Я б ніколи з жодною жінкою так не вчинив би, якби був тверезий. Сподіваюсь, міс Тільді, що ви приймете моє вибачення й повірите, що я б ніколи цього не зробив, якби не був п’яний і тямив, що роблю.
Виголосивши цю виправдальну промову, містер Сідерс позадкував до дверей і вийшов, відчуваючи, що загладив свою провину.
А Тільді за рятівною ширмою схилила свою голову на стіл і серед кружалець масла та кавових чашок виплакала біль свого серця. Виплакала й повернулася знову на сіру рівнину, де блукають такі, як вона, – з приплюснутими носами і волоссям кольору соломи. Вона зірвала з голови червоний бант і кинула його на підлогу. Вона глибоко зневажала Сідерса. Його поцілунок видався їй тоді поцілунком сміливого казкового принца, який прийшов, щоб розбудити зачаровану країну сну і завести її годинники. Насправді ж той поцілунок був п’яно-сентиментальним і випадковим. Помилкова тривога не сполохнула придворних, і Тільді назавжди судилося лишатися сплячою красунею.
Але не все ще було втрачено. Ейлін обняла її; і почервоніла рука Тільді намацала спочатку кружальця масла, потім руку Ейлін і відчула теплий дружній потиск.
– Не зважай, Тіль, – сказала Ейлін, яка не зовсім розуміла її. – Сідерс з обличчям, як ріпа, не вартий цього. Якби він був хоч трошки джентльменом, ніколи не вибачився б.
Останній листок
У невеликому районі на захід від Вашингтон-скверу вулиці просто збожеволіли і розпалися на маленькі смужки, що їх назвали «проїздами». Ці «проїзди» утворюють дивні кути та вигини. Одна вулиця навіть перетинає саму себе раз чи двічі. Якийсь художник виявив цінну властивість цієї вулиці. Скажімо, приходить збирач коштів з рахунком за фарби, папір та полотно, перетинає саму вулицю – і зненацька зустрічає самого себе на зворотному шляху, та ще й без жодного сплаченого за рахунками цента!
Тому незабаром у химерному старому Гринвіч-Вілліджі завелася мистецька братія, полюючи на помешкання з вікнами на північ, фронтони вісімнадцятого століття, мансарди в голландському стилі та низьку орендну плату. Потім вони завезли з Шостої авеню трохи олов’яного посуду, одну чи дві жаровні і стали «колонією».
Студія Сью та Джонсі знаходилася на горищі приземкуватого чотириповерхового цегляного будинку. «Джонсі» – дружнє від Джоанна. Одна була зі штату Мен, друга – з Каліфорнії. Вони познайомилися за табльдотом в одному з італійських ресторанчиків на Восьмій вулиці і виявили таку спорідненість поглядів на мистецтво, салат із цикорію та модні широкі рукави, що в результаті виникла спільна студія.
Це було в травні. А в листопаді холодний недобрий чужинець, якого лікарі назвали Пневмонією, пройшов колонією, торкаючись то одного, то другого своїми крижаними пальцями. Східною стороною цей убивець крокував сміливо й нахабно, вражаючи свої жертви десятками, але лабіринтами вузьких, замшілих «проїздів» його ноги рухалися повільніше.