Патер Браун відклав листа і, знаючи, що двері в кімнату зачинені, зайшов у гардероб, по інший бік кімнати. Служка тимчасово відлучився, мабуть, тому, що всі гості вже зібралися, давно сиділи за столом і його присутність не була потрібна. Пролізши крізь сірий ліс плащів, священик зауважив, що напівтемний гардероб відокремлює від яскраво освітленого коридору бар’єр, на кшталт ляди, через яку зазвичай передають пальто і отримують номерки. Якраз над аркою цих дверей палала лампа. Священика вона ледь освітлювала, й останній силуетом вимальовувався на тлі осяяного заходом вікна. Зате все світло падало на чоловіка, котрий стояв у коридорі.
Це був елегантний жевжик у вишуканому простому вечірньому костюмі, високий, але з гарною фігурою і гнучкий. Здавалося, що там, де він прослизнув би, як тінь, люди меншого зросту були б помітнішими за нього. Його яскраво освітлене обличчя було смаглявим і жвавим, як у іноземця, жителя півдня. Тримався він добре, невимушено й упевнено. Строгий критик міг би зазначити хіба тільки, що його фрак не цілком відповідав стрункій фігурі та світським манерам, був дещо неоковирний і якось дивно стовбурчився. Ледь побачивши на тлі вікна чорний силует патера Брауна, він кинув на прилавок номерок і з доброзичливою поблажливістю сказав:
– Будь ласка, капелюх і плащ. Я йду.
Священик мовчки взяв номерок і пішов шукати згадане. Знайшовши, приніс усе і поклав на ляду. Незнайомець попорпався в кишенях і сказав, усміхаючись:
– У мене немає срібла. Візьміть ось це, – і, кинувши золотого півсоверена, він підхопив плащ.
Патер Браун нерухомо застиг у темряві і раптом втратив голову. З ним це траплялося. Правда, дурнішим від цього він не ставав, швидше навпаки. У такі моменти, склавши два і два, він отримував чотири мільйони. Католицька церква (згідно зі здоровим глуздом) не завжди схвалювала це. Він сам не завжди це схвалював. Але часом на нього находило справжнє натхнення, необхідне у відчайдушні миті: адже він втратив свою голову й усе одно знайде її.
– Мені здається, сер, – сказав він чемно, – в кишені у вас все ж є срібло.
Високий джентльмен втупився в нього.
– Що за дурня! – вигукнув він. – Я даю вам золото, чому ж ви не задоволені?
– Інколи срібло дорожче за золото, – скромно сказав священик. – Я хочу сказати – коли його багато.
Незнайомець уважно подивився на нього. Потім ще уважніше глянув уздовж коридору. Знову перевів погляд на патера Брауна і якусь мить дивився на світліюче позад нього вікно. Нарешті, зважившись, він узявся рукою за ляду, перескочив через неї з легкістю акробата і, нахилившись до крихітного священика, величезною рукою схопив його за комір.
– Тихо! – сказав він пошепки. – Я не хочу вам погрожувати, але…
– А я буду погрожувати вам, – перебив його патер Браун раптово зміцнілим голосом. – Погрожувати хробаком невмирущим і вогнем незгасним.
– Дивак! Вам не місце тут, – зауважив незнайомець.
– Я священик, пане Фламбо, – сказав патер Браун, – і готовий вислухати вашу сповідь.
Високий чоловік мало не задихнувся, на мить завмер і важко опустився на крісло.
Перші дві переміни обіду «Дванадцяти справжніх рибалок» слідували одна за одною без усіляких перешкод і затримок. Копії меню у мене немає, але якщо б вона і була, все одно б ви нічого не збагнули. Меню було складено ультрафранцузькою мовою кухарів, незвичною навіть для самих французів. За традицією клубу, закуски були розмаїті і шалено складні. До них поставилися цілком серйозно, тому що вони були марним додатком, як і весь обід, як і сам клуб. За тією ж традицією зупу подали легку і просту – все це було лише вступом до майбутнього рибного бенкету. За обідом точилася та дивна, некваплива розмова, що має віщувати долю Британської імперії, настільки сповнена натяків, що пересічний англієць навряд чи зрозумів би її, навіть якби й підслухав. Міністрів називали на ім’я, згадуючи їх із якоюсь млявою прихильністю. Радикального міністра фінансів, котрого вся партія торі, за чутками, лаяла за вимагання, тут хвалили за слабкі віршики або за поставу в сідлі на полюванні з хортами. Вождь торі, котрого всім лібералам належало ненавидіти, як тирана, піддавався легкій критиці, але про нього відгукувалися схвально, ніби мова йшла про ліберала. Якось так виходило, що політики – люди визначні, але значне в них усе, що завгодно, крім самої їхньої політики. Президентом клубу був добряк літній пан Одлі, котрий усе ще носив старомодні комірці часів Ґладстона.[2] Він здавався символом цього примарного і водночас стійкого суспільного укладу. За все своє життя чоловік зовсім нічого не зробив – ні хорошого, ні навіть поганого. Він не був ні марнотратний, ні особливо заможний. Просто завжди був «у курсі справи». Жодна партія не могла обійти його, й якби він надумав стати членом кабінету, його, безумовно, туди ввели б. Віце-президент, герцог Честерський, був ще молодий і подавав великі сподівання. Іншими словами, це був приємний молодик із прилизаним русявим волоссям і веснянкуватим обличчям. Він мав середні здібності та незліченні статки. Його публічні виступи були завжди успішні, хоча таємниця їх була вкрай проста. Якщо йому в голову приходив жарт, він висловлював його, і шляхтича називали дотепним. Якщо ж жарти не згадувалися, він казав, що тепер не час жартувати, і його називали дуже розумним. У приватному житті, в клубі, в своєму колі герцог був привітний, відвертий і наївний, як школяр. Пан Одлі ніколи не займався політикою, тому ставився до неї незрівнянно серйозніше. Іноді він навіть бентежив товариство, натякаючи на те, що існує певна різниця між лібералом і консерватором. Сам він був консерватором навіть у приватному житті. Його довгі сиві кучері приховували на потилиці старомодний комірець, точно, як у колишніх державних мужів, і зі спини він виглядав людиною, на яку може опертися імперія. А спереду він здавався тихим парубком, котрий шанує комфорт, з тих, хто орендує кімнати в Олбені. Таким він і був насправді.
Як ми вже згадували, за столом на веранді було двадцять чотири місця, але сиділо всього дванадцять членів клубу. Всі вони дуже зручно розмістилися по один бік стола, і перед ними відкривався вигляд на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечір і закінчувався дещо похмуро для цієї пори року. Президент сидів посередині столу, а віце-президент – біля правого кінця. Коли дванадцять рибалок підходили до столу, всі п’ятнадцять лакеїв мали (згідно з неписаним клубним законом) чинно шикуватися вздовж стіни, як солдати, котрі зустрічають короля. Гладкий господар мав стояти тут же, сяючи від приємного здивування, і кланятися членам клубу, немов він раніше ніколи про них не чув. Але при першому ж стукоті ножів і виделок уся ця наймана армія зникала, залишаючи одного чи двох лакеїв, котрі безгучно ковзали навколо столу і непомітно прибирали тарілки. Пан Левер також ховався, весь звиваючись у конвульсіях чемних поклонів. Було б перебільшенням, навіть прямим наклепом сказати, що він може з’явитися знову. Але коли подавалася головна, рибна страва, тоді – як сказати це краще? – тоді здавалося, що десь ширяє ожила тінь або відображення господаря. Свята рибна страва була (певна річ, для непосвяченого погляду) величезним пудингом, що розміром і формою нагадував весільний торт, в якому безліч різних видів риби повністю втратили свої природні властивості. «Дванадцять справжніх рибалок» озброювалися знаменитими ножами та виделками і бралися за пудинг із таким благоговінням, немов кожен шматочок коштував стільки ж, скільки срібло, яким його їли. І, судячи з того, що мені відомо, так воно і було. З цією стравою поралися мовчки, жадібно і з повним усвідомленням важливості моменту. Лише коли його тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичайне зауваження: