Отже, все в порядку, чи не так? Найкращі троянди гарно оформлені в кошику, їх негайно відправлять! Але фрау Ґуртнер розпачливо вибігає на вулицю і кричить щось мені услід. Куди й кому відправляти квіти? Адже пан лейтенант нічого не сказав. Ох, я – тричі бовдур, від хвилювання навіть забув назвати адресу: маєток Кекешфальви, – кажу я продавчині та вчасно згадую зляканий зойк Ілони, котра назвала ім’я моєї нещасної жертви. – Для панни Едіт фон Кекешфальва!
– О, так, звісно-звісно, фон Кекешфальви, – відповідає фрау Ґуртнер з гордістю, – наші найкращі клієнти.
Ще одне запитання (а я вже знову збирався піти): чи не хочу я написати кілька слів? Кілька слів? А, так! Відправник! Даритель! Інакше як вона дізнається, від кого квіти?
Я знову заходжу в крамницю, дістаю візитівку і пишу на ній: «Прошу мене вибачити». Ні, так не можна! Це було б черговою дурницею, навіщо нагадувати про свою нетактовність? Але що ж написати? «Щиро шкодую» – ні, це нікуди не годиться, ще подумає, що я її жалкую. Краще взагалі нічого не писати…
– Покладіть до квітів мою візитівку, фрау Ґуртнер, просто картку.
Тепер мені відлягло від серця. Я поспішаю назад до казарми, випиваю свою каву і так-сяк проводжу ранкові заняття, мабуть, трохи знервованіше та неуважніше, ніж зазвичай. Але в армії – не дивина, якщо котрийсь із лейтенантів з’являється зранку на службу з важкою головою. Скільки наших, прогулявши всю ніч у Відні, повертаються настільки втомленими, що куняють на ходу, а йдучи легкою риссю, засинають. Взагалі-то мені навіть на користь те, що я мушу проводити огляд уланів, віддавати накази і потім виїжджати на плац, бо служба, певною мірою, відволікає мене від неспокійних думок; щоправда, неприємна згадка не дає мені спокою, а в горлі ніби застрягла просочена жовчю губка.
Але ополудні (я якраз збираюся піти в їдальню) мене схвильовано наздоганяє денщик:
– Пане лейтенанте!
У нього в руках лист – продовгуватий конверт, блакитний англійський папір, ніжні пахощі парфумів, на звороті майстерно відтиснутий герб, адреса написана тонкими, загостреними літерами – жіночий почерк! Нетерпляче розпечатую конверт і читаю:
«Від щирого серця дякую вам, шановний пане лейтенанте, за чудові квіти, котрі я не заслужила. Вони мені принесли і приносять величезне задоволення. Будь ласка, приходьте до нас на чашку чаю будь-якого вечора. Сповіщати не потрібно. Я – на жаль! – завжди вдома.
Едіт ф. К.».Гарний почерк… Я мимоволі згадую тонкі дитячі пальчики, що вчепилися в стіл, і бліде обличчя, що раптово залилося рум’янцем, неначе в келих лийнули бордо. Знову і знову я перечитую ці кілька рядків і полегшено зітхаю. Як тактовно вона промовчала про мій промах! І водночас, як уміло та делікатно сама натякає на свою неміч. «Я – на жаль! – завжди вдома». Великодушнішого прощення не буває. Жодної тіні образи. Мені ніби камінь з душі впав. Я почувався, як підсудний, котрий вважає, що його засудять на довічну каторгу, а суддя підводиться, надягає шапочку і виголошує: «Виправдано». Звісно, мені треба скоро завітати туди, щоб подякувати їй. Сьогодні четвер, значить, піду в неділю. Або ні, краще вже в суботу!
Але я не дотримав слова. Я був надто нетерплячим. Мені не давало спокою бажання якнайшвидше позбутися тяжкого відчуття невизначеності, дізнатися, що мене остаточно вибачили. Мені досі лоскотав нерви страх, що в клубі, в кафе чи ще деінде хтось почне говорити про мою халепу:
– Ну то як там було у Кекешфальвів?
Мені хотілося мати змогу стримано та впевнено відповісти: «Чудові люди! Вчора ввечері я знову пив у них чай», – щоб кожному стало зрозуміло, що мене не гнали звідти в шию. Тільки б поставити крапку в цій прикрій історії! Тільки б покінчити з нею! Зрештою, моє нервове напруження призводить до того, що вже наступного дня, тобто у п’ятницю, якраз коли ми з Йожі та Ференцом, моїми найкращими друзями, тиняємося по бульвару, я несподівано вирішую: підеш до них сьогодні ж! І одразу ж прощаюся з трохи спантеличеними друзями.
Дорога не дуже далека, півгодини – не більше, якщо йти швидко. Спочатку п’ять нудних хвилин містом, потім по трохи курявому шосе, що веде і до нашого навчального плацу, де наші коні вже знають кожен камінчик і кожен поворот (можна зовсім відпустити повід і так їхати). Приблизно на півдорозі, біля маленької каплиці біля мосту, вліво відходить, йдучи за плавними вигинами маленького струмка, неширока алея тінистих каштанів; це, певною мірою, приватні володіння, і нею рідко користуються пішоходи та екіпажі.
Але дивно: що ближче я підходжу до невеликого замку – вже видніється біла кам’яна огорожа з ажурними решітчастими ворітьми, – то швидше зникає моя мужність. Як, стоячи перед дверима зубного лікаря, шукаєш приводу повернути назад, доки ще не потягнув за дзвіночок, так і тепер мені хочеться втекти. Дійсно, хіба обов’язково йти саме сьогодні? Чи, може, взагалі вважати, що ця неприємна ситуація остаточно залагоджена листом? Я мимоволі вповільнюю ходу, зрештою, для відступу ще є час, а коли не дуже хочеш іти прямо, то обхідна дорога завжди видається привабливішою; і от, перейшовши через струмок по хисткій дошці, я звертаю з алеї на луки, вирішивши спочатку прогулятися круг маєтку.
Будинок за високою кам’яною огорожею являє собою продовгувату одноповерхову будівлю в стилі пізнього бароко, пофарбований на староавстрійський лад у так званий шенбрунський жовтий із зеленими віконницями. За двором, на межі з великим парком, котрого я не помітив під час першого пізнього візиту, приховуються кілька менших будівель – напевне, приміщення для слуг, контора та конюшні. Тільки тепер, заглядаючи через овальні отвори в товстій стіні (так звані «бичачі очі»), я запевняюся, що замок Кекешфальви зовсім не схожий на сучасний маєток, як я вважав спочатку, виходячи з його внутрішньої будови; ні, це справжній дім землевласника, старовинний родовий маєток на зразок тих, що я не раз бачив у Богемії, коли бував там на маневрах. Незвичною видається лише чотирикутна башта, трохи схожа за формою на італійську дзвіницю; вона недоречно височіє над двором, мабуть, залишившись від замку, котрий стояв тут багато років тому. Я згадав, як часто дивився на цю чудернацьку вежу з навчального плацу, вважаючи, що це церковна дзвіниця у якомусь селі; лише тепер мені кинулося в очі, що не вистачає звичного для церкви куполу, у цієї дивної споруди плаский дах, який, імовірно, служить сонячною терасою чи обсерваторією. Але що більше я переконуюся у старовинному, феодальному походженні цього дворянського маєтку, то менш затишно почуваюся: саме тут, де на зовнішні форми, безперечно, звертають особливу увагу, я так незграбно дебютував.
Нарешті, обійшовши кругом огорожі та знову опинившись перед ворітьми, я роблю над собою зусилля. Я проходжу гравійну алею між підстриженими, рівними, як свічки, деревами і стукаю важким бронзовим дверним кільцем, котре, за старим звичаєм, тут використовують як дзвоник. Одразу ж з’являється слуга – дивно, він, здається, зовсім не здивований моїм візитом без попередження. Ні про що не запитавши і навіть не поцікавившись моєю візитною карткою, яку я збирався йому вручити, він ввічливо вклоняється і запрошує почекати у вітальні – дами ще у себе в кімнаті, але скоро прийдуть; отже, можна не сумніватися, що мене приймуть. Як званого гостя, слуга проводить мене далі; я пізнаю червону вітальню, де тоді танцювали, і ніяковість прокидається знову, а гіркий присмак у роті нагадує, що злощасна кімната повинна бути поруч.
Щоправда, розсувні двері кремового кольору з вишуканим золотим орнаментом спочатку приховують від мене місце прикрої ситуації, такої свіжої в моїй пам’яті, але вже через кілька хвилин я чую за тими дверима шум стільців, що відсувають, чиїсь приглушені голоси та обережні кроки, які свідчать про присутність кількох людей. Я намагаюся скористатися очікуванням, щоб розглянути салон: розкішні меблі в стилі Louis Seize,[6] справа та зліва старовинні гобелени, а між скляними дверима, що ведуть прямісінько в парк, старі картини з видами Canale grande[7] і Piazza San Marco,[8] котрі, хоч я і не знавець, здаються мені дуже цінними. Щоправда, детально я не розглядаю ці витвори мистецтва, бо напружено дослухаюся до звуків у сусідній кімнаті.