Антоній Малевич у 1836 році отримав легітимне шляхетське свідоцтво від ревізійної комісії Махновського повіту, що розглянула його справу у 1834 році і разом з синами Титусем та Луціаном віднесла до першого розряду, тобто до категорії володарів землі (конфіскованої або ні), які підлягали подальшій ревізії Герольдії, що автоматично не позбавило їх привілеїв, тільки перенесло перевірку у часі. І так два роки потому в листі від 14 липня 1838 року на засаді рішення Герольдії було визнано, що свідоцтва їх шляхетства недостатні і тому підтвердити їхні привілеї неможливо. Ця відповідь викликала нові намагання Антонія у 1844 році підтвердити його шляхетське походження на засаді вже раніше виданого запису. Проте і цього разу – фіаско. Комісія знову визнала аргументи недостатніми, тобто підтвердження шляхетського походження від 1834 року недостатнім. Антоній ще раз подав маршалкові шляхти Бердичівського повіту нові свідчення та свідоцтва з проханням знову підтвердити своє та п’ятьох синів шляхетське походження. Справа тягнулася аж до 1859 року з намаганнями підтвердити та закріпити вірогідність шляхетства. Нарешті, зібравши усі ті матеріали, маршалок громади представників шляхти у Бердичеві відіслав справу до Волинської громади шляхти, яка 4 вересня висловила свою позитивну думку (на основі § 17, р. 82 Привілеїв Катерини ІІ від 21 квітня 1785 року) для затвердження її Петербурзькою Герольдією. Серед аргументів, крім метрик про народження та хрещення, а також ранніх свідчень про шляхетство, враховано ствердження Київської, Подільської та Вінницької податкових палат про несплату родиною подушних податків. Хоча переважило, як здається, переконуюче визнання свідчення шляхетства частини родини в роках 1838-му і 1849-му, а також надані тепер свідчення Василя, сина Івана Малевича, луцького каноніка греко-католицького костьолу, що признавав Антонія з синами своїм кузеном по дядькові з того ж самого роду Малевичів, права якого були підтверджені 28 березня 1803 року. Герольдія остаточно визнала усі документи і на засаді власних матеріалів по історії роду, починаючи з 1604 року, визнала підтвердженим шляхетське походження Антонія з 1803 року і рекомендувала рішенням від 7 квітня 1859 року п. 3743 вписати його ім’я разом із синами до родовідної книги волинської шляхти.
Гербом роду Малевичів, на який легітимно спиралися нащадки Яна – Фелікс, Стефан і Миколай, був Гриф, описаний чиновником в родових геральдичних анкетах у гербовнику Каспара Несецького. «На червоному полі білий гриф, перша половина якого є зображення від голови орла зі скривленим дзьобом, висунутим язиком, з двома кігтями, піднесеними догори, і двома крилами, що приготувалися до польоту; друга половина – лев з лапами, на котрих він стоїть з піднятим догори хвостом; передні ноги і жовтий дзьоб обернені вліво, над короною половина орла з трубою, без кігтів».
П’ятеро синів Антонія народилися у Турбові: Титус – 6 грудня 1834 року, Луціан – 7 січня 1836 року, Полікарп – 26 січня 1840 року, Болеслав – 15 березня 1846 року, а також Северин, батько Казимира, 8 січня 1844 року. Охрещений він був 8 червня 1844 року за римо-католицьким обрядом, хрещеними батьками вказані Антоній Орловський, судовий виконавець житомирських судів, і Анна Козубова, дружина російського поручника. На урочистості були присутні Антоній Рушчиц, Кристина Орловська, Вацлав Вольський, хорунжий та Юлія Піотровська. З деяких джерел знаємо про дочку Марію, за чоловіком Ожеховську. Усі діти Антонія хрещені в римо-католицькому парафіяльному костьолі в Вахновці. Містечко Вахновка, угіддя якого належали тоді генералові Ромуальду Тшечеському, знаходилося близько 10 кілометрів на схід від Турбова. За внесок Тшечеського у Вахновці в 1820 році збудували дерев’яний костьол, в парафію якого наприкінці століття входило 1441 віруючий.
Про найстаршого сина Титуса Малевича, про якого найбільше йшлося в самих ранніх клопотаннях про підтвердження шляхетства, не залишилося багато відомостей. Один лише раз у 1858 році він згаданий як підофіцер Полоцького піхотного полку, де служив з військовим цензом.
Луціан згадується в документах частіше. Ми знаємо, що у 18 років він бажав піти на військову службу на правах «бідної шляхти», у 1859 році вже був дияконом, абсольвентом римо-католицької духовної семінарії в Житомирі, а пізніше, після певного навчання, – вікарієм у Краснопіллі. В липні 1864 року представник єпископату повідомив міністра внутрішніх справ, що в результаті проведеного слідства ксьондз Луціан Малевич «винен в участі в повстанні проти уряду озброєної шайки польських бунтівників, розбитих нашими силами 10 травня 1863 року під містечком Мільковці, за що позбавлений прав і висланий на каторжні роботи в копальнях на 12 років». Можна припустити, що Луціан приєднався до групи повстанців, які в ніч з 8 на 9 травня 1863 року вийшли з Житомира з Едмундом Рожницьким на чолі через Янів та Краснопіль в напрямку Любари, Полонного до Мирополя і був взятий у полон в якійсь з сутичок по дорозі. Ув’язнений, а потім засуджений, він був засланий на каторгу. Місцем призначення Луціана стала копальня срібла в Якутії Нерчинського округу (Забайкалля). Усі праці про події після повстання стверджують, що вислання на Нерчинську каторгу було найсуровішою карою після вироку смерті (що на ксьондзів взагалі не розповсюджувалося), яку отримували головні організатори повстання. Подальша доля Луціана була пов’язана з Тункою, «малим бурятським селом в котловані між Саянськими горами, відгороженим від людей і байкальського світа природою з нездоровим кліматом». До Тунки у 1867–1868 рр. вислано на поселення близько 150 польських ксьондзів, які також перебували на каторзі в Якутії. У спогадах з Тункі Евард Новаківський пригадує Луціана двічі, згадуючи, що ксьондзи Йозеф Ковалевській і Луціан Малевич «писали філософсько-критичні роздуми і також такі, як наприклад, про карти (зрозуміло, жартівливі) та різні інші під назвою czubrawiec». Луціана також обрали господарем організованої на засланні селянської спілки як «людину сумлінну та у курсі справи». У зв’язку з амністією та розпорядженням царських урядовців ксьондзи з Тунки отримали дозвіл на переїзд до інших регіонів імперії за винятком Литви, Білорусії і Польського королівства, а також Московської та Петербурзької губерній. Луціан повернувся в Україну у 1875 році і, як більшість ксьондзів-засланців, оселився у Катеринославі (нині Дніпро). Остання дата, яка підтверджує його перебування там, стосується 1877 року. Потім, можливо, він переїхав до Києва.
З ім’ям Полікарпа зустрічаємося у документах значно пізніших, але всі вони мають безпосередній зв’язок з його минулим з 1863 року, коли, вірогідно, він, як Луціан, брав участь у Січневому повстанні. За це він також був висланий до Сибіру, правда, не вдалося виявити, куди. Завдяки амністії Олександра ІІ 15 травня 1883 року Полікарпа формально звільнили від нагляду поліції і обмежень щодо місця проживання. Практично ж, як зрозуміло з кореспонденції до волинської громади представників шляхти, ще у 1896 році він не міг вільно пересуватися і весь час жив в Новому Соколі в Єнісейській губернії. Свідоцтво про шляхетство мало допомогти йому повернутися на Волинь, куди він, дійсно, переїхав тільки в серпні 1896 року, працюючи в Київській губернії на будівництві одного з відділів залізниці Південно-Західного товариства. Займаючись отриманням посвідчення особистості, він вказував місцем проживання Чернянку, а професію – підмайстра.