– Ага, втішайся словом Божим, – хмикнув Аслак, – бо не бачити тобі Сюньове як своїх вух…
Минуло кілька днів. Турбйорн, гадаючи, що недільна розмова вже забулася, стиха, бо трохи бентежився, запитав у матері:
– Хто така Сюньове Сульбакен?
– Маленька дівчинка, яка колись стане господинею Сульбакена.
– І вона має луб’яну спідницю?
Мама вражено глянула на сина.
– Що це ти вигадав?
Турбйорн відчув, що бовкнув дурницю, і замовк.
– Гарнішої дитини ще світ не бачив, – додала матір. – Такою вродою обдарував її Господь за ніжну й ласкаву вдачу та за старанність до науки.
Так Турбйорнові вдалося вивідати дещо про Сюньове Сульбакен.
Одного дня Семун працював у полі з Аслаком, а повернувшись увечері додому, сказав синові:
– Щоб я тебе більше не бачив з тим наймитом!
А що Турбйорн на його слова й вухом не повів, за якийсь час додав:
– Побачу тебе з ним ще раз, начувайся!
Відтоді хлопчик терся біля Аслака, коли не бачив батько. Та якось Семун застав обох за балачкою, дав синові березової каші й замкнув у хаті. Тепер, щоб поговорити з наймитом, доводилося чекати нагоди, як батька не буде вдома.
Однієї неділі – батько саме був у церкві – Турбйорн наробив бешкету. Вони з Аслаком кидалися сніжками.
– Досить, – заскиглив малий. – Мені боляче! Кидаймо краще в щось інше…
Аслак одразу пристав на пропозицію. Спершу вони жбурляли сніговими кульками в струнку смерічку біля комори, потім – у ворота комори, а тоді – у вікно.
– Не в саму шибку цілься, а в лиштву, – порадив Аслак.
Однак Турбйорн таки поцілив у шибку й зблід.
– Пусте, хто про це довідається? – заспокоїв Аслак. – Прицілюйся ліпше.
І знову посипалася шибка.
– Не хочу більше жбурляти!
Тієї миті з хати вийшла найстарша з його сестер, мала Інґрід.
– У неї кидай! – під’юджував хлопчину Аслак.
Турбйорн, не вагаючись, пожбурив снігом у сестру. Дівчинка розплакалася, з хати на плач вийшла матір і звеліла вгомонитися.
– Жбурляй, жбурляй! – шепотів на вухо Аслак.
Турбйорн уже розійшовся – не спинити.
– Ти геть з глузду з’їхав! – крикнула матір і кинулася до сина, намагаючись його упіймати.
Та де там! Турбйорн утікав, вона наздоганяла – так і гонили подвір’ям; Аслак реготав, матір погрожувала всіма карами на світі. Нарешті таки схопила хлопчиська в сніговій кучугурі й вже занесла, було, руку, щоб добряче відлупцювати неслуха, як той огризнувся:
– А я все одно битимуся! Тут усі б’ються!
Матір, вражена, опустила руки, глянула малому в вічі.
– Знаю, хто тебе цього навчив! – мовила вона, мовчки взяла сина за руку й повела до хати.
Вдома матір також ні словом не озивалася до Турбйорна, зате була лагідна з меншими дітьми, раз у раз казала їм, що скоро повернеться з церкви татко. У хаті ставало щось надто гаряче. Аслак попросився провідати якогось родича. Мати не суперечила. Та коли Аслак пішов, Турбйорн наче аж зростом змалів. Йому нестерпно розболівся живіт, а долоні так спітніли, що позалишалися мокрі сліди на сторінках книжки. Хоч би тільки мама нічого не розповіла батькові! Але попросити її про це малий не відважувався. Йому паморочилося в голові, паволокою застилало очі. Невблаганно цокав годинник: цок-цок, цок-цок! Турбйорн не міг всидіти на місці, його вабило до вікна – подивитися на Сульбакен. Лише він єдиний височів, як завжди, засніжений, огорнений спокоєм, виблискуючи, мов перлина, на сонці; будиночок на його схилі усміхався усіма шибками, цілими й неушкодженими, звісно. З димаря клубочився, весело витанцьовуючи, дим. Там, ясна річ, також готували обід для родини, яка ось-ось мала повернутися з церкви. Сюньове, напевно, виглядала батька, не боячись жодної прочуханки, не те, що він. Турбйорн не знав, чого вчепитися. Охоплений нараз безмежною ніжністю до молодших сестричок, він навіть віддав Інґрід блискучого ґудзика, що йому подарував Аслак. Мала обійняла брата за шию, а він пригорнув її до себе.
– Моя люба крихітко Інґрід, ти не гніваєшся на мене?
– Ні, Турбйорне! Можеш жбурляти в мене снігом скільки тобі заманеться!
Раптом з сіней долинуло гупання – хтось обтрушував з себе сніг. То прийшов батько! Настрій він мав добрий та лагідний, але це було ще гірше.
– То що? – мовив батько, роззираючись навкруги. Турбйорн принишк, дивуючись, як це годинник не зірвався зі стіни. Мати поставила обід на стіл.
– То як тут вам велося? – знову запитав батько, сідаючи до столу й беручи до рук ложку.
Турбйорн не зводив з матері погляду, а в очах бриніли сльози.
– Та-а-а, – мовила мама, щось занадто протяжно, видно було, хоче іще щось додати. – Я відпустила Аслака на день.
«Зараз почнеться», – подумав Турбйорн і ще запопадливіше заходився бавити Інґрід, ніби ніщо на світі його не обходило.
Так довго батько ще зроду не обідав, хлопчик лічив кожен шматок, коли ж дійшов до четвертого, закортіло йому пересвідчитися, скільки разів доведеться загинати пальці між четвертим та п’ятим шматком, і збився з рахунку.
Нарешті батько підвівся з-за столу й вийшов надвір. «Шибки, шибки!» – задзвеніло Турбйорнові у вухах, і він кинув оком, чи цілі ті, що в хаті. Цілі, на щастя, усі до єдиної… Услід за батьком надвір вийшла й матір.
Турбйорн посадив малу Інґрід собі на коліна і сказав до неї так ніжно, аж дівча вражено глянуло на нього:
– Пограймося в «золоту королеву на лужку», хочеш? Сестричці дуже хотілося. Турбйорн заспівав, а самому ноги тремтіли зі страху:
Інґрід відповідала:
Діти так розбавилися, що й не помітили, як до хати повернувся батько й гостро зиркнув на сина. Турбйорн міцніше притулив до себе сестричку і, як не дивно, не впав зі стільця. Батько мовчки відвернувся. Минуло з півгодини, а він і далі мовчав. Турбйорн готовий уже був зрадіти, але не смів вірити, що все йому так легко минеться. Малий не знав, що й думати, коли батько сам допоміг йому роздягнутися до сну; його навіть знову почало лихоманити від ляку. Натомість батько скуйовдив йому чуба й погладив по щоці. Хлопчик уже й не пам’ятав, коли таке траплялося востаннє. Йому стало тепло й затишно на серці та в усьому тілі, страх миттю розтанув, як крига на сонці. Сам не тямив, як дістався ліжка, а що свою радість не міг вихлюпнути співом чи галайканням, то склав руки на грудях й тихесенько проказав «Отче наш», шість разів з початку до кінця і шість разів з кінця до початку. Уже засинаючи, Турбйорн збагнув, що на всьому Божому світі немає для нього людини, дорожчої за батька.
Наступного ранку хлопчина прокинувся у страху, що його таки покарають; хотів закричати, але не зміг.
Розплющивши очі, він зрозумів, на своє превелике полегшення, що все йому тільки наснилося, і ще зрозумів, що покара таки чекає, але іншого – Аслака. Турбйорн добре знав, чого сподіватися, коли батько міряв кроками кімнату. Кремезний, невисокого зросту чоловік раз у раз зиркав з-під кошлатих брів на Аслака; той, певно, теж відчував, що ось-ось гримне грім. Наймит сидів на днищі великої бочки, то баламкаючи в повітрі ногами, то підгинаючи їх під себе. Сидів, запхавши, як завжди, руки до кишень і зсунувши трохи кашкета на потилицю; густе темне волосся вибивалося жмутками з-під дашка. Наймит ще більше заламував свої завжди скривлені вуста і, нахиливши трохи набік голову, косував на Семуна поглядом з-під напівзаплющених повік.
– Та-ак, вашому хлопцеві таки бракує клепки, – мовив він. – Та гірше те, що коня вашого наполохав троль…
Семун зупинився посеред хати.
– Ах ти ж бісове поріддя! – гаркнув господар так, аж стіни здригнулися, Аслак ще більше приплющив очі.
Семун знову заходився міряти кроками хату. Аслак якийсь час сидів тихо, а тоді озвався, випробовуючи, яке враження справлять його слова цього разу:
– Правду кажу, вашому коневі пороблено!
– Аякже, пороблено! – Семун навіть кроку не сповільнив. – Та кінь лісу боїться! Ти, мерзеннику, повалив дерево просто йому перед носом, тож його тепер поміж дерева й волоком не затягнеш!