– Я радо поїду з тобою…
Її очі дивилися ніжно і покірливо. Райт побачив її закоханий погляд… Що після цього значить Стакен! Які смішні ті атентати на його свободу! Райт відчув з такою самовпевненістю своє право і свою силу, що його недавні сумніви видалися йому дитячим настроєм.
Дома чекав на Райта пакунок. Його видавець пересилав йому рецензії на його книжку. Сам автор не сподівався такого успіху. Між вирізками англійський лист. Питають за умовами перекладу. Досить приємно. Якийсь великий англійський журнал. У ньому звіт з одного наукового засідання. Книжку Райта вважають подією. Такий осуд видав не хто інший, а сам славний Пікок. Усе разом – повна перемога. Райт знав, що Пікок це єдиний єгиптольоґ, якого авторитет признавав також Стакен. Голоси критики вказували, що Райт не лишиться серед боротьби самотнім. Боротьба видавалась йому неминуча.
Райт мав рішучість молодих, яка дозволяє нехтувати загальноприйнятими поглядами, а триматися нез’ясованої певности, подиктованої внутрішнім переконанням. Стакен був дослідником. Те, що світ учених уважає за плід його генія, є по правді тільки екстрактом його дослідів. Нема там нічого, чого не можна б було доказати, покликуючися на джерела, коли перевірити їх достовірність. Того, що давав Райт, не можна було завсіди перевірити, але тільки тому, що люди типу Стакена не все знають. Докази прийдуть аж згодом. Те, що писав Райт – він знав з якнайліпшого джерела і цим джерелом був його власний дух, що жив скрізь і що не признавав перепон між минулим і теперішнім. У своїй книжці він змальовував єгиптянина на тлі його способу життя, того єгиптянина, що був у силі творити такі чуда, як голову богині Мут у Каіро, незрівнянний малий торс в Лондонському університеті, фльорентійську голову, що не уступає нічим голові Монни Лізи, і всі ті подиву гідні твори вічного мистецтва, які ще й досі дають спонуку до творчої праці, хоч би як сучасні хотіли оминути їх впливів. Пояснення тих чудес треба шукали не в магічних і обрядових текстах, але в самому життєвому ритмі того незвичайного мистецького народу.
Тарабанячи своїми твердими нігтями по столу, Стакен докоряв Райтові, що він висунув один загальний закон для любовних пісень і сакральних різьб. Стакен уважав такий замах на обрядову строгість різьбарського мистецтва майже за хулу. Але чи, наприклад, створити таку різьбу, як малий торс, що стоїть в університеті, це щось інше, як скласти молитву? Чи саме тіло Мері теж не можна вважати поклоном перед великим Невідомим, а хіба її очі, що розпливаються серед рожевого серпанку, не моляться?
Перед ним вирізки, журнали, листи. «Все це докази, що моя правда не тільки моя, але що теж інші вірять у того Бога, якому я молюсь… Про-фе-соре Стакен! Я був вашим учнем. Тепер я сам уже став учителем. Наші правди ріжні і наші дороги розходяться».
Коли Райт заснув після дня, проведеного над листами і книжками, перед ним знову виринуло непохитно самовладне обличчя Стакена. Він пригадав, як його учитель здобув над ним владу, викладаючи перед уважними слухачами виміреними, немилосерними словами. Кожне з тих слів западало у глибину Райтової душі. Він мав тоді таке вражіння, мовби Стакен наповнював душу найліпшого учня частиною своєї душі, мовби своїми словами накреслював довкола нього магічне коло, щоб забезпечити Райта від усяких спокус, що могли прийти до нього і охоронити його перед його власною правдою.
Тепер очі Стакена дивилися на Райта десь здалека, з тих царин, звідки до Райта дійшла свідомість двоїстости нашого життя. Тепер здавалось, що вчорашній день вилікував його остаточно з небезпеки піддатися впливам Стакена. Його збентеженість розсіялася, коли він уявив тіло Мері – тіло статуетки з університету.
Вранці о дев’ятій Райт сидів уже за столиком бібліотеки. Упорядкував рукописи для Стакена. Договори, джерела, гімни – на один бік. На другий – усяке барахло, що не приносило нічого нового, але яке Стакен мав звичку пильно переглядати.
Коротке оповідання, запашна любовна історія. Райт почав заглиблюватись. Він не міг перервати лектури і забув про інші ще невпорядковані наміри з багатої присланої збірки, до якої Стакен прив’язував велике значіння.
Нефрета. Хто вона така? Невідома предтеча Сафони, що диктувала пильному секретареві фрагменти оповідання про тужливі зустрічі, хвилювання, надії. Короткі речення падають, як зірвані пелюстки квітки, з якої рука тремтячи хоче відчитати свою долю, дістати відповідь на питання розгубленого серед сподівань серця.
«Кохана твого серця виходить нишком до саду. Мій коханий! Моє серце стежить за тобою.
Я кличу тебе… глянь – я тут.
Мій коханий покидає свій дім і йде своєю дорогою, не вважаючи на моє кохання. Моє серце затихло у грудях. Навіщо мені солодощів і пахощів! Те, що було солодке для моїх змислів, тепер для мене гірке, як жовч птахів.
Зате від віддиху твоїх уст починає битися моє серце, з них пливе до нього вічне життя, наче таємний дар Бога…
О, мій любий друже! Бажання, що наповняють мене, те, що ворушить твої груди, я довіряю своєму серцю. Я буду подібна до мерців, коли мій любий друг не прийде до мене вночі.
Я чую голос голубки. Вона каже: «Чи бачиш досвітню зірку, що багрянцем барвить мою стежку?» І ти, пташко, кличеш мене. Я знайшла мого любка, і моє серце зраділо; стало радіше, як серце всіх інших.
А! Я виглянула з-поза дверей, бо мій милий наближається до мене. Заки він надійде, мій зір не може відірватись від землі, моє вухо заслухалось у його кроки. Бо моє кохання для нього – єдине щастя мого серця…
Моє серце б’ється так живо назустріч твоєму коханню, що кучері над моїм чолом падуть, моє волосся розкуйовджується, коли біжу тобі назустріч. Та я присягаю тобі, присягаю, що коли прийдеш – я його зачешу».
Це навіть не оповідання, а низка натяків, від яких починає бурлити кров. Фрагментарні записки у щоденнику. Омах огника, що ще не став полум’ям. Острах вичікування. Обіцянки перед зустріччю. Гімни кохання, що ще не заволоділо предметом, за яким тужить, кохання ще не заквітчаного насолодою своєю жертви.
Ім’я Нефрети – однозвучне з єгипетським означенням звуків. У коханні звучить душа, у пісні тремтять струни. Оце ім’я солодке, безмежно близьке. Райтові здавалося, що воно йшло за його душею від хвилини, коли звук «Нефрета» виринув із темряви неіснування після довгої і таємничої блуканини, а тепер його земне життя наповнилося ним і надало йому зміст.
Дванадцять ударів. Округлі, повні удари, водночас мовби на хвилину застрягли – наче годинник, що висів у кутку, випускав їх вагаючись. З останнім ударом Стакен увійшов до бібліотеки.
Вчорашня свіжість Райта, його самовпевнена віра у перемогу десь пропали. Пронизливий і непроглядний погляд учителя знову покорив його. Як птах у клітці його душа билася на всі боки, не находячи виходу. «Моя книжка, мій шлях, Мері… вони були десь там… але тут… погляд засушеного старця, що вже витягав руку за папірусами».
У ньому виринув один спомин зі шкільних часів: саме так, а не інакше пропазить [3] учитель «віслячий міст» [4], який перед ним незручно заховали.
На папірусі спочила Стакенова рука. Кутки його зшилених [5] уст тремтіли, коли він усміхнувся: «Пане доктор! Будьте такі добрі і занесіть це до мене».
Його пожовкла рука зробила над столом і над рукописами наказовий рух.
Райт чув на спині погляд Стакена, коли йшов до його робітні, де висіла скромна мідяна табличка: «Директор Стакен». Скрип ключа у замку – Стакен випередив Райта, щоб відчинити двері: «Прошу, пане докторе».
Як і вчора, Райт знову стоїть перед столом директора. Стакен уже сів на своєму фотелю. Цим разом він не страшний. Просить Райта сісти. Його руки з перехрещеними пальцями спочили на рукописах: