Шляхетське походження Малевичів визначено у 1857 і 1861 роках в родових книжках Гродненської губернії. Цей же гербовник вказує Юзефа і Томаша, які за заслуги, відзначені Комісією освіти у 1790 році, знову отримали колись втрачені шляхетські привілеї. Прізвище Малевичів знаходимо також в Галіції, де у 1720 році Натанаель Малевич був рукопокладений патером Базиліанського монастиря у Стоянові. Відомим скарбником був Віктор Малевич, приходський ксьондз у селі Раків Мінського повіту. Він, переслідуваний за участь у Січневому повстанні, помер у Городищі в 1887 році.
Серед прізвищ художників джерела згадують Петра Малевича, митця, що у 1776–1778 роках працював у Радзивіллів в Несвіжі. Прізвище Малевичів досить часто зустрічається в різних історичних та геральдичних розробках польської шляхти, а у більшості російських генеалогічних книжок цього прізвища не згадують. Це без сумніву свідчить, хоча і опосередковано, про історичний зв’язок прізвища Малевич з польською родовою традицією, хоча переважно воно зустрічається в землях давнього Литовського королівства.
У пошуках джерел родоводу К. Малевича докладні історичні розвідки привели до Полісся, Волині, Поділля та Київщини. Перші пошуки сконцентрували увагу на території Волині, де в друкованих матеріалах зафіксовані імена двох братів: Костянтина Миколайовича Малевича, штабс-капітана, полкового квартирмейстера 41 полку піхоти, що розміщувався у Дубно, а також Михайла Миколайовича Малевича, титулярного повітового чиновника, що виконував у Старокостянтинові обов’язки помічника бухгалтера, і нарешті його сина Порфірія Михайловича Малевича, голови І Волинського відділу казначейства.
Прізвище Малевич зустрічається у списках Волинської губернії двічі: у І і в VІ частині того вказівника. В першому випадку йшлося про ревізію і вписання до родової книги 26 травня 1898 року родини, що вела початок від Стефанія Малевича і його сина Миколи, чиїми синами були відповідно Нікодим, Гедеон, Кшиштоф, а також Ілля і їхні нащадки по чоловічій лінії Ежі, Михайло і Микола. Другий запис стосується родини, що нас цікавить, – Казимира Малевича, шляхетське походження якої підтверджено вписанням до волинських книг наступних родових гілок: синів Артемія і Яна в році 1838-му, у 1849-му які продовжували лінії Яна, у 1897-му – синів Мартіна, а у 1903-му – Станіслава, сина Болеслава.
Акти російської Герольдії, що збереглися майже цілком (стосовно родини Малевича) в петербурзькому архіві (розділ «Правительствующего Сената Департамента Герольдий»), а також документи зібрання шляхетських депутатів Волинської губернії (передусім розділ Волинського дворянського депутатського зібрання) в Житомирському архіві, що містять, крім витягу з родовідної книги («Родословная книга Волынского дворянства»), змістовну кореспонденцію, а також низку поміток, записів та свідоцтв, пов’язаних з ними, дозволили реконструювати чоловічу лінію роду Малевичів, а також фрагментарно пов’язану з нею жіночу лінію, оскільки, як відомо, дружини та дочки звичайно не виступали в родовідних списках.
Історія родини Малевичів відслідковується з ХVІ ст. В «Родословной книге» дворянського роду Малевичів з гербом та великою кількістю документів, пов’язаних з історією цього досить старовинного роду, що зберігається в Житомирському обласному архіві, перший запис засвідчує, що 1604 році польским королем Сигизмундом III за вірні послуги предку Казимира Малевича надано привілеї. У ревізійному документі 1616 року описуються предки-бояри родини К. Малевича. Так, серед боярських сіл Білоцерківського старостату згадані були Новоселичі, «посесорами» яких названі благородні Малевичі, бояри білоцерківського замку, на що вони отримали довічне право від величності короля Августа в Вільно в року 1555-му, що підтверджено його величністю королем Стефаном у 1578 році, а «яко нинішній його світлість пан король наш у Варшаві на важливому сеймі в року 1608-му його підтвердив, у зв’язку з чим вони повинні правити військову службу при білоцерківському старості або його заміснику, а у зв’язку з тим, що вони самі признають замковий уряд, право їхнє добре, перевірці не підлягає».
Відомий ще один привілей короля Яна Казимира, що підтверджує «право на гарне селище Новоселиці» родині Малевичів від 25 жовтня 1663 року. Читаємо там, між іншим, що до короля надійшло прохання: «братів Григорія і Максиміліана, Стефанія Жухальського, Стефанія Кислого, Якоба Панцевича з Малевичів Новоселицьких з одного роду, яким завдяки великим порадам панів цнота, постійна віра Речі Посполитої добре прищеплені, і які, як відомо, не брали участь у минулих завірюхах і бунтах на Україні, щоб нам, тим, хто має від предків одвічне право на добре селище Новоселиці, назване в Київському воєводстві, це право було підтверджено, аби при спокійному житті та керуванні воно в нас залишилося і ми зберігати його намагалися б».
Документально відомим предком з цікавого нам роду Доротичів-Малевичів, відповідно з записом у родовідній книзі в першому пункті, був Кондрат (Кондратій), що отримав привілеї на користування або володіння якимись грунтами, можливо, сіножаттями, тобто луками, придатними для косіння, від князя Павла Яновича Сапеги, що було підтверджено королем Сигизмундом ІV Вазою 29 серпня 1604 року в Кракові і записано в актах Київського воєводи 1 вересня 1631 року. Його відомими нащадками були Артемій Доротич і його син Іван (Ян). Артемій значиться в документах як овруцький староста. В одному з них Сигизмунд ІІІ звертається з нагадуванням до бояр і шляхти, називаючи їх по черзі: «…до Вас Іване, Васько і Богдане Гекевичи, Лондзіковичі, Логміні, Артемію Доротичове і Росметкові, наші бояри, також до шляхти арендаторів посередників усіх сіл Геєвичів» та ін. Про село Геєвічі (Хеєвічі), яке було б черговим родинним місцем перебування Малевичів, знаємо, що воно лежало на захід від Овруча і відомо з 1548 року. У 1571 році воно належало овруцькому замку і жило в ньому п’ятеро бояр.
Нащадками Івана, сина Артемія, були Яків, Фелікс і Іван (Ян). Тут розпочинаються три основні родові гілки Малевичів, маєтки яких знаходилися на північ від Волині в околицях Ковеля, передусім в селі Дроздні (Дрожні). Перед тим місцем проживання Малевичів мало бути село Глубочинь, де вони володіли землею зі 107 селянськими душами. Її продали у 1760 році. На жаль, село Глубочинь не зафіксовано в відомих мені джерелах. Навпаки, Дроздне – то давнє поселення, що виступає в актах від ХVІ ст., відоме також під назвою Дрозди, Дроздяни. В написаних російською архівах виступає як Дрозне. Знаходилося у Ковельському повіті, волості Любитів. «У ХVІ ст., – читаємо у географічному словнику, – цим селом Дрозденьцем володіли заможні поміщики Луцького повіту». Іван Дрозденьській з «Дроздян» згадується в рапорті Луцького замку 1545 року. Наприкінці ХVІІІ ст. ми зустрічаємо там кілька володарів: більшою частиною володів Діонісій Огоньчик Дубецький, бургграф Володимирського замку. Бургграф Володимирський був першим керівником (маршалком) Ковельського повіту після розділу Польщі. Під його гостинним дахом в Дроздні, читаємо у географічному словнику, «збиралося велике коло вихідців з Франції, у дні великої Революції ‹…›. Серед власників Дроздні бачимо Рачинських, єдиних з нащадків після Кондзелі, володимирського бургомістра ‹…› Сьогодні то маєток, де буває багато відвідувачів, що належить кільком володарям і містить 1810 десятин ґрунту. Селяни, 695 душ, мають 118 селянських дворів, 1667 десятин землі. Ґрунт землі складається з карбонатного ґрунту і чорнозему на мергельній основі. Розмова русинська».