У робітні Стакена чекають на Райта папіруси. Вони зложені в одному розі стола – все разом: договори, джерела, гімни… Нічого нового. Знову ті самі звіти, інвентарі, рецепти… що далі, далі?
Історії Нефрети тут нема. Чи вона справді так живо зацікавила Стакена? Райт засів неохоче за роботу. Йому важко було зосередити увагу на рукописах, бо його думки блукали все ще над пропащим папірусом.
Стакен не прийшов. Возний поклав якусь коперту на столі директора.
– Чи професор Стакен прийде скоро?
– Пан директор сказали вчора, що сьогодні либонь зовсім не прийдуть.
– Дякую.
Повний пошани голос возного, побожно вимовлювані слова «пан директор» і супровідні рухи мусили викликати настрій пошани для неприявного в тому священному місці.
«Де міг залишитися папірус з Нефретою?» – думав Райт, записуючи те, що відчитував. Тексти були нудні. Стакен буде порпатися в них, як шукач золота у піску. Райт наблизився до Стакенового стола, закиданого паперами і книжками. Перед каламарем – кулею з кришталевого скла – лежало побільшуване скло і старосвітські окуляри. Райт торкнувся розкинених листків, думаючи про те, де міг би запропаститись папірус.
– Добрий день, дорогий докторе. Як праця? – він почув голос Стакена. Очі професора блищали іронічно, його пальці скорчилися.
Стакен перевіряє переклад Райта, що відчуває, як його лице пашить від рум’янців.
– Ви можете, дорогий Райте, трохи з погордою споглядати на ці нудні гімни, але кожний новий папірус пояснює нам таємничий світ, відношення тодішніх людей до Творця. Чи з такого погляду не зовсім байдуже, які були взаємини людей? У гімнах находимо мудрість, якої не можна перевершити. Не в любовних листах, де віддзеркалюються тільки періодичні пориви тілесної жаги, тільки у пристрасній тузі до Вищого прояснюється дух. Приземна жага приковує нас. Чейже ви не вірите, щоб віддих божий, що надихує земну поволоку, засуджену на розклад, міг розбуджувати любовний вогонь? Ми живемо тільки нашими грубими змисловими органами і тільки ними пробуємо збагнути основи гармонії всесвіту…
Ці слова падали, як олив’яні краплі. Пальці барабанили по тафлі стола, мовби вибивали розділові знаки.
Якийсь проклятий тягар на шиї… так начеб на ній спочивали кам’яні кігті Сфінкса. Райт відчув кам’яний погляд Стакена, як зупинився на ньому і на його книжці. Він готов був провалитися під землю, стати невидним, щоб тільки втекти перед цим поглядом. Знаки на папірусі почали тремтіти, видовжуватися, перемінюватися у щось нове.
«Ти боже Єство – одне, єдине, всетворяще. Ти створив усе живе, зі сліз Твоїх очей повстав рід людський, зі слова Твоїх уст – Божество.
Тільки віддих Твоїх уст розворушує моє серце, позичаючи йому вічне життя, що видається мені таємним даром Бога».
Ті рядки, що залишились у пам’яті Райта, звучали, як поклик, звернений до нього. У ньому прокинулось почування, що нагадувало жаль. Бачив у своїй уяві відкритий лист, написаний колись у давній давнині, повний любови і сподівань. Кілько ніжности в ньому, а за нею притаєний докір. Поклик, на який він не вмів відповісти. Райт шукав у своїх споминах: чи не зможе пояснити собі цього настрою. Чи взагалі щось таке можливе? Його рука піднеслася до кишені від камізельки і вийняла недбало зібганий клаптик паперу. Це Мері написала до нього наоспіх: вона була раннім ранком у музею, перед його приходом, не застала його і прохає його зайти безумовно в годині п’ятій. П’ята година тричі підкреслена. Це було неможливе: в годині п’ятій буде чекати на нього його видавець. Він протелефонував Мері, що не зможе прийти.
Ні, не в цьому річ: не ця відмова мучила його тепер.
Стакен читав святошно підтягаючи:
– «Хвала Тобі, Єдиний, Ти єдине джерело всього життя від першого початку, Ти, що хорониш людських дітей. Хвала Тобі, що вічно бачиш, а проте хорониш добро всіх, Аморе, наш Коханий». Чи це гарне, дорогий Райте?
«Бажання, що мене наповняють, те, що порушує твої груди, довір моєму серцю. Стану подібна до мерців, коли мій величний друг не прийде до мене вночі», – ці слова виринули з пам’яті Райта, поглибивши його неспокій і тугу. А Стакен, мовби кидав заклин, прагнучи потвердити загадку, повторяв:
– «Ти Царю всього, та Творче всього живого, ти Всевладний і Володарю всіх володарів, ми молимося до твоєї душі і клякаємо перед Тобою, Ти найвищий з усіх богів».
Стакен перервав, і Райт відвернувся. Стакен сидів з легко відхиленою взад головою і з руками випрямленими, як Сфінкс. Його очі були напівзакриті темними віями, наче чатували. «Якесь чортовиння», – блисло Райтові в голові. Він хотів що-небудь сказати Стакенові, щоб тільки розсіяти цей ворожий чар.
– Яке це гарне, – шептали вогкі уста Стакена.
– Так, це божеське, – сказав Райт проти своєї волі. Але зараз відчув нещирість своїх слів і прокинувся: – Вибачте, пане професоре… Я мушу просити вас дозволити мені відпочити кілька день. Я почуваю себе не зовсім добре.
Райт відчув, що його здоров’я переходить якусь кризу. Щось у його свідомости застрягло і розкололо його думки. Він не мав уже сили зв’язувати в одно минуле і теперішність. Звичайне зацікавлення минулим набрало для нього більше значіння, ніж досі. Теперішність перестала його цікавити: в ній він добачував щораз більше рис осоружних, незрозумілих, нудних. Райт відходив від теперішности щораз глибше в минуле, що прояснюючись набирала зовсім нового змісту. Погляд Стакена, щоб будувати свої думки на дослідах, відступав перед картиною надиханою духовим поривом, що витворювалася не з наукових даних. Вона була ближча до того, що називаємо мистецьким надхненням.
Мері… Оце ніжне, м’яке створіння, так легко вражливе, перемінилося у малу, гострокінчасту, нахабну жіночку. Вона чужа йому, незрозуміла, зовсім нецікавої породи.
Райт написав до Стакена. Він потребує довшої відпустки, ніж гадав раніше: він мусить основно поправити своє здоров’я. Але замість дбати за це здоров’я, він почав порядкувати вирізки з часописів, що множилися на його столі поруч ріжних проспектів з нововиданими книжками. Він діставав теж пропозиції на нові книжки і статті – тепер перо д-ра Райта було реклямою.
Сторінка йшла за сторінкою – росла нова книжка. Райт працював допізна вночі. Він дав себе нести новій течії до вимріяної нової пристані – поза дійсним життям. Течія заколисувала його – він забував непотрібну, пригнітливу буденщину.
Мері застала Райта розсіяного, але не помітила, як він віддалився від реального життя, бо сама занадто була зайнята думками про те, як виглядатиме їх нове спільне мешкання. Він поцілував її без зворушення. Мері трохи хвилювалася і хотіла за щось мститися на будь-кому. На щастя, не на Райті.
Стакен призбирував у музеї на Райтовому столі рукописи, які його асистент мав відчитувати: нероз’яснені загадки гімнів, невпинне змагання давнього духа за пізнання вічної божеської мудрости.
* * *
Прийшло літо зі своєю утомою, що мало настроювала до праці. Райт їздив, як усе, совісно до музею. В автобусі бачив ті самі нудні обличчя, пози і жести, ті самі намазані уста, напудровані носи і незграбні ручки парасоль.
Глибока музейна тиша. Уважливий погляд Стакена. Звичайне місце при вікні. Черга рукописів, що ні трохи не зменшувалась. Стакен уже не дратував його: Райт не відчував його присутности. Він був неминучий, як смерть.
Вони майже не розмовляли один з одним. Коли Райт віддавав свою роботу, навіть не чекав на його оцінку. Він знав, що нема там що виправляти. Все там було ясне. Стакен був зачудований поспіхом праці свого помічника і закривав стіл листками текстів, на яких писав коментарі. Стакен не сказав досі нічого Райтові про свою книжку, яка посунулась уже далеко вперед. Він хотів її назвати «Релігія Єгипту» і покласти на заголовній сторінці поруч свого прізвища теж Райтове. Райт теж не згадав Стакенові нічого про те, що під час своєї короткої відпустки почав книжку «Єгипетська жінка». Він розумів, що такий заголовок для наукової книжки, може, не зовсім підхожий, але читачі зацікавляться такою темою не менше, ніж він сам.