Ентоні щось пробурмотів і м’яко вивільнив руку.
– Я не проти нести тебе, Діку, але це пальто…
– Я маю на увазі, – настирливо продовжував Річард Кермел, – що на папері вже перший абзац містить думку, яку ти знищиш або розвинеш. У діалозі ти маєш враховувати останнє твердження твого візаві, але коли ти просто роздумуєш над чимось, твої думки слідують одна за одною, як картинки в чарівному ліхтарі – одна веде за собою наступну.
Вони минули Сорок п’яту вулицю і поволі сповільнили ходу. Обидва запалили сигарети і випустили в повітря великі хмари диму разом із морозним подихом.
– Пройдімося до «Плази» і замовмо егног, – запропонував Ентоні. – Тобі це на користь. Повітря вижене нікотинову гниль із твоїх легень. Ходімо, я буду всю дорогу слухати про твою книжку.
– Краще не буду, якщо тобі це заважає. Тобто непотрібно робити послугу.
Слова вилітали поспіхом, і хоча він намагався не змінювати виразу обличчя, воно таки видавало невпевненість. Ентоні був змушений запротестувати:
– Заважає? Нізащо!
– В мене є кузина… – почав Дік, але Ентоні перервав його, розкинув руки й видихнув навмисне піднесено.
– Гарна погода! – вигукнув він. – Чи не так? Почуваюся як десятилітній. Тобто ця погода змушує мене почуватися так, як коли мені було десять. Убивчо! О Боже! Однієї миті світ мій, іншої – я посміховисько для нього. Сьогодні світ мій, і все просто, просто. Навіть ніщо є простим!
– Моя кузина живе над «Плазою». Чудова дівчина. Ми можемо заскочити до неї. Вона тут живе взимку з батьками, останнім часом принаймні.
– Я не знав, що в тебе є кузина в Нью-Йорку.
– Її звати Глорія. Вона з Канзас-Сіті. Її мама – практикуюча білфістка, а її батько, хоча й доволі нудний, але вроджений джентльмен.
– Що вони для тебе? Літературний матеріал?
– Намагаються ним бути. Старий постійно розповідає мені, що зустрів прекрасного персонажа для роману. Потім оповідає про якогось свого приятеля-ідіота і каже: «Ось персонаж для тебе! Чому б тобі його не описати? Він усім цікавий». Або інколи каже про якесь банальне місце, на кшталт Японії чи Парижа, і каже: «Чому б тобі не написати про це місце? Це було б чудове місце дії!».
– А як щодо дівчини? – мимохідь запитав Ентоні. – Глорія… Глорія, як?
– Гілберт. Ти мав про неї чути. Глорія Гілберт. Ходить на танці в коледжі, і всяке таке.
– Здається, ім’я знайоме.
– Красива така, справді збіса приваблива.
Вони дійшли до П’ятнадцятої вулиці та повернули в напрямку Авеню.
– Зазвичай я не цікавлюсь юними дівчатами, – похмуро зауважив Ентоні.
Це була не зовсім правда. Хоча йому здавалося, що середньостатистична дебютантка проводить кожну годину свого дня у роздумах або розмовах про те, які можливості приготував для неї світ упродовж наступної ж години, але кожна дівчина, яка могла похвалитись своєю вродою, викликала в ньому величезний інтерес.
– Глорія дуже мила, хоча ані краплі розуму в голові.
Ентоні коротко гигикнув.
– Ти маєш на увазі, що про літературу з нею не поговориш.
– Ні, не маю.
– Діку, ти ж знаєш, щó для тебе мізки в жінки. Серйозна молода особа, яка буде сидіти з тобою в куточку й серйозно розмовляти про життя. З тих, які в шістнадцять із розумними обличчями сперечаються: це добре чи погано цілуватись і чи пристойно для першокурсника пити пиво.
Річард Кермел був ображений. Його обличчя спохмурніло і зморщилось, як гофрований папір.
– Ні, – почав він, але Ентоні безжально перебив його.
– О, так, із тих, що вже сидять у куточку та обговорюють англійський переклад нового скандинавського Данте.
Дік розвернувся до нього, його обличчя дивно осіло, його запитання пролунало майже як благання.
– Та що таке з вами із Морі? Ви інколи розмовляєте зі мною, ніби я недоумок.
Ентоні був збентежений, але йому також було холодно й незручно, тож він вирішив сховатися за нападом.
– Я не думаю, що справа в розумі, Діку.
– Звичайно, що в розумі! – розлючено вигукнув Дік. – Що ти маєш на увазі? Чому не в розумі?
– Можливо, ти достатньо багато знаєш і вмієш це описати.
– Не можу я всього знати!
– Я можу собі уявити, – провадив своє Ентоні, – людину, яка знає багато, але не володіє талантом, аби це описати. От як я. Уяви на хвилину, що в мене більше досвіду, ніж у тебе, й менше таланту. Але я не зміг би всього висловити. Ти ж, навпаки, маєш достатньо води, щоб наповнити відро, і достатньо велике, щоби вмістити цю воду.
– Щось я взагалі не вловлюю твоєї думки, – поскаржився Дік зажуреним голосом. Він був безконечно стривожений, а від того ще більше наїжачився. Він втупився в Ентоні й затулив прохід перехожим, від чого ті кидали на нього злісні та осудливі погляди.
– Я маю на увазі, що такий талант, як Веллс, не може вмістити розум Спенсера. Але таланти дрібніші нехай задовольняться ідеями скромнішими. І що вужче ти можеш дивитися на предмет, то цікавіше зможеш про нього розповісти.
Дік задумався, не в змозі оцінити весь розмах парадоксу, вкладеного в ремарку Ентоні. Але Ентоні вів далі з такою невимушеністю, яка так часто витікала з нього, його темні очі блищали на худорлявому обличчі, підборіддя його піднялось, уся його фізична сутність розросталась.
– Скажімо, я гордий, розсудливий і мудрий – афінянин серед греків. Я міг би програти там, де хтось менш успішний досягнув би успіху. Він міг би наслідувати, міг би вдавати, міг би бути завзятим, міг би бути обнадійливо конструктивним. Але той, гіпотетичний «я» був би занадто гордим, щоб наслідувати, занадто розсудливим, щоб бути заповзятим, занадто складним, щоб бути утопістом, занадто грецьким, щоб удавати.
– Отже, ти не вважаєш, що митець – це інтелектуальна праця?
– Ні, він працює, якщо може, над удосконаленням того, що трапляється йому на шляху до стилю, вибирає із власної інтерпретації речей довкола те, що вважає суттєвим. Але, врешті-решт, кожен письменник пише, бо таким є його спосіб життя. Тільки не кажи мені, що ти прихильник «божественної місії митця».
– Я навіть себе не називаю митцем.
– Діку, – сказав Ентоні, змінюючи тон, – я хочу вибачитись.
– Чому?
– За цю тираду. Я, чесно, дуже перепрошую. Я казав напоказ.
Дік трішки заспокоївся і відповів:
– Я часто казав, що в душі ти філістер.
Спадали хрусткі сутінки, коли вони в прихистку білого фасаду «Плази» повільно смакували пінно-жовту гущу егноку. Ентоні глянув на свого товариша. Ніс і чоло Річарда Кермела повільно набували нормальної пігментації, червоне покидало перший, а синє відступало з другого. Поглянувши в дзеркало, Ентоні був радий, що його шкіра не змінила кольору. Навпаки, ледь помітний рум’янець зайнявся на його щоках – йому навіть здалося, що він ніколи не виглядав так добре.
– Мені досить, – сказав Дік, ніби спортсмен на тренуванні. – Я хочу піднятись і зустрітися з Гілбертами. Ти йдеш?
– Так, чому б і ні. Якщо ти не залишиш мене з батьками й не сховаєшся десь у кутку з Дорою.
– Не Дорою – Глорією.
Портьє по телефону повідомив про їхній прихід, вони піднялися звивистим коридором і постукали в номер 1088. Двері відчинила жінка середніх літ – місіс Гілберт власною персоною.
– Як ся маєте? – запитала вона ввічливим, притаманним американській леді тоном. – Жахлиииво рада вас бачити…
Декілька швидких фраз з боку Діка, а потім:
– Містер Петс? Заходьте, будь ласка, пальто залишайте тут. – Вона вказала на крісло і змінила модуляцію на улесливий сміх, упереміш з утрудненим диханням. – Це просто чудово, чудово. Річарде, чому ти не заходив до нас так довго? – Подальші односкладові слова служили подекуди відповіддю, подекуди наповненням тиші між невиразними спробами Діка відповісти. – Сідай, будь ласкавий, розкажи, як у тебе справи.
Потім вони ходили по кімнаті туди-сюди, або стояли й люб’язно кивали, потому усміхалися знову й знову безпорадно та безглуздо, сподіваючись, що вона нарешті сяде, затим опустилися в крісла і налаштувалися на приємну розмову.