«Не можу більше негайно приїжджай пощо ми сюди приїжджали Стакен взиває тебе хорий я читала про це в газеті».
Згадка про Стакена додала йому сили. Він передчував небезпеку і підготовлявся до оборони.
«Стакен взиває мене… Отже до роботи!»
Лордові подобався запал, з яким Райт брався до розкопів. Досі він бачив у ньому тільки мрійника. Записану брудну плиту, очищену наоспіх, Райт відчитував тепер основно. Він знайшов її на просторі поза межами робіт Кернервона. Лорд заявив про щиру охоту допомогти Райтові тим більше, що сам тепер не мав важної праці. Але знайденою плитою поцікавився менше, ніж Райт сподівався.
Мері дістала від Райта коротку відповідь:
«Усе на найкращій дорозі вияснюється. Потерпи ще трохи».
Мері нудьгувала. Вона накуповувала всякі дрібниці в Каіро так само запопадливо, як у Берліні. Може, навіть із більшим запалом. Щоб зробити приємність своєму чоловікові, вишукувала старовину по крамницях – очевидячки фальшовану. Тужила за Берліном, але не могла зважитися на поворот сама. Вона не вміла здати справи зі своїх почувань до Райта. Він був її чоловік, подобався їй, був інший, як решта мужчин, і вона прагнула його якось інакше, ніж інших. На неї знаходили спокуси з іншого боку, але остаточно думки про обов’язок перемагали.
Мері мала приваби, що відріжняли її від інших жінок, нервове хвилювання ще підвищувало її красу. Непевний погляд її розсіяних очей вказував, що її почування розбурхані, бодай подразнені. Вона так мало звертала увагу на своїх знайомих і так байдуже вислухувала їх клопотів, що робила вражіння, мовби свідомо хотіла зазначити свій холод. Особливу увагу звернув на неї француз-сухітник Аристид Де Бособр, що саме проводив другу зиму в Каіро і ввесь час був занятий поемою з єгипетського життя. Худорлявий, блідий, із ямками на витягнутих лицівках, він часто присідався в готелі до столика Мері. Його товариство не докучало їй і він звільнював її своєю приявою від іншого прикрішого товариства. Мері знала вже напам’ять деякі частини його поеми, і коли він виголошував свої гарячкові фантазії та візії, його голос і слова нагадували шум якоїсь далекої оркестри.
…Вони йшли між мармуровими колюмнамитримаючи в руках святошні одягиЇхні чола вповиті золотими гадюками ніколи ще не торкнулися земліВони були мовчазні – знак заступав їм наказиНа порфірових столах чекали на них страви з райських птахів і підморських потвор.Їхні жінки в сукнях ясніших від молока і богинь чекали на них на багріПриборкані леви ласилися при них і лизали їм рукиВони виїжджали на війну на колісницях запряжених у однорогиВони жили тисячу років і не всміхнулися ні разу…Де Бособр показав їй раз акварелю Густава Моро, яка його надихнула. Мері глянула на жовте, землисте обличчя тисячолітнього фараона, що не знав усмішки, почула кашель француза, побачила, як він гарячково мне хустину, і замріялася. Як можна було витримати так самій?
* * *
За кам’яною охоронною стіною, що закривала вхід до гробниці, Райт знайшов щось, що оживило йому минуле. Давня мрія чи неймовірний сон ставали реальним світом. Неспокійні візії перемінювалися в образи, на які можна було дивитись обабіч вузького нижчого входу. Вражливого і побожного Райта вразив похоронний похід. Невільники несли жертовні дари, страви, напої, квіти. Багато квітів. Кадило. Кілька з них тримали в руках помальовані скриньки, два несли обережно стіл, навантажений овочами.
Домашня обстанова – вибагливі твори мистецьких рук і витонченого смаку. Крісла, фотелі, ліжка – внизу з ногами, наверху з головами ріжних тварин. Скриньки з дорогоцінними цяцьками, предмети, призначені для збереження краси. Дзеркала, намиста, віяльця. Освоєна газеля незрівнянної краси у скоку зі стрункими ногами. Знову якісь жертовні дарунки і громада голосільниць, що передавали свій смуток самою своєю поставою. Вони тягнуть барку, невільники підганяють худобу. Позолочені стіни саркофагу закривають мумію. Поруч іде родина. Голосільниці пробують висловити свій непомірний біль. Переправа через Ніл. Яскраво помальовані човни їдуть у похоронній процесії. Металеві квіти лотосу, що прикрашують дзьоб і верх барки, яка везе покійника, нахиляються так важко, начеб угиналися під тягарем жалоби.
Від гробівця, викованого у скелі, йде назустріч процесії священик. У його постаті Райт пізнає – не так очима, як чуттям – себе самого. Робітники, що йдуть за ним, звертають один одному увагу вигуками на цю незвичайну схожість і показують на Райта пальцями.
Перший крок до гробу був для Райта кроком у минуле. Тепер він зустрівся тут зі своїм двійником, тим Райтом, що жив тут уже три тисячі років тому. Віч-у-віч із двійником Райт загубив себе, але в тій самій хвилині віднайшов себе у тому, що чекав терпеливо на нього – у духовних ризах.
Нема сумніву, що мистець, зображуючи похоронний похід, мусив мати свої окремі мотиви, щоб надати рисам священика портретову вірність. Оця вірність виступала ще сильніше поруч: мало характерних і шабльонових облич інших осіб. Уперта лінія підборіддя, гостро зарисовані уста такі суперечні з молодечим обличчям, мелянхолійний і легко здивований погляд великих очей – все це начеб було відмальоване з живого Райта. Тільки зовсім оголеною головою він ріжнився від сучасного Райта.
Таке відкриття спонукало Райта змінити свій первісний плян. Він відчував, що у стані такого неспокою він не зможе далі йти і навіть не повинен цього пробувати. Щойно тоді, коли зовсім успокоїться і освоїться з новим настроєм, він зможе продиратися до місця вічного спочинку тих, що його звали до себе.
Його внутрішнє схвилювання було відповіддю на цей поклик.
Небуденна поведінка Райта звернула увагу Кернервона. На запити про те, як іде його розкопна праця, він відповідав коротко і байдуже, так наче те все, що він знайшов, знав уже віддавна. Виглядало так, що він тільки з великим зусиллям може відірватись від своїх думок, відповідаючи:
– Прошу вас не йти далі, як до пункту, де я нині зупинився. Я зазначив це місце дерев’яною табличкою.
Кернервон кивнув згідливо головою.
Але коли вернувся з поля, застав Райта на тому самому місці: зігненого, з ліктями на колінах і зі схрещеними руками. Широко розплющені очі дивилися перелякані і непорушні. Довкола уст зарисувалися гострі лінії, наче старечі зморшки, Райт не помітив Кернервона. Кернервон поглянув на нього уважно, зробив рух рукою, мовби мав намір прокинути його зі сну, і врешті попрямував до виходу. При виході ще раз оглянувся, знизав плечима і сказав «дивне».
Коли Кернервон дійшов до місця з рисунком священика, відразу звернув увагу на схожість. Він не розставався ніколи зі своїм фотографічним апаратом і магнезією. Не міг стриматись, щоб не зробити зараз знимки з дивоглядного рисунку, маючи намір прирівняти його пізніше з фотографією Райта. Райта вразила імовірно оця схожість. Кернервон мав таке вражіння, мовби вкрав чужу річ.
Ніч провів Райт спокійно. Він освоївся з тим, що побачив. Хвилювання ослабло. Він був уже рішений копати далі. На другий день зранку ввійшов у заглибину, не глянувши навіть на стінні рисунки і на свого двійника і посунувся до пригробної комори, що була виповнена домашніми статками; вони вистачили б на обстанову малої кімнати. Не було сумніву, що від часу походу нічого тут ніхто не рушив. До того злодії не могли лакомитися на такі звичайні предмети, шукаючи за коштовностями. Вартість лежала тут не у матеріалі, а в його виконанні.
Не було ніяких слідів, щоб хтось порушив ті предмети, складені тут без спеціальної дбайливосте. Світло фарб збереглося і навіть такий вразливий матеріал на впливи часу як шкура, виглядала зовсім свіжа. Можливе, що земля мала тут винятково сприятливі прикмети. Приладдя, що його вживали для плекання краси, було дуже багато.