З П’ятої авеню долітали дзвінки й низькі невиразні звуки автомобільних клаксонів. Але на його вулиці панувала тиша, і тут він був у безпеці від усіх життєвих небезпек, бо тут були його двері й довгий коридор, і його вартова – спальня – у безпеці, у безпеці! Світло газових ліхтарів прозирало крізь вікно, ніби місяць, але було яскравішим і прекраснішим за нього.
Ретроспекція «В раю»
Краса, яка народжувалася кожні сто років, сиділа в чомусь на кшталт передпокою, крізь який пролітали пориви білого вітру, а часом – якась задихана й заклопотана зірка. Зірки приязно їй підморгували на бігу, а вітри невгамовно розвівали її волосся. Вона була незбагненною, бо й душа, і дух її були єдині – краса її тіла була есенцією її душі. Вона була тією сутністю, яку віками шукають філософи. У цьому передпокої вітрів і зірок вона сиділа вже сотню років, спокійно споглядаючи саму себе.
Нарешті вона зізналася, що мусить народитися знову. Зітхнувши, вона завела довгу розмову із голосом, що долітав із білого вітру, розмова тривала багато годин, але тут я можу навести лише уривок.
КРАСА (губи її ледь рухаються, очі звернені, як завжди, всередину самої себе). Куди мені мандрувати тепер?
ГОЛОС. До нової країни, землі, якої ти не бачила досі.
КРАСА (ображено). Ненавиджу вриватися в ці нові цивілізації. Як довго я пробуду цього разу?
ГОЛОС. П’ятнадцять років.
КРАСА. Як називається місце?
ГОЛОС. Це найбагатша, найпрекрасніша земля на світі – земля, де мудрі є трохи мудрішими за нерозумних; земля, де у правителів глузду не більше, ніж у маленьких дітей, а законодавці вірять у Санта-Клауса, де потворні жінки контролюють сильних чоловіків…
КРАСА (здивовано). Що?
ГОЛОС (дуже пригнічено). Так, це справді сумне видовище. Жінки зі скошеним підборіддям та безформними носами у білий день наказують чоловікам: «Зроби це!», «Зроби те!», і навіть найбільш могутні чоловіки беззастережно підкоряються своїм жінкам, до яких звертаються пишномовно: «місіс така-то» або «дружина».
КРАСА. Не може такого бути! Я, звичайно, розумію поклоніння перед чарівними жінками – але перед повними? Чи кістлявими? Чи жінками із запалими щоками?
ГОЛОС. Навіть перед такими.
КРАСА. А що від мене потрібно? Які в мене шанси?
ГОЛОС. Все буде «непросто», якщо можна так сказати.
КРАСА (після невдоволеного мовчання). Чому ж не давні землі, землі виноградників і красномовних чоловіків, чи землі кораблів і морів?
ГОЛОС. Очікується, що скоро вони будуть дуже зайняті.
КРАСА. О!
ГОЛОС. Твоє життя на землі буде, як завжди, проміжком між двома значущими поглядами у світове дзеркало.
КРАСА. Ким я буду? Ти мені скажеш?
ГОЛОС. Спершу було задумано, що ти з’явишся актрисою кіно, але ця думка виявилася недоцільною. Впродовж п’ятнадцяти років ти втілишся в образі світської дівчини.
КРАСА. А що це?
В пориві вітру з’являється новий звук, що його можна трактувати як: «голос почухав голову».
ГОЛОС (після довгої паузи). Щось на кшталт фальшивої аристократки.
КРАСА. Фальшивої? Що це таке?
ГОЛОС. Це ти також довідаєшся в тих землях. Ти зустрінеш багато такого, що буде фальшивим, і робитимеш багато фальшивого.
КРАСА (безтурботно). Все це звучить так вульгарно.
ГОЛОС. Навіть наполовину не так вульгарно, як насправді. Впродовж п’ятнадцяти років тебе будуть називати «дівчинка-регтайм», «вертихвістка», «джаз-бебі», «дівчина-вамп». Ти будеш танцювати нові танці так само граційно, як танцювала старі.
КРАСА (пошепки). Мені будуть платити?
ГОЛОС. Так, як завжди, – любов’ю.
КРАСА (легкий усміх лише на мить бентежить нерухомість її уст). А мені сподобається, коли мене називатимуть «джаз-бебі»?
ГОЛОС (розважливо). Ти це обожнюватимеш…
Тут діалог закінчується, Краса далі нерухомо сидить, зірки зупиняються в пориві захоплення, вітер, білий і стрімкий, розвіває її волосся.
Це дійство відбулося за сім років до того моменту, коли Ентоні сидів перед вікном своєї квартири і слухав дзвони Святої Анни.
Розділ ІІ
Портрет сирени
За місяць на Нью-Йорк із хрускотом обвалився листопад, а разом із ним три важливі футбольні матчі й мелькання хутра вздовж П’ятої авеню. Також він приніс відчуття напруженості в місто й приглушене хвилювання. Кожного ранку тепер у пошті Ентоні траплялися запрошення. Три десятка добропорядних осіб жіночої статі з вищого товариства виголошували свою здатність, ба навіть відверте бажання народити дітей трьом десяткам мільйонерів. П’ять десятків добропорядних жінок середнього класу проголошували не лише свою здатність, а й нестримний потяг до перших трьох десятків чоловіків, яких, звичайно ж, було запрошено на всі дев’яносто шість вечірок – де збиралася вся родина і друзі молодої панни, знайомі, студенти коледжу та охочі молоді чужинці. Продовжуючи далі, був також і третій клас спідниць міста з передмість Ньюарка й Джерсі, навіть із суворого Коннектикута й небажаних районів Лонг-Айленда – були, поза сумнівом, інші види, аж до самих низів міста: гебрейські дівчата виходили у світ гебрейських чоловіків і жінок у пошуках молодого брокера або ювеліра й кошерного весілля; ірландки, нарешті отримавши дозвіл, кидали погляди на молодих політиків із Таммані-хола, благочестивих підприємців і хористів, які встигли підрости.
Само собою, місто заразилося духом передчуття – робочі дівчата, бідні потворні створіння, які днями загортали мило на фабриках і демонстрували одяг в універсальних магазинах, мріяли, що, можливо, у феєричному збудженні цієї зими вони зможуть отримати такого жаданого чоловіка – ніби кишеньковий злодій на карнавалі, який вірить, що в метушливому натовпі його шанси зростуть. Комини задиміли, й вивітрився сморід метро. Актриси з’явилися в нових п’єсах, видавництва презентували нові книги, а Кестли з’явилися з новими танцями. Вийшли нові розклади поїздів, з новими помилками замість старих, до яких пасажири вже звикли.
Місто готувалося до візитів!
Одного надвечір’я, прогулюючись Сорок другою вулицею під сталево-сірим небом, Ентоні наштовхнувся на Річарда Кермела, який вигулькнув із цирульні готелю «Мангеттен». День був холодним, першим по-справжньому холодним днем, і на Кермелові було пальто до колін, оторочене каракулем, яке вже давно носили робітники Середнього Заходу та яке нещодавно затвердила мода. Його м’який капелюх був стриманого коричневого кольору, з-під нього світле око поблискувало, як топаз. Він рвучко зупинив Ентоні, плескаючи його по руках, більше від бажання зігрітись, аніж через грайливість, і після неодмінного потиску рук вибухнув словами:
– Дідько, як холодно! Боже милий, я весь день працював, як проклятий. Поки в моїй кімнаті не зробилося так холодно, що я подумав: схоплю пневмонію. Бісова орендаторка економить на вугіллі, піднялася тільки після того, як я півгодини кричав на сходах. Почала пояснювати, чому так. Господи! Спершу вона довела мене до сказу, а потім я подумав, що вона – непоганий персонаж, і почав записувати, поки вона говорила, але так, щоби вона не зрозуміла, ніби я просто щось пишу…
Він схопив Ентоні за руку і жваво потягнув його вгору по Медісон-авеню.
– Куди ми?
– Нікуди особливою.
– Тоді в чому сенс? – запитав Ентоні.
Вони зупинились і витріщились один на одного, а Ентоні подумав, чи часом холод не зробив його лице таким самим неприємним, як у Діка Кермела, чий ніс був малиновим, вирячене чоло – синім, чиї непарні очі були червоними й водянистими по краях. За хвилю вони знову продовжили путь.
– Я добре попрацював над романом, – багатозначно провадив Дік, звертаючись ніби до тротуару. – Але часом мені треба виходити. – Він глянув на Ентоні, ніби вибачаючись і шукаючи підтримки.
– Мені потрібно виговоритись. Я гадаю, що мало хто справді думає, я маю на увазі, що ось так сідає і міркує, і врешті приходить до якоїсь ідеї. Я мислю, коли пишу або коли розмовляю. Необхідно мати початок, те, що можна заперечувати або відстоювати – як ти вважаєш?