– Мені здається, що я відорвав вас від праці, дорогий Райте.
(«Дорогий? Тепер я не піддамся», – подумав Райт, мовби прокинувшись із почуванням спротиву.)
– Цей уступ зацікавив вас. Чи не прийшло вам на думку, що я хотів виставити вас на пробу?
Саме в тій хвилині Райт подумав про цю можливість.
– Пікок хвалить вас. Ви повинні тішитися, що маєте такого оборонця.
Райт відчув, що почервонів з радости і як щось свіже оживило його по-давньому. Може, Стакен уже прочитав звіт з засідань товариства…
– Пікок пише мені, – при цьому вийняв поручений лист з грудної кишені, – складає мені побажання… – у цих словах звучала явна іронія, – називаючи ваше пояснення єгипетського світогляду сміливим, але він і виразно захоплений ним. Ви переходите в царину небезпечної фантазії, ви мрієте, ви піддаєтесь спокусам відтворювати людей, при цьому нехтуючи єдиний певний шлях суворо наукового досліду…
Райт не мав сили опанувати нетерпеливого відруху.
– Ви занадто сміливі, дорогий Райте. Я не можу не сказати вам цього. Вчора я критикував вашу легкодушність, а нині остерігаю вас перед нею з подвійною силою.
Пальці Стакена ворухнулися, уста стягнулись.
– Чи ви упорядкували до кінця всі надписи, пане доктор, чи ні? Прошу вас зайнятися ними сьогодні, бо завтра я попрошу вас переглянути в моїй робітні папіруси.
Обличчя Стакена задоволене, на його очі падають вії.
– Сподіваюсь, що ріжниця в поглядах не порушить наших щирих приятельських взаємин.
І подає через стіл руку Райтові, який хоче якнайшвидше розірвати нові пута.
Райт вертається до своєї праці зовсім схвильований. Його думки спрямовує у зовсім інший бік свідома воля.
«Чи за ті місяці надмірної праці в музею і дома я не перетомив себе?» – думає Райт. Зустрічі з Мері були для нього тільки коротким відпочинком і не зуміли переривати його умової праці. Він усміхався тільки зверха, говорив чемні слова, супроводив Мері на концерти і до театру, але ввесь час бачив тільки образи, що виринали перед ним з минулого, яке раз у раз відкривав.
Він думав про своє недалеке подружжя, як про обов’язок, що його треба якомога скоро спекатися. «Я виїду і кілька місяців буду далеко від Стакена, що тільки мені перешкоджає… Тоді й відпочину».
Ввечір Мері була ніжна. Її батько Ляндсберґ появився тільки на короткий час:
– Я тішуся вашими успіхами, пане Райт. Молодь іде тепер швидше вперед, ніж ми, старі. Ви вже дійшли до шпилю, хоч ви могли б бути моїм сином. Як я мусив намучитися, поки здобув те місце, яке займаю тепер! Які зусилля, кілько умової праці!… Але на нашу працю ніхто не звертає уваги, ніхто про нас не говорить.
Ляндсберґ був дуже себелюбний: він тішився, як дитина, коли який ілюстрований часописний додаток приносив з нагоди його ювілею – очевидячки не безкорисно – його фотографію. Не знати який уже раз він повторяв оповідання про поодинокі етапи своєї кар’єри. Починав від хлопця на посилки, а нині є директором ріжних підприємств. Не все можна було пояснити його успіхами – про не одне він мовчав. Виговорився, закурив циґару, поглянув у дзеркало, поправив краватку. Розмахуючи руками виходив з хати і вертався пізно вночі.
Мері чекала від Райта якоїсь ознаки ніжности. Але Райт обертав свою емальовану папіросницю і говорив:
– Стакен постарівся і став нудний, засох, прибрав наказову позу. Всі його бояться, а в музею мертвеччина, як у гробі. Він навіть не хоче слухати про періодичні виставки, які повинні показувати систематично ріжні сторінки старовини. Складати все у хронольоґічному порядку це ж нудна річ. Музеї мають тільки тоді вартість, коли вони не тратять зв’язку з життям і не нагадують цвинтарів, де скидаємо на купу все, що для життя непридатне.
– Роберте! Я хотіла тебе прохати… Забудь за музей, коли ти приходиш до мене. Коли ти так промовляєш, як тепер, маю таке вражіння, якби мене теж посадили за шкло, бо я вже нікому непотрібна.
Райт глянув на Мері. Її уста складались по-дитячому, але її тон не був дитячий: у ньому звучало щось своєрідно владне.
– Вибач мені, але я в останньому часі був трохи неспокійний. Я почуваю потребу відпочити… ми мусимо кудись в недовзі виїхати.
– Ні, приспішити шлюб неможливо. Навіть якби наше мешкання було раніше готове, то перед початком жовтня не можна навіть про це і думати.
Мері все заздалегідь обдумала.
– Я матиму труднощі з відпусткою: Стакен…
– Я не розумію, чому ти так тримаєшся музею. Я гадаю, що наш маєток дозволяє нам зректися твоїх заробітків. Ти ж зрештою сам сказав, що твої книжки принесуть тобі гарні гонорари, – поправила першу думку Мері, щоб висунути на перший плян матеріальну самостійність Райта.
«Може, й її правда, – думав Райт, вернувшись додому. – Ніщо не в’яже мене з музеєм, крім звички…». Та водночас він почував, що ця звичка проникла в нього, як отрута, і що він потребував щоденно всіх тих музейних предметів коло себе, як повітря для легенів. Очам, що зупинялися на тих предметах недбайливо, тільки з цікавости, вони справді видавалися нудні, але перед Райтом, що почував себе посвояченим з ними, вони відкривали довірливо свій зміст, спочатку незрозумілий. Між тими предметами ріжної вартости не було нічого такого, що не заслуговувало б на увагу.
Це ж усе були тільки частини великої цілости – цілости Єгипту Озіріса, що його проглинув час. Його тіло, що розпалося на тисячі відламків, містилося по всіх музеях світу.
Усе тут було конечне, все сутнє. Райт відчував свої сумніви з гіркотою, хоч вони виринали тільки на хвилину. Він не міг під ніяким приводом зректися свого внутрішнього зв’язку з музеєм.
Оця зневажлива байдужість Мері… Музей і Мері – два непримиренні бігуни [6]. Стакен, Єгипет і теперішність. Завмерлий Захід – країна занепаду – Аменті – захист покійників. Де є життя? Чи тут у тому світі, що вимирає, чи в Єгипті – вічно новому світі чудових візій, країні безсмертної краси? Безконечна зміюка торохливих авт, грюкіт поїздів над головами, шум підземельних залізниць… Ряди сірих, одноманітних, нудних домів, асфальт, що ввесь блищить товщем, сіре небо – все сіре та чорне серед холодного електричного світла.
Райт бачив інші лінії, інші пропорції. Він мріяв про інше темпо руху. Святошними фалдами царської мантії він покривав метушливу запопадливість сучасного життя.
Королівський Єгипет! Прадід усього нашого знання! Учитель незабутньої мудрости та краси!…
«Мері відійшла від мене трохи холодно, – подумав Райт, коли положив руку на клямці дверей свого мешкання. – Прощаючись, вона затримала трохи довше руку в моїй, коли казала: – Ти не мав сьогодні для мене ні одного ніжного слова». Натякала, що воліла його таким, яким він був учора. Чи не мала вона наміру перебрати вплив Стакена?» Та чи не він, Райт, не зраджував Єгипту, якому віддавна записав душу? Постать Мері нагадувала йому обов’язки супроти теперішнього світу. Оцей світ з’їдав його щоденне існування, під яким скривалося його безсмертне «я». Так, щоденщина своєю чергою вражінь тягнула його як крутіж проти його волі.
У сні бачив Райт Стакена, як стояв на другому кінці вузької кладки над широкою рікою. Райт хотів перейти на другий бік, але бачив перед собою непорушну, мов з каменя різьблену постать, що загороджувала йому дорогу. Він мусив дістатися на той беріг і відчував, що як не вимине Стакена, то пропаде. Коли Стакен не пропустить його добровільно, тоді він мусить шукати іншої дороги. Він перемагає в собі силоміць нехіть і острах, протискається попри холодне тіло Стакена і дістається на другий беріг очищений і зовсім прозорий. Він не може бачити власного тіла, але відчуває його дуже виразно. Крізь Стакена, що виростає перед ним і бовваніє, як будівля, він бачить Мері та якихось незнаних людей поза собою, на покиненому березі. Всі кличуть його, потім сідають до довгого ряду авт і від’їжджають довгою зміюкою.