У цю мить я, немов крізь туман, бачу її батька. З трохи засмученим обличчям – вже знає? – він іде через зал. Він до мене підійде? Ні – тільки б не зустрітися з ним зараз! Мене раптом охоплює панічний страх перед ним та перед усіма. І достоту не розуміючи, що я роблю, я кидаюся до дверей у хол, геть із цього пекельного дому…
– Пан лейтенант уже йдуть від нас? – ввічливо дивується слуга і робить рукою жест, ніби сумніваючись у своїх словах.
– Так, – відповідаю я.
Щойно це слово злітає з моїх губ, мені стає страшно. Невже я справді хочу піти? І наступної миті, коли слуга подає мені шинель, я ясно усвідомлюю, що своєю малодушною втечею я роблю нову, і може, ще більш неприпустиму дурість. Але вже надто пізно. Не можу ж я знову віддати йому шинель і повернутися до зали, коли він, злегка вклонившись, вже відчиняє мені двері. І от я, згораючи від сорому, стою біля цього чужого, проклятого дому, холодний вітер б’є в обличчя, серце згорає від сорому, і я судомно хапаю ротом повітря, ніби задихаюся.
Це була та лиховісна помилка, з якої все й почалося. Тепер, коли минуло стільки років, уже холоднокровно знову згадуючи той безглуздий епізод, з якого розпочалося це лихе безталання, я мушу визнати, що, по суті, вляпався у цю історію лише через непорозуміння; навіть найрозумніша та найдосвідченіша людина могла припуститися такої gaffe[5] – запросити до танцю скалічену дівчину. Але тоді, охоплений жахом, я почувався не лише непоправним дурнем, але і грубіяном, справжнім лиходієм. Я почувався так, ніби ударив батогом дитину. Зрештою, все це ще можна було залагодити, якби я мав достатню силу духу; але справу остаточно зіпсувало те, що я – і це стало зрозуміло одразу, щойно перед будинком мені в обличчя вдарив перший поштовх крижаного вітру, – просто втік, як злочинець, навіть не спробувавши виправдатися.
Не можу описати свій стан, в якому я стояв перед домом. За яскраво освітленими вікнами змовкла музика, мабуть, музиканти просто зробили перерву. Але я так болісно переживав свою провину, що гарячково уявляв: ось танці припинилися через мене, і всі гості побігли в маленький будуар втішати ображену; чоловіки, жінки й дівчата – усі разом за зачиненими дверима обурюються негідником, що запросив до танцю немічну дитину і злякавшись утік після паскудного вчинку. А завтра – мене кинуло в холодний піт, я відчував його під кашкетом – про мою ганьбу дізнається і пліткуватиме все місто! Містяни вже докладуть зусиль, перемиють усі кісточки! В уяві я вже бачив, як мої товариші в полку – Ференц, Міслівец і, передусім, Йожі, цей затятий дотепник, – прицмокуючи підходять до мене: «Ну, Тоні, ти й утнув! Варто було тебе один-єдиний раз спустити з цепу – і маєш, осоромив увесь полк!» Місяцями продовжуватиметься глузування в офіцерській їдальні: адже у нас по десять, по двадцять років пережовують за столом кожний прогріх, коли-небудь допущений кимось із офіцерів, кожна дурниця у нас увіковічнюється, кожному жарту споруджують пам’ятник. Ще й досі, шістнадцять років по тому, в полку розповідають безглузду історію, котра сталася з ротмістром Волінскі, коли він, повернувшись до Відня, став вихвалятися, ніби познайомився на Рінґштрасе з графинею Т. і першу ж ніч провів у неї в спальні; а через два дні в газетах написали про скандал зі звільненою нею служницею, котра видавала себе за графиню для своїх афер та щоб крутити романи. Окрім того, цей казанова мусив пройти тритижневий курс лікування в полкового лікаря. Хто хоч раз був осміяний товаришами, назавжди залишається посміховиськом, цього йому не забудуть і не змилуються. І що довше я все це уявляв та обдумував, то більше абсурдних ідей лізло мені в голову. У ті хвилини мені здавалося, що в сто разів легше швидко натиснути вказівним пальцем спусковий гачок револьвера, ніж цілими днями відчувати пекельні муки безпомічного очікування: чи відомо вже товаришам про мій сором, і чи не вчувається мені за спиною насмішкуватий шепіт? Ох, я надто добре себе знав, адже у мене ніколи не вистачить сил встояти, якщо я стану об’єктом кпинів та пересудів!
Не знаю, як я тоді дістався до казарми… Лише пам’ятаю, що одразу ж відчинив шафу, де тримав пляшку сливовиці для моїх гостей, і випив дві-три неповних склянки, намагаючись притлумити бридке відчуття нудоти. Потім я, як був одягнений, кинувся в ліжко і спробував добре все обдумати. Але, як квіти, що пишно розквітають у задушливих оранжереях, гарячкові видіння буйно розростаються в темряві. Там, у вологому ґрунті, переплетені, фантастичні, вони швидко виростають у жахливі ліани і душать тебе; як швидкі сновиддя, в розпаленому мозкові виникають, змінюючи одне одного, страшні жахіття. Осоромлений на все життя, думав я, вигнаний з товариства, осміяний товаришами, знайомими, усім містом. Ніколи більше не вийду з цієї кімнати, не наважуся вийти на вулицю зі страху зустріти когось із тих, хто знає про мій злочин (адже в ту ніч від такого перезбудження моя необачність видавалася мені злочинною, а сам собі я здавався гнаним і зацькованим уселюдним глузуванням). Коли ж я нарешті забувся в неміцному поверховому сні, гарячка жахів продовжилася і там. Ледь я відкриваю очі, як знову бачу розгніване дитяче обличчя, бачу, як тремтять губи, руку, що судомно схопилася за край стола, чую, як упало щось дерев’яне, і тільки тепер розумію, що то були милиці, і мені, охопленому шаленим страхом, ввижається, що прочиняються двері, і її батько (чорний сурдут, біле нагруддя, золоті окуляри, доглянута еспаньйолка) підходить до мого ліжка. Перелякано я підхоплююся з ліжка. І коли я розглядаю у дзеркало своє вкрите холодним потом обличчя, мене долає бажання заїхати в пику бовдуру в потьмянілому склі…
Але, на моє щастя, вже настав день; в коридорі гучно розносяться важкі кроки, внизу бруківкою торохкотять карети. А коли у вікні світло, то думки ясніші, ніж коли тебе оточує зловісна темрява, що радо породжує привидів. Може, кажу я собі, справи не такі й жахливі? Може, ніхто нічого й не помітив? Але вона, звісно, ніколи цього не забуде і не пробачить – нещасна, бліда, хвора каліка! І раптом у моїй голові спалахує рятівна думка. Я швидко розчісую скуйовджене волосся, надягаю мундир і пробігаю повз спантеличеного денщика, котрий у відчаї кричить мені услід своєю жахливою німецькою з русинським акцентом:
– Пане лейтенанте! Пане лейтенанте, кава вже готова!
Я мчу сходами і так швидко пробігаю повз іще напіводягнених уланів, які товчуться у дворі казарми, що вони ледь устигають виструнчитися. Я проношуся повз них, і ось уже я за ворітьми. Біжу прямісінько до квіткового магазину на площі Ратуші; біжу, наскільки це дозволено лейтенанту. Поспішаючи, я, звісно, забув, що о пів на шосту ранку крамниці ще зачинені, але, на щастя, фрау Ґуртнер, окрім квітів, продає ще й овочі. Перед дверима стоїть напіврозвантажений віз із картоплею. Я гучно стукаю у вікно й одразу ж чую кроки хазяйки, що спускається сходами. Поспіхом вигадую пояснення: я зовсім забув, що сьогодні іменини мого друга. Через півгодини ми вирушаємо, тому мені дуже хотілося б надіслати йому квіти прямо зараз. Тільки найкращі, і щонайшвидше. Товста крамарка, ще в нічній кофті, човгає ногами у драних пантофлях, відчиняє лавку і показує мені свої скарби – чималий оберемок троянд із довгими стеблами. Скільки вам? Усі, відповідаю я, всі! Просто так зв’язати чи краще вкласти в кошик? Так-так, звісно, в кошик! На розкішне замовлення іде все, що залишилося від моєї платні (в кінці місяця доведеться економити на вечері та кафе і не давати у борг). Але зараз мені все це байдуже, ба, більше – я навіть радий, що мій промах обходиться мені так дорого, я відчуваю зловтіху: так тобі, телепню, й треба, розплачуйся за свою подвійну дурість!