У цілому в кожному поколінні Малевичів зустрічаємо передусім греко-католицьких і католицьких, а також православних духівників. Багато служило в війську, часами серед Малевичів ті, хто обіймав урядові посади службовців. У середині ХІХ ст. Лукаш, син Стефана, був титулярним радником, а його син Олександр – службовцем у Віленському посаді, а потім – надвірним радником. В першій генерації нащадків Яна Яків був ксьондзом, не виключаємо, що і греко-католицьким, в Дроздні, на котрого було зроблено кілька дарчих на землі, оформлених в ковельських судах. В наступній генерації, на переломі ХVІІІ і ХІХ ст., Василь, син Івана (Яна), був луцьким каноніком кафедрального греко-католицького костьолу в Кашогродському деканаті (Кашовка у Ковельському повіті), а його брат Ян – приходським ксьондзом костьолу в Буліні. Два покоління пізніше католицьким викарієм у костьолі Божої Матері у Краснополі у Житомирському повіті буде Лукіан, син Антонія. Серед військових варто відмітити Івана Івановича, який у 1790 році був призначений Станіславом Августом капітаном артилерії, а син Антонія Титус буде в 1750-х роках офіцером піхотного полку. Сина Яна Марцелія нагородили бронзовою медаллю, заснованою Олександром І для увічнення війни 1812 року «як знак на віки, що предки мали заслуги перед вітчизною».
З нащадками Яна (Івана) пов’язана генеалогічна гілка, що веде безпосередньо до Казимира Малевича. Серед них згадується Іван Іванович (Ян Янович) Малевич, капітан артилерії 1749 року народження, одружений з Анною з роду Веселовських, що мешкали в Мікулінцях в Літинському повіті на Поділлі, яких відносили до неосілої шляхти, мав п’ятеро синів та дочку Пауліну 1797 (або 1799) року народження.
Старшим сином був Марцелій (що в документах називався також Марчіном), 1781 року народження, який близько 1816 року осів на селі Заліванщині. Пізніше у 1832 році він заснував маєток Татіщево в селі Пасат, і нарешті проживав в місті Балта, де його у 1844 році і поховали. У Марцелія Івановича (Яновича) Малевича було п’ятеро дітей: старший Анастасій, який отримав освіту у відомому одеському ліцеї Рішел’є і проживав в селі Фернатия, народився у 1828-му і помер у 1872 році в Одесі (де його і поховали); молодший Юліан (що народився у 1831 році) і три дочки: Теофілія, Марцеліна (Белінська) і Просперіна (Козловська) (померла у 1872 році).
Наступними нащадками Івана Івановича були: син Станіслав 1784 року народження, одружений з Барбарою (народилася у 1803-му, померла перед 1832 роком), що приблизно у 1811 році проживав в селі Уладовка Вінницького повіту, де був приєднаний до чиншової шляхти-орендарів, володів маєтком у селі Трибусово; син Йосип (Йосиф), глухонімий, 1787 року народження; син Ян 1789 року, дружиною якого була Франциска 1805 року народження. Вони мали двох дітей: Станіслава 1822-го і Цецилію 1825 року народження.
Наймолодший син Івана Івановича, Антоній, – це батько Северина та дід Казимира Малевича.
Антоній Малевич народився 19 серпня 1791 року і був охрещений у 1801 році в церкві у Сквирі. Вперше він одружився з Фортунатою з Тафелів (або Тафонов), вдруге – з Юлією з роду Папроцьких. З 1822 року проживав в селі Турбів Бердичівського повіту, в заплаві річки Десни – притоки Бугу. Володів невеликим маєтком. Відомості, ким він був і чим займався, знаходимо у «свідоцтві губернії Київської», виданому Антонію – сину Яна Малевича, виконуючого обов’язки маршалка шляхти Махновського повіту. З цього документу дізнаємося, що Антоній у ревізійних реєстрах шляхти значиться «як шляхтич першої категорії, а на засаді права про застави володіє частиною села Турбів і 108 душами». Далі читаємо: «живучи в повіті з 1822 року, виконував різні функції відповідно його шляхетському походженню. Як свідчить реєстр стану служби, що одбувала шляхта цього повіту, його обрали наглядачем шляхів і пересування через повіт війська і груп рекрутів. Цей обов’язок він виконував від 25 квітня 1828 року до 28 червня 1830 року, потім став чиновником по захисту населення від хвороб (холери morbus). Ці обов’язки виконував від 3 грудня 1830 року по 23 серпня 1831 року. З приводу проникнення з Подільської губернії на територію Вінницького повіту мора худоби його призначили 3 січня 1834 року комісаром 1-го округу 2-ої половини повіту. За рекомендацією влади його висунуто шляхетською громадою Махновського повіту 4 січня 1836 року кандидатом куратора складів резервів. Нарешті 17 березня 1838 року, за пропозицією Махновської повітової шляхової комісії, він став керувати відрізком поштового шляху від кордону Сквирського повіту до кордону Липовецького повіту, що проходив через урочище Босиброд (поштова станція між Сквирою і Липовцем у Бердичівському повіті). «Усі доручені обов’язки згаданий Малевич виконував дуже ретельно відповідно до благородного походження службовця, чим заслужив схвальні відгуки. В зв’язку з вищезгаданим на його прохання мною про це складене, підписане і службовою печаткою припечатане свідоцтво в Махновці 16 лютого 1844 року. Згідно з оригіналом, свій підпис поставили: виконуючий обов’язки маршалка шляхти Махновського повіту суддя М. Вітославській».
Антоній Малевич з першою дружиною Фортунатою мав трьох синів: Титуса, Луціана і Полікарпа, а з другою – двох: Северина і Болеслава. Про дочок нічого не знаємо. Родина Антонія належала до чиншової шляхти. Займаючи скромну позицію в суспільній структурі поміщиків, вона не брала участі у громадському та політико-економічному житті багатої і здавна проживаючої тут місцевої шляхти. Перед процесом привласнювання землі і селяни на терені Турбова були поділені між Каролем Драгомірецьким (506 душ), Адамом Райським (57 душ), Йозефатом Корвіним-Петровським (53 душі) і Хоноратою Божецькою (50 душ). Частина землі належала православній церкві Святого Димитра. Турбовицькі багатства Малевичі втратили, напевно, внаслідок конфіскації після Січневого повстання 1863 року. Достатнім приводом для цього був факт участі в повстанських боях Полікарпа і Луціана, двох синів Антонія. Турбів та його околиці були «вибуховим» місцем. Зі спогадів знаємо, що у Турбові збирали зброю і готувалися до повстання, читали Золоту Грамоту, через Турбів багато разів проходили між 11 та 15 травня 1863 року частини з’єднань повстанців під керівництвом Леона Чеконьського та Платона Крижанівського, які були остаточно розбиті в битві під Булаєм. Молодші за Антонія Малевича співволодарі Турбова Кароль та Апполін Драгомірецькі були заслані. Хоча надруковані джерела не фіксують конфіскацію майна Малевичів, усі побічні факти свідчать про це.
Повернемося все ж таки до попередніх часів. Після Листопадового повстання 1831 року побоювання щодо декласування усієї родини, особливо у контексті чергових ревізій шляхетських титулів, стали для Антонія Малевича серйозною проблемою. Як відомо, гарантоване Жалованою грамотою Катерини ІІ право від 21 квітня 1785 року, що визнавало шляхтою усі родини, записані у сеймікових книгах, після Листопадового повстання підлягало сумніву.
У грудні 1831 року прийнято рішення російського Сенату піддати ревізії усі шляхетські титули, які розглядали тепер спеціальні комісії за участю представників шляхетських громад та не в меншій мірі Петербурзької Герольдії, що робила остаточні висновки. То був довгий і складний процес, що істотно змінював суспільну, економічну і політичну ситуацію в усіх західних губерніях імперії. На Волині, де проживало найбільше зубожілої польської шляхти – так званої традиційно чиншової шляхти, – процес ревізії розпочався в умовах шалених протестів в ім’я «святого характеру і недоторканості рицарського статусу», з якими серед інших виступив і маршалок волинської шляхти Граціан Ленкевич. І цей останній спротив, як і численні інші прохання і протести, не вплинув серйозно на переміну рішення. З одного боку, ревізійні комісії почали свою діяльність з поділу розглянутих справ на три категорії, що деяким, не віднесеним безпосередньо до групи поміщиків, давало шанси віддалення у часі наказу про сплату податків і обов’язків служити у війську. З другого боку, шляхетська громада видавала різні свідоцтва щодо приналежності до шляхетського стану, що завжди віддаляло термін ревізії. Одначе ці останні документи, що попадали в цю правову прогалину, не надовго допомагали, оскільки від 1834 року Петербурзька Герольдія майже цілком вважала їх недостатніми або фальшивими, як і усілякі інші аргументи – не досить вірогідні або такі, що викликають хоча б тінь підозри.