– Це все стосовно Петча. А як щодо Ентоні?
– Ви виглядаєте як Ентоні, – серйозно запевнила вона, хоча він подумав, що вона навряд чи устигла розгледіти його, – доволі «велично», – продовжила вона, – й «урочисто».
Ентоні улестив себе зніяковілою посмішкою.
– А я полюбляю співзвучні імена, – провадила вона, – всі, крім мого. Моє занадто яскраве. Я знала двох дівчат, яких звали Джинкс, тільки подумайте, якби їх звали якось інакше, наприклад, Джуді Джинкс чи Джері Джинкс. Мило, правда? Як ви вважаєте?
Її дитячий ротик розтулився, очікуючи заперечної репліки.
– В наступному поколінні всі, – припустив Дік, – матимуть імена Пітер чи Барбара.
Ентоні продовжив його передбачення:
– Звісно, Гледіс чи Елінор були героїнями останнього покоління, і зараз вони мають першість, тому дістануться у спадщину наступним поколінням продавчинь…
– І заступлять Еллу і Стеллу, – перебив Дік.
– І Перл, і Джуел, – від щирого серця додала Глорія, – і Ерла, і Елмера, і Мінні.
– І тут на сцену вийду я, – додав Дік, – і візьму ці застарілі імена, скажімо, Джуел, і приклею його до якогось ексцентричного персонажа, і тоді її кар’єра почнеться заново.
Її голос ухопився за нитку розмови й почав погойдуючись наростати, додаючи напівнасмішливу інтонацію в кінці, – ніби побоюючись, що її переб’ють, – вона заповнювала паузи похмурим смішком. Дік розповів їй, що лакей Ентоні називається Баундс – і їй це видалося просто чудовим! Дік вигадав якийсь сумний каламбур, як Баундс «латає латки за зарплату», потім додала, що гірше, ніж каламбур, може бути тільки особа, яка кидає на творця каламбуру докірливо-смішливі погляди.
– Звідки ви? – запитав Ентоні. Він пам’ятав, але краса затьмарила його пам’ять.
– Канзас-Сіті, Міссурі.
– Її вигнали якраз тоді, коли там заборонили продаж сигарет.
– Вони заборонили сигарети? Вбачаю тут руку мого святого діда.
– Він реформатор, чи щось на кшталт, вірно?
– Я червонію за нього.
– Я теж, – зізналась вона, – я ненавиджу реформаторів, особливо тих, які намагаються змінити мене.
– А таких багато?
– Тьма тьмуща. Таких як: «Ой, Глорія, ти багато куриш, втратиш свій гарненький колір обличчя!» і «Ой, Глоріє, чому б тобі не вийти заміж і не осісти?».
Ентоні підкреслено погодився, а про себе здивувався, хто наважився розмовляти з нею таким тоном.
– Окрім того, – провадила вона далі, – є такі витончені реформатори, які розповідають про тебе всілякі дикі історії, а потім кажуть, наскільки вони за тебе переживають.
Він побачив, врешті-решт, що її очі були сірими, дуже спокійними і дуже прохолодними, й коли вони зупинили свій погляд на ньому, він зрозумів, щó мав на увазі Морі, кажучи, що вона дуже молода й дуже доросла водночас.
– Мушу зізнатися, – неохоче сказав Ентоні, – що навіть я чув дещо про вас.
Хвилинку вагаючись, вона випросталась. Її очі, сповнені сірої вічності нерухомої гранітної скелі, піймали його погляд.
– Скажіть мені. Я повірю. Я завжди вірю в те, що інші говорять про мене, – а ви?
– Незмінно! – одностайно погодилися хлопці.
– Отже, кажіть.
– Не впевнений, що я повинен, – піддражнив Ентоні, мимоволі усміхаючись. Вона була настільки зацікавлена, що годі було не покепкувати над її самозахопленням.
– Я маю на увазі твоє прізвисько, – сказав її кузен.
– Яке прізвисько? – запитав Ентоні та ввічливо вдав, що здивований.
Раптом вона зашарілася, потім засміялася, обіперлася на подушки, тоді підвела очі та сказала:
– «Глорія від берега до берега». – Її голос іскрився дивним сміхом, який був схожий на світло, що бавилося між каміном і лампою над її волоссям. – О Боже!
Ентоні досі не розумів.
– Що це означає?
– Це – я. Так мене колись прозвали нерозумні хлопці.
– Хіба ти не чув, Ентоні, – пояснив Дік, – що вона – всенародно відома мандрівниця. Ти мав би чути це прізвисько. Її так давно назвали, відколи їй виповнилося сімнадцять.
Очі Ентоні зробились сумно-глузливими.
– Що за Мафусаїла в жіночій подобі ти мені привів, Кермеле?
Вона не звернула на це уваги, хоча це й могло її зачепити, але вона перемкнулася на основну тему розмови.
– Що ви чули про мене?
– Дещо про вашу зовнішність.
– О, – сказала вона, вочевидь розчарована, – і це все?
– Про вашу засмагу.
– Мою засмагу? – здивувалася вона. Вона піднесла руку до горла і затримала на декілька хвилин, ніби її пальці підбирали необхідний колір.
– Ви пам’ятаєте Морі Нобла? Ви зустрічалися приблизно місяць тому. Ви справили на нього враження.
Вона задумалася на мить.
– Так, пам’ятаю, але він так і не передзвонив.
– Поза сумнівом, він просто злякався.
Надворі запанувала непроглядна темінь. Ентоні здивувався, як ця квартира могла здаватися йому похмурою – так тепло і дружньо тут стало, книжки й картини на стінах, добрий Баундс подає чай із ввічливої напівтемряви, а троє приємних людей обмінюються хвилями жартів і сміху біля веселого вогню.
Розчарування
У четвер після обіду Глорія та Ентоні зустрілися на чаюванні в ресторані готелю «Плаза». На ній був сірий, облямований хутром костюм, – «бо під сіре треба сильно наквацятися», – пояснила вона, невеличкий капелюшок хвацько сидів на її голівці, дозволяючи білявим кучерям звиватись у всій красі. У яскравому світлі її обличчя видалось Ентоні значно м’якшим, вона виглядала молодшою, заледве вісімнадцять. Її постать у тісній спідниці, відомій у тому сезоні, як «спідниця-футляр», виглядала гнучкою і стрункою, руки в неї були і не «артистичні», і не опецькуваті, просто маленькі, саме такі, як належить дитині.
Коли вони зайшли в зал, оркестр награвав перші акорди «макшиші» – музики, повної потріскування кастаньєт і легко-млявих скрипкових гармоній, вона була дуже доречною в залюдненому зимовому ресторані, що його заполонили студенти коледжів у передчутті прийдешніх канікул. Глорія ретельно оглянула кілька столиків та ескортувала Ентоні обхідним шляхом до столика на двох у дальньому кутку зала, чим викликала його роздратування. Підійшовши до столика, вона знову завагалася. Сісти їй зліва чи справа? Її прекрасні очі й губи були дуже серйозними, коли вона робила вибір, і знову Ентоні подумав, якими невимушеними були всі її жести; все в житті вона сприймала так, ніби мала постійно робити вибір, розкладати по полицях, ніби вибираючи один подарунок із безлічі на прилавку.
Впродовж декількох хвилин вона байдуже споглядала танцюючі пари, а коли одна пролітала повз, кружляючи в танці, вона пошепки коментувала:
– Он симпатична дівчина в блакитному, – й додавала, коли Ентоні слухняно звертав погляд: – Ось! Ні, за вами, там!
– Так, – безпорадно погоджувався він.
– Ви її не бачили.
– Я краще дивився би на вас.
– Я знаю, але вона дуже симпатична. Тільки в неї грубі щиколотки.
– Привіт, Глоріє! Агов, Глоріє!
– О, привіт.
– Хто це? – запитав він.
– Не знаю. Хтось. – Вона побачила інше обличчя. – Привіт, Мюріел! – І, звертаючись до Ентоні: – Це – Мюріел Кейн. Вона приваблива, хоч і не вельми.
Ентоні схвально усміхнувся.
– Приваблива, хоч і не вельми, – повторив він.
Вона усміхнулась і одразу зацікавилась.
– Фраза вам видалася смішною? – Вона була така зворушлива, зосереджено чекаючи відповіді.
– Так, просто кумедно.
– Хочете потанцювати?
– А ви?
– Не проти. Але ще посидьмо, – вона ухвалила рішення.
– І поговоримо про вас? Ви ж полюбляєте розповідати про себе, так?
– Так, – вона засміялась, бо її спіймали на марнославстві.
– Можна собі уявити вашу автобіографію класика.
– Дік каже, що немає про що писати.
– Дік! – вигукнув він. – Що він знає про вас?
– Нічого. Але він каже, що біографія кожної жінки починається з першим поцілунком і закінчується з останньою дитиною на руках.
– Це він зі своєї книжки цитує.
– Він каже, що жінка, яка ніколи не кохала, не має біографії – тільки історію.
Ентоні знову засміявся.
– Хочете сказати, що ви ніколи не кохали?
– Не думаю.
– Тоді чому у вас немає біографії? Хіба у вас не було першого поцілунку для відліку? – Щойно слова зірвалися з його уст, він різко вдихнув, ніби хотів втягнути їх назад. У цієї крихітки?