Поступово я відчуваю (чи не від незвичних чудових вин, токаю та шампанського на переміну?) як на мене находить якась легкість, ледь не бешкетна невгамовність. Тепер для цілковитого щастя мені не вистачає якоїсь дрібнички – для піднесення, для захвату, але чого саме я прагнув, мені відкрилося вже наступної миті, коли раптово з сусідньої кімнати за салоном – слуга знову непомітно відчинив розсувні двері – долинули звуки приглушеної музики, квартету, якраз тої музики, котру я прагнув усією душею, музика танців, ритмічний та водночас ніжний вальс; дві скрипки ведуть, їм – низько та сумно – підіграє віолончель; між ними чітко відбиває такт різким стакато рояль. Так, музика! Лише її мені не вистачало! Музики і, можливо, танців, вальсу – гойдатися, віддаватися польоту, щоб радісно відчувати внутрішню легкість! Дійсно, ця вілла Кекешфальви, напевне, якийсь казковий будинок: варто лише задумати бажання, і ось воно здійснилося. Коли ми встаємо з-за столу, відсунувши крісла, і пара за парою – я простягаю Ілоні руку і знову відчуваю її прохолодну, ніжну, розкішну шкіру – переходимо в салон, добрі гноми вже прибрали всі столи і розставили крісла вздовж стін. Гладенький коричневий паркет виблискує – божественна ковзанка для вальсу, а з сусідньої кімнати незримо підохочує музика.
Я повертаюся до Ілони. Вона все розуміє і сміється. Її очі вже сказали «так», ми вже кружляємо, дві пари, три пари, п’ять пар на слизькому паркеті; тим часом обережніші та старші люди просто спостерігають і спілкуються. Я танцюю охоче і навіть добре роблю це. Ми захоплено кружляємо, і мені здається, що я ніколи в своєму житті не танцював краще. На наступний вальс я запрошую іншу сусідку; вона теж танцює чудово, і, схилившись до неї, я, трохи одурманений, вдихаю пахощі її волосся. Ох, вона танцює дивовижно, все тут дивовижно, я такий щасливий, яким не був довгі роки… Я вже нічого не розумію, найдужче мені хочеться усіх обійняти і кожному сказати щось щире, щось вдячне; так легко, так безмірно радісно, так душевно, таким юним душею я почуваюся. Я кружляю то з однією, то з іншою, я розмовляю і сміюся, і танцюю, і, захоплений потоком мого щастя, не відчуваю час.
Раптом я випадково кидаю погляд на годинник – пів на одинадцяту! З жахом усвідомлюю: я танцюю і розмовляю, і розважаюся вже майже годину і – неотеса! – жодного разу не запросив дочку господаря дому! Я танцював лише зі своїми сусідками та ще з двома-трьома іншими дамами, котрі мені сподобалися найбільше, а про дочку господаря зовсім забув! Яка неввічливість, о Господи, яка образа! Але тепер треба швидко залагодити ситуацію!
Але з жахом я розумію, що взагалі не можу пригадати зовнішність дівчини. Я схилився перед нею лише на мить, коли вона вже сиділа за столом, і тепер можу згадати лише щось ніжне і тендітне, і ще її швидкий сірий зацікавлений погляд. Але куди ж вона поділася? Вона ж як дочка господаря не могла піти геть? Занепокоєно я оглядаю всіх жінок та дівчат уздовж стін: жодної схожої на неї. Зрештою я заходжу в третю кімнату, де, прихований китайською ширмою, грає квартет, і полегшено зітхаю. Бо там сидить вона – точно, це вона! – ніжна, тоненька, у світло-блакитній сукні між двома старшими дамами в куточку для відпочинку за малахітово-зеленим столиком, на якому стоїть пласка ваза з квітами. Вона трохи схилила вузьке обличчя, ніби дослухаючись до музики, і лише тепер, у порівнянні з яскравим багрянцем троянд, я помічаю, як мерехтить її прозоро-блідий лоб під важким каштановим волоссям. Але я більше не витрачаю часу на пусте спостереження. Слава Богу, що я її знайшов, полегшено зітхаю я в душі. Отож я можу вчасно надолужити втрачене.
Я підходжу до столу – поруч гримить музика – і вклоняюся на знак мого ввічливого запрошення. Здивовані очі дивляться на мене, не розуміючи, губи залишаються напіврозкритими на півслові. Але вона навіть не ворухнулася, щоб піти за мною. Вона мене не зрозуміла? Я вклоняюся ще раз, тихо дзенькнувши острогами:
– Дозвольте вас запросити, милостива панянко?
Але стається щось жахливе. Вона рвучко відхиляється, ніби хоче ухилитися від удару; разом із цим її бліді щоки заливає рум’янець, щойно відкриті губи міцно стискаються, і лише очі нерухомо втуплюються в мене з виразом такого жаху, який мені ще ніколи в житті не зустрічався. Наступної миті по всьому її стиснутому тілі проходить судома. Намагаючись підвестися, вона хапається обома руками за стіл так, що ваза на ньому гримить і дзвенить, одночасно з цим щось падає з її крісла з різким стуком, щось із дерева та металу. Вона все ще міцно тримається обома руками за стіл, що розхитується, її легке, ніби дитяче, тіло все ще здригається, а проте вона не тікає, вона ще розпачливіше хапається за важку кришку стола. Знову і знову це тріпотіння, цей дрож від стиснених кулаків до самого волосся. І раптом вибухає риданнями, диким задушеним криком.
Але літні дами вже обступили її справа і зліва, вже підтримують, вже приголублюють, вже улещують, заспокоюють її дрож, вже м’яко відривають її руки від столу, і вона знову падає в крісло. Та плач не припиняється; навіть стає ще бурхливішим, ніби хлинула кров, ніби вона здригається від блювоти. Якби музика (котра заглушує все) за своєю ширмою стихла лише на одну мить, всі аж до самої танцювальної зали почули б ці ридання.
Я стою там, збитий з пантелику, наляканий. Що? Та що ж сталося? Безпорадно дивлюся, як обидві старі дами намагаються заспокоїти плач дівчини, котра тепер, засоромившись, поклала голову на стіл. Але знову і знову нові поштовхи ридання, хвиля за хвилею проходять по худенькому тілу до самих плечей, і кожного разу від цих раптових поштовхів дзвенить ваза. А я безпорадно все ще стою там, ніби скам’янілий; комірець мене душить розпеченою мотузкою.
– Пробачте, – белькочу я нарешті упівголоса в порожнечу – обидві жінки зайняті дівчиною, і ніхто на мене не глянув – хитаючись, я відступаю у залу. Схоже, тут ще ніхто нічого не помітив, пари швидко кружляють у танці, а я відчуваю, що мушу триматися за одвірок: так хитається довкола мене кімната. Що трапилося? Я щось накоїв? Боже, мабуть, наприкінці застілля я надто швидко, надто багато випив і тепер, у потьмаренні, скоїв якесь безглуздя!
Тут музика припиняється, пари розходяться. Окружний начальник, вклонившись, відпускає Ілону, і я одразу ж кидаюся до неї і майже силою тягну збентежену дівчину убік:
– Будь ласка, допоможіть мені! Богом прошу – допоможіть мені, поясніть мені!
Мабуть, Ілона очікувала, що я відвів її до вікна, щоб прошепотіти якусь люб’язність, тому її очі раптом стають суворими: напевне, своїм хвилюванням та зляканим виглядом я викликаю співчуття. Ніби в лихоманці, я все розповідаю їй. І дивно: в її погляді одразу ж з’являється помітний жах, такий самий, як у тої дівчини, і вона напускається на мене:
– Ви збожеволіли?… Хіба ви не знаєте?… Хіба ви не бачили?…
– Ні… – белькочу я, розгромлений цим новим, так само незрозумілим жахом. – Що бачив?… Я ж нічого не знаю. Я ж уперше в цьому домі…
– Хіба ви не помітили, що Едіт… кульгава?… Не бачили її бідні скалічені ноги? Вона ж не може і двох кроків без милиць ступити… а ви… – вона швидко стримує гнівне слово, – ви запросили її до танцю… ох, жахливо! Мені треба до неї…
– Ні! – у розпачі я хапаю Ілону за руку. – Ще одну хвилинку, одну хвилинку… Ви мусите вибачитися перед нею від мого імені. Я навіть подумати не міг… Я бачив її лише за столом, лише секунду… Будь ласка, поясніть же їй…
Але Ілона зі злістю у погляді звільняє свою руку та біжить у кімнату. Мені стискає горло, мене нудить, я стою на порозі салону, все кружляє, мерехтить і шумить, усі ці люди, що невимушено розмовляють, спілкуються, раптом стають мені нестерпними; і я думаю: ще п’ять хвилин, і всі знатимуть про мою дурість. П’ять хвилин, а тоді насмішкуваті, осудливі, іронічні погляди обмацуватимуть мене зусібіч, а завтра по всьому місту підуть розмови про мій неоковирний вибрик, і сотні вуст їх смакуватимуть; вже рано-вранці цю новину доставлять із молоком до всіх дверей, а звідти рознесеться в челядні, а далі піде в кав’ярні та установи… Завтра це знатимуть у моєму полку…