То було трагічне видовище для тисяч людей на міських мурах! Отак спокусливо близько, як-от коли народ за мирних часів спостерігав на іподромі криваву боротьбу, отак болісно близько він має тепер змогу стежити за морською битвою і вочевидь неминучою загибеллю своїх, і то мало не дві години, і ось уже чотири кораблі гинуть на морській арені, не витримавши нападу ворожої зграї. Марно приїхали помічники, марно! Греки в розпачі стоять на мурах Константинополя, на відстані однісінького кидка каменем від своїх братів, стоять і кричать зі стиснутими кулаками від безсилої люті, що не можуть допомогти своїм рятівникам. Дехто намагався несамовитими жестами підбадьорити друзів, що зіткнулися з ворогом. А дехто знову підняв руки до неба й благав Христа, архангела Михаїла і всіх святих своїх церков та монастирів, які так багато сторіч захищали Візантію, явити диво. Але й на протилежному березі Ґалати теж чекали, кричали й молилися не менш ревно турки за перемогу своїх: море стало сценою, на якій замість гладіаторських ігор відбувалася морська битва. Сам султан прискакав учвал, щоб дивитися. В колі своїх паш він так глибоко заїхав у воду, що замочив жупан, і, склавши рупором руки, кричав гнівним голосом накази своїм воїнам, щоб вони за всяку ціну захопили християнські кораблі. Щоразу, коли його галери відбивали, він лаявся й погрожував своєму адміралові кривою шаблею: «Якщо не переможеш, живим не повертайся!»
Ще трималися чотири християнські кораблі. Але битва вже доходить кінця, вже закінчується каміння для катапульт, якими вони відганяли турецькі галери, вже знесилились моряки після годинної боротьби проти в п’ятдесят разів численнішого супротивника. Закінчується й день, сонце вже сідає за обрій. Ще година, і безборонні кораблі, дарма що турки й досі ще не взяли їх на абордаж, змушені плисти через протоку до турецького берега нижче Ґалати. Пропащі, пропащі, пропащі!
Аж тут сталося те, що візантійській юрбі, яка в розпачі вила і нарікала, видалось дивом. Зненацька тихо зашуміло, і знову знявся вітер. Заснулі вітрила всіх чотирьох кораблів ураз напнулися, наповнені вітром. Вітер, бажаний, вимолений вітер прокинувся знову! Тріумфально піднялися носи галіонів, одним поривом туго напнутих вітрил вони, розігнавшись, випередили ворожу зграю, що обступала їх. Кораблі вільні, врятовані. Під радісний галас тисяч і тисяч людей на валах перший, потім другий, третій і четвертий корабель запливають у безпечну гавань, знову гримить опущений ланцюг, піднімаючись для їхнього захисту, а позаду них, розпорошившись на морі, лишилася безсила зграя турецьких дрібних кораблів, і радість надії ще раз знімається вгору, немов пурпурові хмари над похмурим і сповненим розпачу містом.
Флот мандрує через гору
Цілу ніч триває незмірна радість обложених. Ніч завжди збуджує чуття і фантазію і змішує надію з солодкою отрутою мрій. Цілу ніч обложені гадають, ніби вони в безпеці та врятовані. Бо, як ці чотири кораблі успішно привезли вояків і провіант, так тепер тиждень за тижнем припливатимуть нові, мріють люди. Європа не забула їх, і в своїх передчасних сподіваннях вони вже бачать, що облогу знято, ворог зневірений і переможений.
Але й Мехмед – мрійник, щоправда, мрійник іншого й дуже рідкісного різновиду, він належить до тих мрійників, які своєю волею справджують мрії. Поки моряки на галіонах вважають, ніби вони в безпеці в гавані Золотого Рогу, він виробляє такий фантастично відважний план, що в історії війн його щиро можна поставити поряд із найсміливішими звитягами Ганнібала і Наполеона. Візантія лежить перед ним, наче золотий плід, але він не може схопити його, головну перешкоду для цього нападу становить вузька і довга морська затока, Золотий Ріг, бухта у формі сліпої кишки, яка захищає один фланг Константинополя. Проникнути в цю бухту практично неможливо, бо на вході до неї стоїть генуезьке місто Ґалата, щодо якого Мехмед зобов’язався зберігати нейтралітет, а прикріплений там захисний залізний ланцюг напнуто аж до ворожого міста. Отже, вдавшись до фронтального наступу, його флот не зможе зайти в бухту, і тільки з внутрішнього басейну, звідти, де вже закінчилася генуезька земля, можна було б напасти на християнський флот. Але як можна мати флот у тій внутрішній бухті? Звичайно, можна було б збудувати кораблі, але така праця триватиме довгі місяці, а чекати так довго цей нетерплячий чоловік не хотів.
І тоді Мехмед виробив геніальний план: перенести свій флот із зовнішнього моря, де в ньому немає потреби, через півострів у внутрішню бухту Золотого Рогу. Ця така смілива думка, що від неї аж забивало дух, – перенести сотні кораблів через гірський півострів, – одразу видавалася такою безглуздою і нездійсненною, що і візантійці, і генуезці з Ґалати в своїх стратегічних розрахунках не брали її до уваги, як до них ані римляни, ані згодом австрійці навіть не думали про швидкий перехід через Альпи Ганнібала і Наполеона. Як свідчить увесь земний досвід, кораблі можуть плисти тільки по воді, а не перебиратися цілим флотом через гору. Але саме це завжди становило справжню прикмету демонічної волі: неможливе вона обертає в реальність, а воєнний геній завжди розпізнають за тим, що він під час війни глузує з правил війни і потрібної миті обирає творчу імпровізацію замість випробуваних методів. Починається щось несвітське, і в анналах історії немає нічого, що можна було б порівняти з тим заходом. Мехмед звелів тихенько наготувати безліч круглих колод, а потім наказав теслям виготовити сани, на які можна було б поставити витягнутий із моря корабель, немов у рухомий сухий док. Водночас тисячі землекопів заходилися перетворювати вузеньку стежку для в’ючних тварин, яка в тій місцевості, що мала назву Пера, тягнулась угору, а потім униз, у якомога рівніший шлях для транспорту. А щоб приховати від ворога таке раптове скупчення робітників, султан звелів щодня і щоночі відкривати над нейтральним містом Ґалатою страхітливу канонаду з мортир, яка сама по собі була безглузда і мала тільки єдиний сенс: відвернути увагу від пересування кораблів угору і вниз з однієї водойми в другу. Поки вороги заклопотані й припускають напад тільки з суходолу, численні дерев’яні кругляки, щедро змащені олією та жиром, уже закрутились, і по тих величезних котках, прив’язавши до полоззя кожних саней незліченні пари волів, один за одним із допомогою моряків переправили через гору кораблі. Тільки-но ніч заховала все від людського ока, почалася та дивовижна мандрівка. Мовчки, як усе велике, ретельно продумане, як усе розумне, здійснювалося диво за дивом: увесь флот перебрався через гору.
Але вирішальним в усіх великих воєнних заходах завжди є момент несподіванки. І тут підступний Мехмед засвідчив особливий геній. Ніхто не здогадувався про його наміри, – «якби волосинка в моїй бороді знала мої думки, я б вирвав її», сказав колись про себе цей геніально хитрий чоловік, – і в довершеному порядку, поки на мурах хвальковито гриміли гармати, його наказ був виконаний. За одну ніч на 22 квітня з моря в затоку через гору й долину, виноградники, поля і ліси переправили сімдесят кораблів. Наступного ранку візантійцям здавалося, ніби їм сниться: ворожий флот, мов перенесений рукою привида, з прапорцями й людьми плавав серед їхньої бухти, яку вони вважали за неприступну; вони ще протирали очі й не розуміли, звідки з’явилося це диво, як уже фанфари, цимбали й барабани раділи під їхніми бічними мурами. За винятком вузького нейтрального простору Ґалати, увесь Золотий Ріг, де стоїть християнський флот, завдяки цьому геніальному ходу належить тепер султанові і його війську. Тепер по своєму понтонному мосту він може безперешкодно вести свої війська до слабших мурів: отже, загрожує слабшому флангові й розтягує й так нечисленну низку оборонців на ще більшу відстань. Щоразу сильніше й сильніше стискається залізний кулак навколо горлянки жертви.