Розпорядженням Міністерства внутрішніх справ Польщі від 8 червня 1921 р. обмежувалося проживання емігрантів на території Східної Галичини, Західної Волині, великих міст тощо.[58] Для поселення на означених територіях потрібен був спеціальний дозвіл староства. Навіть на тимчасовий в’їзд до східних воєводств чи прикордонної смуги вимагалася спеціальна перепустка.[59] Прохання про постійне перебування емігранти мали складати через староство до воєводи, пояснюючи при цьому мотиви (служба, робота, родинні справи). В окремих випадках дозвіл міг отримати УЦК через МВС, але карти азилю видавалися з великими труднощами, а чимало емігрантів, як згадувалося, вели ізольоване життя, не контактували з УЦК.
Неврегульованість юридичного статусу емігрантів супроводжувалася свавіллям місцевої влади. На початку 1920-х років траплялося багато випадків «репатріації» чи депортації емігрантів до УСРР. Найбільшу заповзятість у цьому виявляли старости східних воєводств. УЦК наголошував: «З правного та морального погляду українська еміграція перебуває у сумному стані. Особливо важкі умови еміграції спостерігаємо у глухих кутках провінції і в першу чергу на кресах, звідки весь час ідуть скарги на утиски з боку нижчих агентів адміністративної влади».[60] У травні 1921 р. були арештовані й відправлені до Львова без повідомлення владі УНР полковник А. Долуд і поручник Пасічник.[61] На початку 1922 р. поліція заарештувала Гната Куприйчука, у минулому начальника 18-ї української дивізії Північної групи армії УНР, звинувативши у «зраді Польської держави і вбивстві поляка під час українсько-польської війни 1918 р.».[62] У серпні 1922 р. вислали з Кременеччини Марка Трепета, Якова Грабова, Івана Романченка, Василя Біднова.[63] Також залишив межі Польщі Аркадій Животко, котрий, працюючи у кременецькій «Просвіті», організував дитячий садочок, активно проводив культурно-освітню роботу.[64] Перед колишнім віце-міністром УНР Миколою Литвицьким, кооператором, поставили вимогу негайно залишити Польщу із погрозою, що «в іншому випадку його віддадуть більшовикам».[65]
У листі до М. Шумицького С. Петлюра писав: «Наших людей, що навіть отримали право «азилю», виселяють з «кресів», а часто виселяють з Польщі. Це курс сучасної урядової політики, а ще більше сваволя місцевої адміністрації, з якою собі не можуть дати ради в центрі. В результаті все це підготовляє балканізацію «кресів» і копає психологічно прірву між українцями і поляками…»[66] Крім висилання, польська влада всіляко переслідувала емігрантів, проводила в них обшуки. У Ковелі поліція здійснила трус у будинку Миколи Пирогова, заарештувала його, однак за кілька годин, за браком доказів, змушена була відпустити.[67] За безпідставним звинуваченням у сприянні «поширенню комуністичних ідей» було звільнено з посади директора Луцької української гімназії Івана Власовського. Лише під тиском громади його повернуто на посаду.[68] Упослідження емігрантів відчувалося у здобутті права на громадянство, яке свідомо не надавалося вчителям, православним священикам. Яскравим прикладом обмеження прав емігрантів було позбавлення у 1923 р. уродженців Наддніпрянщини М. Пирогова та В. Комаревича депутатських мандатів.[69]
Особливо насторожено місцева влада поставилась до появи в Західній Україні колишніх інтернованих, «людей військово вишколених і з цього погляду небезпечних»,[70] намагаючись «виселити їх у глибину краю, адже той елемент згідний підтримати кожний заклик, а вишколені солдати стануть на чолі української маси, формуючи з себе сильні кадри військових керівників».[71] Інтерновані військові отримували дозвіл на виїзд до східних воєводств за умови працевлаштування. У жовтні 1923 р. до цукроварні Бабина, поблизу Рівного, прибуло близько 100 українських вояків, переважно старшин, під керівництвом генерала Євгена Білецького.[72] Трудові осередки емігрантів були у селах Шпанові, Оржеві Рівненського повіту, Цумані.[73] Умови їхнього життя і праці були дуже важкими: «Бабинська цукроварня має сумний вигляд напівзруйнованого, закинутого в степу, городища… В кімнатах, ледве вистарчає на 8 – 10 осіб – міститься до 50 інтернованих юнаків. Крім того, у «кімнатах» цих немає підлоги, мало світу».[74] До цих проблем додавалися виснажлива робота по 14–16 годин на добу за мізерну зарплату, нестача одягу, ліків. Незважаючи на побутові проблеми, групи колишніх інтернованих військових вирізнялися організованістю, активною культурно-освітньою роботою.
Таким чином, інтеграція емігрантів у місцеве середовище не була легкою: брак необхідних документів, незнання законів, а часто й польської мови, відсутність зв’язків у місцевому суспільстві, безробіття чи важка фізична праця, сваволя чиновників ускладнювали їх непросте життя.
На початках надії наддніпрянців на швидке повернення додому пов’язувалися з організацією походу в УСРР, де навесні 1921 р. розгорнувся повстанський рух. Поширення цього руху зумовило створення п’яти контрольно-розвідувальних пунктів Партизансько-повстанського штабу (ППШ) поблизу радянсько-польського кордону – у Тернополі, Крем’янці, Корці, Рівному, Сарнах, із 14 підпунктами, поточну діяльність яких контролювала польська розвідка.[75] Однак Другий Зимовий похід закінчився трагічним розгромом під Базаром… Після цього емігрантську спільноту поповнили повстанці, котрі вціліли після розгрому військ Ю. Тютюнника, та інтерновані, які поодинці чи партіями виїздили на роботи чи просто втікали з таборів.
Радянська сторона у першій половині 1920-х років здійснювала у прикордонні т. зв. активну розвідку. С. Петлюра у листі до В. Кедровського писав: «На польсько-совєтському кордоні большевики систематично роблять «нальоти» організованими озброєними бандами. Мають вони плян викликати заворушення на місцях, щоб, як пощастить їх роздути, приєднати і Галичину і Бессарабію, і Волинь і Білорущину до Союзу С.С.Р.».[76] Таємна постанова ЦК РКП(б) від 25 лютого 1925 р. передбачала перекидання на територію Польщі диверсійних військово-підривних груп, які постачались, забезпечувались зв’язком і вказівками з Москви.[77]
У другій половині 1920-х років ситуація дещо стабілізувалася, однак Державне політичне управління (ДПУ) не припиняло активної діяльності, одним із напрямів якої стала організація терористичних актів проти діячів УНР. Найбільш резонансним було вбивство 25 травня 1926 р. Симона Петлюри, а менше, як за місяць, 19 червня, у с. Городок Рівненського повіту був убитий очільник проурядової Української народної партії Володимир Оскілко. Проводячи слідство, поліція дійшла висновку, що «вбивство Оскілка має політичний характер і, як свідчать факти, було виконане з доручення ГПУ (ДПУ. Р.Д.)».[78]
Завербований ДПУ житель с. Самостріли Павло Підстригач у 1927 р. вчинив замах на життя Івана Трейка-Хойнацького. Поранивши колишнього сквирського отамана в обличчя, більшовицький агент перейшов до СРСР.[79] Зауважимо, що рідний брат Павла Підстригача, Іван, працював війтом у с. Межирічі й мав тісні контакти з еміграцією УНР, а третій брат Василь був активістом українського культурно-освітнього життя в умовах Польщі. Приклад цієї сім’ї вкотре засвідчує, що ідеологічні погляди та внутрішня боротьба торкалася рідних людей, часто розділяючи родини.
Після травневого перевороту 1926 р. мережею контрольно-розвідувальних пунктів у польсько-радянському прикордонні опікувався полковник армії УНР Іван Литвиненко. Під його керівництвом діяли розвідувальні пункти УНР у Могилянах, Корці, Костополі, Острозі, Ланівцях, з 1928 р. – у Гусятині, Барсуках. Дислокація цих пунктів періодично змінювалася, до 1935 р. діяв лише один пункт у Рівному.[80] У другій половині 1930-х років, у нових суспільно-політичних умовах, спецслужба УНР сповільнила роботу, очікуючи на слушний момент для антибільшовицького повстання.