Певне пом’якшення у ставленні до наддніпрянських емігрантів почало відчуватися після повернення до влади Ю. Пілсудського. Це, зокрема, виявилося у дозволі проживати на території Західної Волині й Східної Галичини колишнім урядовцям УНР.[81]
З 1 січня 1927 р. заборона проживання у східних воєводствах була скасована, однак 18 листопада 1927 р. поновлена.[82] Прихильники маршала ставилися до емігрантів як до колишніх союзників, надавали їм фінансову, моральну підтримку, сподіваючись за їх допомогою цілковито інтегрувати західноукраїнські землі до складу Польщі. Окремі емігранти обіймали адміністративні посади, зокрема Дмитро Барченко був віце-президентом м. Ковеля, а у 1929 р. його обрали бурмістром м. Олика.[83] Функції лавника магістрату в Луцьку виконував Олександр Ковалевський, у Рівному – Данило Ковпаненко.[84] У січні 1927 р. до складу луцької міської ради увійшли шестеро українців-емігрантів.[85]
Зразковий приклад співіснування в одній державі поляків і українців протягом десяти років намагався реалізувати волинський воєвода Генрик Юзевський, спираючись на групу емігрантів, що консолідувалися навколо газети «Українська нива», переведеної у 1928 р. з Варшави до Луцька.[86] З ініціативи близьких до воєводи наддніпрянців Петра Певного, Сергія Тимошенка, Степана Скрипника, Миколи Маслова та ін. у червні 1931 р. з’явилася регіональна партія Волинське українське об’єднання (ВУО) та низка проурядових культурно-освітніх, громадських організацій. Допомагаючи втілювати у життя «волинський експеримент», будучи послами і сенаторами парламенту Польщі, ці діячі подекуди підтримували плани, що перешкоджали спільній українській справі, зокрема, політику регіоналізму чи ідею «сокальського кордону».[87]
Таким чином, на діяльність наддніпрянської еміграції у Волинському воєводстві впливала як політика Генрика Юзевського, так і слабший, порівняно зі Східною Галичиною, рівень національної самосвідомості місцевого населення, пов’язаний з попереднім перебуванням цієї території у складі Російської імперії.
Поява «групи П. Певного» спричинила подальше розмежування в еміграційному середовищі краю. Відтак, «петлюрівський» табір за ступенем лояльності до Польської держави поділився на окремі групи. Одні сприймали її як даність, не протидіяли їй: національно-демократична група – М. Багринівський, І. Карнаухов, А. Кентржинський, О. Карпінський, М. Черкавський, Б. Козубський; ліберально-демократична група – Є. Білецький, І. Литвиненко, А. Долуд, О. Волосевич. Інші активно співпрацювали з польською владою – Горемика-Крупчинський, Володимир Оскілко, «група Петра Певного». З останньою, за словами М. Лівицького, не підтримував відносин уряд УНР в екзилі, обмежуючись комунікаціями лише зі С. Скрипником та С. Тимошенком, водночас контактуючи з багатьма галицькими діячами.[88] Зауважимо, що емігранти змінювали свої погляди, очевидно піддавшись тиску, вмовлянням або переоцінивши ситуацію. Прикладом є діяльність Олександра Ковалевського чи Олександра Калюжного.
У рамках польської політики регіоналізму всіляко обмежувалися контакти між Західною Волинню та Східною Галичиною, які намагалися розділити «сокальським кордоном», підживлювалися суперечності, поглиблювалася ідеологічна полеміка між галичанами й наддніпрянцями, що ґрунтувалося на відмінному баченні зовнішньополітичних орієнтацій, протилежних оцінках окремих подій, ставленні до постаті Симона Петлюри. Зауважимо, що ці суперечності та розчарування накопичувалися ще з революційних часів, найгострішою з яких була Варшавська угода. Відчувалися відмінності у менталітеті, що засвідчував О. Саліковський: «В той час як у галичан переважають риси, утворені австрійськими, а особливо польськими впливами, в нас більш збереглися риси нашого народу з доброю домішкою московської інтелігентщини…Але не можна заперечувати тому, що галичанин у своїх культурних звичках, у своїй діловій праці значно ближче стоїть до європейця, аніж ми».[89]
Наддніпрянські емігранти говорили про незалежну Україну з центром у Києві, а західноукраїнську проблему вважали вторинною, посилаючись на слова С. Петлюри: «Я вірю і певен, що Україна, як держава буде. Може не зразу такою великою, як нам хотілось би, але буде. Думаю я, що шлях для Української Державності стелиться через Київ, а не через Львів. Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами».[90]
Галичани дедалі частіше закидали наддніпрянцям полонофільство, а наддніпрянці говорили про галицький сепаратизм. Загибель С. Петлюри дещо згладила гострі суперечності, однак не ліквідувала їх. Врешті-решт «питання про «автохтонів» і «емігрантів», «місцевих» і «петлюрівців», «тутейших» і «закордонців» пішло лише на користь чужих елементів»,[91] – слушно зауважувало «Волинське слово» у відповіді на статтю І. Кедрина у газеті «Діло».
Попри суперечності, політичну еміграцію об’єднувала антибільшовицька позиція, що підтверджував О. Лотоцький: «Однією з головніших підвалин внутрішньої державної української політики є боротьба з большевизмом, як чинником, що розкладає самі основи життя нації».[92] Емігранти, котрі проживали на західноукраїнських землях, перебували найближче до рідної землі, тому, як писав «Тризуб», «найсильніше одчувають усе те, що діється на поневоленій отчизні, з якої до них все ж найлегше доходить вітер».[93] Особливо рельєфно ставлення до більшовицької влади виявилося у реакції на голодомор 1932–1933 рр. в УСРР. Наддніпрянські емігранти (М. Корчинський, В. Дорошенко, А. Жук та ін.) працювали в межах Українського комітету рятунку України у Львові.[94] На Волині зусиллями емігрантів-наддніпрянців (М. Маслов, С. Тимошенко, І. Власовський, О. Алмазов, О. Ковалевський, В. Сочинський та інші) утворено Волинський громадський комітет допомоги голодуючим (ВГКДГ) у Радянській Україні.[95] Спільними намаганнями 29 жовтня 1933 р. було оголошено Днем національної жалоби і протесту усього українського суспільства поза межами СРСР проти голоду в Радянській Україні.
З метою інформування світу про цю трагедію українці за межами Радянського Союзу апелювали до міжнародних інституцій, урядів різних країн. До їхнього голосу долучилися представники політичної еміграції Рівненського повіту за підписом Івана Литвиненка, які 2 вересня 1934 р. звернулися до секретаріату Ліги Націй у Женеві з «Меморандумом», де закликали «в імя засад людскости до всіх Культурних Народів Світа, представлених у Лізі Націй – зупинити свою високу увагу на мільйонах трупів українців планово вимордованих московитами».[96]
Більшовики, зі свого боку, не припиняли боротьби з «петлюрівщиною», хоча її вплив оцінювали досить скептично. В інформації 7-го відділу штабу Українського військового округу «Про становище на окупованій поляками території Волині» у січні 1929 р. до секретної частини ЦК КП(б)У повідомлялося: «Могло б здатися, що Волинь, киплячи у котлі «панського пекла», легко може піти на вудочку УНР і цим допомогти інтервенційним планам панів-союзників з Варшави. Але в дійсності справа не є такою: уенерівці живуть своїм власним життям, хіба тільки працюють у деяких кооперативах, не маючи з населенням нічого більш близького. Говорити тут про якийсь вирішальний політичний вплив не приходиться, такого немає».[97]