Він підходить до столу і потискає руки Ентоні й Морі. Він – один із тих чоловіків, які незмінно потискають руку, навіть людям, яких вони бачили годину тому.
ЕНТОНІ. Привіт, Кермеле. Добре, що ти тут, нам був потрібен комічний розряд.
МОРІ. Ти спізнився. Доганяв листоношу по кварталу? А ми тут якраз обговорювали твою персону.
ДІК (міряючи Ентоні нетерплячим поглядом свого світлого ока). І що ти сказав? Скажи мені, я це запишу. Викинув сьогодні тисячу слів із першої частини.
МОРІ. Благородний естет. І я залив алкоголь у свій шлунок.
ДІК. Навіть у цьому не сумніваюсь. Закладаюся, що ви двоє тут уже годину сидите й розмовляєте про лікери.
ЕНТОНІ. Ми ніколи не напиваємося, мій безбородий хлопче.
МОРІ. Й ніколи не повертаємося додому з дамами, яких зустрічаємо напідпитку.
ЕНТОНІ. Й усі наші вечірки вирізняються певною зарозумілістю.
ДІК. Особливо нерозумні ті особи, котрі вихваляються, як вони «заливаються». Проблема в тому, що ви обоє – ніби з вісімнадцятого століття. Стара школа англійських сквайрів. П’єте помаленьку, поки під стіл не впадете. Але вам ніколи не буває весело. Е, ні, так не годиться.
ЕНТОНІ. Здається, це з шостого розділу.
ДІК. Ідете до театру?
МОРІ. Так. Ми намагаємось провести вечір у глибоких роздумах над життєвими проблемами. Річ називається лаконічно – «Жінка». Допускаю, що «вона того варта».
ЕНТОНІ. Боже! То це воно? Ходімо знову на «Жартівників».
МОРІ. Мені вже набридло. Я їх бачив тричі. (До Діка.) Першого разу ми вийшли після першого акту і знайшли пречудовий бар. А коли повернулися, то зайшли не до того театру.
ЕНТОНІ. У нас був тривалий диспут із наляканою молодою парою – ми гадали, що вони зайняли наші місця.
ДІК (ніби розмовляючи сам із собою). Гадаю, що коли закінчу ще один роман і п’єсу та, можливо, книгу коротких оповідань, я напишу музичну комедію.
МОРІ. Я знаю: з інтелектуальним текстом, що його ніхто не слухатиме. А всі критики будуть бурчати і стогнати про «Старий добрий фартушок». А я сяятиму, як безглузда постать у безглуздому світі.
ДІК (помпезно). Мистецтво не безглузде.
МОРІ. Безглузде само по собі. Але не є таким, коли намагається зробити життя менш безглуздим.
ЕНТОНІ. Іншими словами, Діку, ти виступаєш перед залом, повним привидів.
МОРІ. Але нехай це буде красива вистава.
ЕНТОНІ (до Морі). І навпаки, якщо ти знаєш, що цей світ – безглуздий, навіщо писати? Будь-яка спроба надати йому змісту – беззмістовна.
ДІК. Гаразд, але навіть враховуючи все це, варто залишатися пристойним прагматиком і підтримувати в бідолашному людстві інстинкт до життя. Чи ви хочете, щоб усі вірили у вашу софістичну нісенітницю?
ЕНТОНІ. Мабуть, так.
МОРІ: Ні, сер! Я гадаю, що всі в Америці, за винятком хіба якоїсь обраної тисячі, повинні прийняти жорстку систему моралі – римський католицизм, наприклад. Я не скаржусь на загальноприйняті норми. Я скаржусь скорше на посередніх єретиків, що вхопилися за досягнення софістики і прибрали позу моральної свободи, до чого їхній розум абсолютно не надається.
Тут з’являється суп, і те, що хотів сказати Морі, навіки зникло в небутті.
Ніч
Опісля вони навідалися до гендляра по квитки і за значну суму дістали квитки на нову музичну комедію, яка називалася «Гучна забава». У фойє театру вони зачекали декілька хвилин, щоб оглянути натовп, який прийшов на прем’єру. Там були оперні шати, пошиті з міріад шовків і хутра; зливи коштовностей, що стікали з рук, ший і рожево-білих вух, переливались іскрами широкі стрічки на незліченних шовкових капелюхах, було взуття золотисте й бронзове, червоне і лаково-чорне, були високі, туго закручені жіночі зачіски поряд із прилизаним, напомадженим волоссям доглянутих чоловіків – весь цей стічний, напливний, торохтливий, реготливий, пінний натовп був подібний до людського моря, що повільно накочувалося веселими хвилями й заливало блискучим потоком рукотворне озеро сміху.
Після вистави вони розділилися – Морі пішов танцювати в «Шері», Ентоні – додому спати.
Він повільно пробирався крізь метушливий нічний натовп Тайм-скверу, перегони колісниць і тисячі їхніх прихильників робили вулицю дивно красивою, світлою і чимось схожою на карнавал. Обличчя вихором кружляли довкола нього, калейдоскоп дівчат, страшних, як гріх – занадто повних, занадто худорлявих, але вони пливли осіннім повітрям на крилах власних теплих і пристрасних зітхань, пролитих у ніч. Хоча, попри їхню вульгарність, вони здалися йому примарно і невловно таємничими. Він обережно вдихнув, втягуючи в легені запах парфумів і не дуже приємний сморід різного тютюну. Він вловив погляд смаглявої красуні, яка сиділа одна в таксі. Приглушене світло її очей натякало на ніч і фіалки, тож на хвилину він повернувся у напівзабутий спогад давнього вечора.
Два молоді гебреї пройшли повз, голосно розмовляючи, обертаючи головами туди-сюди й кидаючи мимохідь зарозумілі погляди. Вони були одягнені у надзвичайно тісні й не надто модні костюми, їхні високо застебнуті комірці прилягали до борлаків, на ногах були сірі гетри, а руки в сірих рукавичках трималися за тростини.
Поруч пройшла розгублена старенька, затиснена між двома чоловіками, які несли її, як кошик з яйцями, розповідаючи про дива Тайм-скверу, а розмовляли вони так швидко, що голова старої пані, яка намагалася бути неупереджено зацікавленою, поверталася туди-сюди, ніби збурена вітром зморщена помаранчева шкірка. Ентоні вловив уривок їхньої розмови:
– Ось це – «Астор», мамо!
– Дивіться! Оголошення про перегони колісниць…
– Ми там сьогодні були, хіба ні?
– Боже милий!..
– Будеш хвилюватись – висохнеш, як билинка, – впізнав він новомодний жарт того року, який вигулькнув десь з-поза одного з його ліктів.
– А я йому кажу, так і кажу…
Плавний поспіх таксі біля нього, і сміх, хриплий, немов вороняче каркання, невгавучий і гучний, він змішується з гуркотом метро під ногами – і над усім цим карусель світла, воно спалахує і гасне – світло сиплеться перлинами, піниться і перетворюється на блискуче плетиво, кола й монотонні гротескні фігури, які дивовижно врізаються в небо.
Він нарешті звернув в рятівну тишу, яка темрявою війнула з провулка, пройшов повз пекарню, де у вітрині десяток печених курчат оберталися знову й знову в автоматичному грилі. З дверей війнуло жарким, пухким, пряним ароматом. Поруч аптека видихала запахи ліків, розлитої содової води та приємні півтони стійки з косметикою; потім він проминув китайську пральню, вона досі була відчинена; парка й задушлива, вона відгонила глевким незрозумілим жовтуватим запахом. Усе це пригнічувало його. Дійшовши до Шостої авеню, він зупинився на розі тютюнової крамниці, йому одразу полегшало – крамниця була веселою та привітною у своєму темно-синьому димі, який закликав купувати розкіш.
У своїй квартирі, сидячи біля вікна, він викурив останню сигару. Уперше за останній рік він відчув, що повністю насолоджується Нью-Йорком. Була в ньому певна, майже південна гострота. Самотнє місто, однак оскільки він виріс сам, то навчився уникати самотності. Упродовж останніх місяців він був обачним, і коли не мав жодних домовленостей на вечір, то спішив до одного з клубів, щоби когось там зустріти. О, так, самотність тут була присутня…
Сигара, її дим напливав на тонкі брижі завіси, виплітаючи на ній ледь помітні білі візерунки, вона жевріла, аж поки годинник на церкві Святої Анни не пробив першу годину жалібним світським тоном. Десь за півкварталу почувся наростаючий шум, він нагадував гуркіт барабанів, – перехилившись через вікно, він побачив поїзд: той, наче розлютований орел, розтинав грудьми темний поворот. Йому раптом згадався фантастичний роман, що його нещодавно прочитав, де міста бомбардували з летючих поїздів, і на мить він уявив, як Вашингтон-сквер оголосив війну Центральному парку, буцімто це був північний кордон, за яким велася битва і приходила смерть. Але поїзд пролетів, ілюзія розвіялася: спершу до стихаючих барабанів, а потім до клекотання орла в далині.