– Грабіжники гробів, – прошепотів ледве чутно директор крізь зуби.
Про Кернервона оповідали, що, при всіх зверхніх ознаках спортсмена, він єднає у собі незвичайно витончену вражливість і що під час гри у гольфа компонує сонети. Одного дня він продав за безцінь збірку прарафаелітів і ґобелени з робітні Вільяма Морріса, щоб стіни своєї кімнати покрити звичайним сірим полотном без ніяких окрас.
Три роки він присвятив студіям музеїв у Каіро, Берліні і Парижі. Коли вернувся, розвісив на стіні великої салі рисунок багатораменного сонця, що його намалював, як він упевняв, один відомий мистець. Після цього лорд продав половину маєтку, щоб виїхати до Єгипту, і тут, за висловом директора, «почав руйнувати гроби». До Англії висилав скрині, вписуючи на фрахті «без вартости». Ідучи за своїм смаком, він придбав твори, що захоплюють мистців з витонченим смаком, розбуджують подив серед аматорів мистецтва і навіть ширшу публіку приваблюють своїм чаром.
– Я приєднуюсь до поглядів лорда, – завважив Райт, бажаючи перервати прикру мовчанку. – Але для мене ті дрібниці, що так захоплюють лорда, є не ціллю, а тільки засобами. Моїм бажанням було б – якщо це взагалі можливе – оживити наново ті вражіння, які найшли вплив у подивугідних, хоч і не дуже численних літературних пам’ятках.
– І для цього треба порушувати спокій мерців? – просичав директор.
– Цим, може, знову нам удасться впровадити мерців до життя, – відповів Райт.
Лорд стиснув Райтові руку і вийшов.
Ця зустріч наблизила Райта і лорда Кернервона. Лист Пікока вже не був потрібний: вони мали той самий погляд на розкопи. Лорд зробив на Мері дуже симпатичне вражіння, яке після перших відвідин в його домі ще зміцнилось. Його дім, майже музей, розбудив цікавість Мері. Все те, що лорд залишив зі збірки в себе, визначалося неабиякою досконалістю. Він уважав за доказ поганого смаку складати такі скарби рядом на полицях або ховати у скляних шафах. Усі предмети були так розставлені, що музейна саля робила вражіння кімнати, де живуть люди і де цими предметами користуються. Видавалось, що сучасник доби, коли ці предмети повстали, зберіг якимсь чудом свою молодість і недавно вийшов з кімнати, куди знову вернеться.
Дім лорда мав іще особливу привабу завдяки порядкові, запозиченому з англійського життя. Традиційні години, коли треба було сідати за стіл, щоб їсти, були так само святі, як у Лондоні. Лорд не дозволив собі на ніякі зміни в одягу з огляду на південний клімат. Коли він ішов на місце розкопів, брав зі собою шатро і з лондонського вибагливого одягненого джентльмена перемінювався у мисливця або шукача золота, приказуючи вагу до найбільшої вигоди в одягу, щоб міг свобідно пнутися по скелях, повзати і порпатися в землі.
Мері рішила, що як тільки вернеться до Берліна, то переробить свій дім на англійський штиб. У той спосіб вона спробує закрити факт, що не має родини. Англійське прізвище її чоловіка, за англійським зразком ведений дім це майже рівнялось шляхетському гербові, якого їй, на жаль, бракувало. Родина Райтів мала колись герб, але забула за нього. Приємно було б помістити аристократичну емблему вгорі листового паперу і на дверцях авта. Райт дістав виразний наказ, що, як тільки вернеться у Берлін, мусить зараз зробити розшуки за своїм ґенеальоґічним деревом. На початок Мері задовольнилась сукнями за англійською модою, наслідувала ходу та рухи англійок і почала брати лекції англійської мови.
Поки що не думала про скорий поворот. За кожним разом її аргументи щодо повороту були в розмові з Райтом слабші. Досі вона робила часті прогульки, але короткі; тепер, коли Райт заявив, що має виїхати до праці, Мері стягнула нещиро уста, надувши їх, як дитина, вхопила чоловіка за краватку і сказала плаксиво:
– А я ввесь час сама, страшенне сама… Чи ти не волів би лишитись?
– Ні, це вже порішена справа, я мушу їхати.
Мері глибоко відітхнула.
* * *
Розкопи Кернервона у прослідженій ним «Долині Королів» посувались уперед. Він завзято йшов до мети, яку він тільки знав і про яку він нічого не згадував Райтові. Райт зі свого боку мовчав про завдання, яке поставив: віднайти гріб Нефрети. Це стало йому життєвим завданням і за цим він сюди приїхав. Але він здавав собі теж справу, що його намір такий сміливий, мовби хтось хотів віднайти загублену в морі перлу.
У приступі щирости, йому самому незрозумілому, він оповів Кернервонові про рукопис, що його спалив Стакен.
– Сучасні священики зовсім так само, як у давніх часах, шукають за розв’язкою проблем у хмарах. Я познайомився у Берліні з професором Стакеном. Більше неприємного чоловіка ледве чи знав коли.
Райт так само, як Кернервон, що зрікся готелевого життя в Люксорі, мешкав тепер у шатрі, яке дістав від лорда. Він оглядав відкриті гроби і стежив за роботами Кернервона, що зібрав цілу громаду бездільних арабів, щоб відкидали землю і непотрібні румовища.
Час до часу їздив Кернервон до Каіро, але Райт, що ввесь час за чимось нипав, навіть не покидав поля з розкопами. Він нагадував тих шукачів з магнетичною паличкою, що ходять з ліщиною у руках і чекають, поки не вибухне з-під неї джерело. Він хвилювався. Відпочинок, якого він сподівався від цієї подорожі, полягав на тому, що він писав. Безпосередньо перед від’їздом він саме почав нову працю.
Коли Кернервон був раз неприсутній, Райт блукав недалеко місця останніх розкопів лорда. Паличкою в руках, яку взяв на прохід, розкидав на боки відламки каміння. Він думав невпинно тільки про одне: про Нефрету – таємничу, таку йому близьку, а тільки вимріяну.
Маленька ящірка зашелестіла в якійсь щілині. Райт нахилився, щоб поглянути, куди це в’юнке створіння щезло. Щілинка перерізувала замазаний, ледве помітний напис. Йому здавалось, що у знаках було щось з імені Нефрети. Нахилився і поволі відчитував:
«Ви, що приходите до мене, ви, що блукаєте по землі, де живете віками і проходите крізь вічність, ви – жерці та слуги Озіріса, ви, що знаєте божу мову, ви, що входите в тінь моєї смерти або проходите мимо неї, прочитайте надпис на цьому камені і вимовляйте без остраху моє імення. Ви – смертні і вічно безсмертні, ким ви не були б, пам’ятайте за мене перед володарями правди, бо над вами нависла ласка божа. Згадайте теж мене».
Райт очистив камінну плиту спершу палицею, потім руками. Поламав нігті і поздирав шкіру до крови.
«Вона як пальма – пальма між мужчинами, як любов між жінками, як володарка кохання, струнка, як пальма кохання серед жінок, – ніколи не бачили люди ще такої жінки ні дівчинки. Хвилі її волосся чорні, чорніші за ніч, чорніші за овочі тернини. Рожеве її личко, червоніше за яспис, червоніше за укус дактиля. Гарні її груди…»
Тепер бачив Райт Нефрету з ясністю, що п’янила його змисли. Загоріло-рожеве обличчя обрамоване чорною ніччю її волосся. Її уста тремтять від шепоту, її очі горять.
У голові Райта крутилося, щось, як оливо, натискало її. Він ледве добрався до шатра і ледве розумів слова, з якими звернувся до нього лорд. Мовби кудись із віддалі дійшли до нього звуки:
– Стакен занедужав… Прийшов лист від вашої жінки… Чи ви не почуваєтесь добре, Райте.
– Ні, я здоровий. Тільки мушу відпочити сам.
Райт провів ніч неспокійно. Був утомлений, як після довгої подорожі, і тільки хвилинами старався забути про проведений день. Але поодинокі картини з того дня верталися невідхильно. Ще раз і ще раз вертався тою самою дорогою, що зарисовувалася перед ним незатертими лініями. Бачив ящірку з цікавим поглядом, як ховається у щілині, далі замазаний напис, що виринає щораз виразнішими знаками, і врешті обличчя Нефрети.
Над ранком пригадав слова Кернервона про Стакена і про лист від жінки. Лист лежав перед ним з розмашистим письмом, поквапний, без одного розділового знаку, як телеграма.