Мері дратувала впертість Райта, який щораз далі відсував намічений плян подорожі. Він вертався до своєї праці з завзяттям навіженого. Мері ображена, що він так мало має для неї часу, поїхала кудись над море. Він приймав досить байдуже до відома щораз-то нові її адреси. На її листівки він відповідав не завсіди і не завсіди так само: часом написав кілька рядків, то знову розписувався широко про свою працю і пізніше шукав цих міркувань надаремне між своїми записками. Він нерадо відбігав своїми думками від своєї праці і йому було тяжко, майже неможливо слідкувати за іншою темою поза тою, в яку пірнув. Райт майже не помітив, на як довго його наречена виїхала, бо взагалі почав затрачувати відчування часу. Він жив у іншому світі, який чудом поміщувався в теперішности. Минуле так обмотало його своїми нитками, що він почував себе тільки випадково заблуканою людиною в мільйоновій столиці у ХХ віці по Христі.
Одного дня Райт звернувся до Стакена:
– Пане професор! Недавно ви дали мені між іншими одно джерело, зовсім неподібне своїм змістом до інших. Я, на жаль, не мав нагоди його переглянути… Чи ви не були б добрі дати мені його, бо я хотів його простудіювати.
Стакен з похиленою головою, мовби хотів проглинути Райтові слова, з виглядом хижацького птаха глянув на нього зизом. Його нігті, як кігті, збирали порозсипувані на столі папери. Він не відповів зараз.
– Я вже знаю, що ви маєте на думці, пане доктор. Той документ, це моя особиста власність, і я маю його у своїй приватній збірці.
– Буду дуже тішитись, коли зможу його оглянути. Сподіваюсь, що ви найдете і серед моїх паперів не менше цікаві речі. У моїй збірці є не один унікат і ви можете з нього користати.
Райт чув про збірку Стакена. Дещо з неї він знав із цитат у його працях. Але тільки невелика частина матеріалу була досі оголошена. Пікок, що імовірно підтримував близький зв’язок зі Стакеном, тільки натякав на них, не описуючи самої збірки, а обмежувався до компліменту, що вона «поважна». Зваживши, що всі нею цікавились, незрозуміла була причина, чому Стакен так її приховує. Тим більше втішився Райт Стакеновими запросинами. Але в останньому часі він так відбився від людей, що не міг на цю пропозицію негайно відповісти. Стакен положив йому руку на плече – на це професор не дозволив собі досі ніколи. Від цього руху всі сумніви Райта розвіялись і він вимовив покірно:
– Дуже тішуся, пане професоре, і прийду, коли вам буде вигідно.
– Нині в десятій увечір. При вході будуть на вас чекати.
Порожньою вулицею, що перерізувала «Кайзералєе», йшов Райт з дивним почуванням. Він прийняв запросини Стакена не з самої цікавости, а відчув спільний зв’язок, духове посвоячення – тепер здалось йому, мовби йшов на любовну зустріч, так багато призбиралось у його серці сподівань. А проте у глибині свідомости якийсь голос шептав йому щось про насильство і про потребу самовизволення. Райт думав про свою книжку і згадав теж нараз Мері, про яку досі забув над своєю книжкою. Нелегко було відчитати числа домів і віднайти дім, де мешкав Стакен. В одному зі садом були відхилені ворота і тільки в одному вікні, що виходило на сад, світилося. Це нагадало йому світло маяка серед моря. «Отже тут мешкає Стакен…» – рішив.
У слабому світлі, що падало згори і відбивалося від стіни, зарисувалися невиразно сходи. На другому закруті сходів на малій стінній дощинці стояла глиняна червона посудина з дзьобом, з якої курився ґніт. На мідяній табличці на дверях надпис: Стакен.
Райт не мав іще часу доторкнутися персня від дзвінка, прикрашеного бронзовою львиною головою, коли двері безшумно відчинилися. Він мав вражіння, мовби вони відскочили самі від якоїсь схованої пружини. Увійшов і, піднісши очі, побачив створіння, що ледве досягало йому до пояса. Був це карлик з надмірно великою головою і старечим пожовтілим, зів’ялим обличчям, викривленим гримасою. «Бог Бес, – подумав Райт, – трохи кривий, у сірому».
Електрична лямпа без тінника, яку внесла ця потвора, освітила людську карикатуру і Райта. Голі стіни з гаками, де висіли плащ і капелюх Стакена. Карлик витягнув дитячу руку, схопив капелюх і палицю, і чекав так довго, поки Райт не положив йому на плечі свій плащ. Увесь обвантажений малюк щез за стіною, де чути було кроки. Перед Райтом виринув Стакен, виповнивши цілі двері у широкому, ясному, старомодному халаті, що робив вражіння священичої ризи.
– Дуже тішусь, що можу вас привітати у себе, – сказав Стакен трохи святошним тоном, простягнувши руку Райтові, який узяв її з пошаною.
Не випускаючи руки гостя, Стакен потягнув його до півтемної кімнати. З сумежних дверей, де сперся карлик, упала світляна смужка на паркетову підлогу. Стакен ішов уперед великими кроками. Те, що побачив перед собою Райт, могло бути музейною збіркою, дарма, що не всі речі мали ту рису доцільности, яку можна віднайти у систематичних колекціях. А проте це не була випадкова безладна збиранина. Все, що тут стояло, мало внутрішній зв’язок і жило спільним життям. Можна було відчути, що Стакен теж живе тим самим життям. Статуї, хоч які ріжні, належали до одної родини. Богиня Бастет з головою лева і павіян Тот – на постументах перед столом, що хоч і нагадував вівтар, а був призначений імовірно до праці – почувалися, як дома. Виглядало так, мовби дзбанки на полицях під стінами належали до буденного вжитку господаря дому.
Зараз при вході можна було оцінити наукову вартість зібраних тут предметів, але увага Райта звернулась на щось інше. Він відчув атмосферу чогось близького, рідного – той настрій, що спливав на нього ще в дитячих роках, від перших починів свідомого життя, коли він мав довкола себе улюблені речі. Музейна збірка була йому близька тільки формально, а тут мав таке вражіння, мовби вернувся до батьківського дому після довшого розстання.
Райт почув знову слова: «Вітаю вас у себе» і зараз після цього ввійшов Стакен з іншим світлом. Він мав на собі вже не старомодний халат, а білий одяг священика. Райт, віддавши своє пальто, капелюх і палицю, наче забув про теперішність.
Обидва сіли на низьких кріслах. У свічниках, напевне з давньої святині, блимали воскові свічки і скапували поволі, сумовито, мовби леденіючи у скапах. Панувала мертва тиша, наче над цими хоромами нависла вічність.
– Ви нагадуєте нашу розмову, – задзвенів Стакеновий голос, – я остерігав вас перед спокусами на шляху вченого, що хоче дістатися до святая святих мудрости, яку скривають минулі віки. Тільки нечисленним удається така спроба. Але все заборонене вабить. Я пробував остерегти вас перед звабною красою старовинних форм життя, бо це перешкоджає у дослідах над їх правдою. Чи ви послухали моєї остороги?
– Ні, – відповів Стакен за Райта. – Я бачив, як ваші думки про минуле обертаються в попіл. Мудрець бачить шлях вічного сонця, а дурень тішиться, коли воно сходить, і сумує, як воно заходить. Безпристрасна вічна мудрість не знає ані суму, ані радости. Вона знає тільки себе сама і годується собою.
Ця поука сказана з глибоким переконанням, але і з фанатизмом вірного, не зробила великого вражіння на Райта; слова, що хотіли накинути йому свою силу – тільки зміцнили його власне переконання про вірну вибрану ним дорогу.
Стакен викладав далі:
– Уже з хвилиною, як ви ввійшли на небезпечну дорогу досліду життєвої форми, ви піддаєтесь їй. Ви стаєте не понад життям, а воно перемагає вас.
У Райті зростало завзяття; він стежив гострим зором за порухом Стакенових уст. «Чи може Стакен колись когось поцілувати?…» – подумав.
Те, що Стакен говорив, було вже в його книжках. Він мав славу знавця єгипетського світогляду. Він був авторитетом у справі гієроґліфів, був подекуди живим представником згаслої правди, оборонцем усіх тих таємничих образів, які більш як 1000 років повторялись як щось неминуче, але для нікого, навіть для жерців – незрозуміле, аж до остаточного упадку Єгипту.