«А ті, хто були прихильні до мене, – писалося в заповіті, – і любов’ю за любов платили, нехай і до сироти такими будуть у ці зіпсуті та нестабільні часи, коли від свавілля і гніву людського ніхто не забезпечений, тому щоб вона страху не зазнала, нехай сироту на мою пам’ять від лиха бережуть.
Також заповідаю, щоб опіка ця стосувалася всього маєтку, крім села Любича, яке відходить панові Кміцицу, молодому оршанському хорунжому, котрому його віддаю, дарую та відписую, і прошу в цьому йому жодних завад не чинити. Якщо хтось здивується моїй прихильності до вже згаданого Анджея Кміцица, або скривдить мою улюблену внучку Олександру, то він має знати, що той є сином Єнджея Кміцица, з котрим мене з молодих років аж до самої смерті поєднували побратимські почуття. З ним я воював і він багато разів рятував мені життя, й якщо гнів і заздрість панів Сіцинських спонукають їх відібрати собі цей маєток, то прошу їй допомогти. Тоді я, Іраклій Білевич, упітський підкоморний, і водночас останній грішник, котрий зараз стоїть перед суворим судом Божим, чотири роки тому (живий ще й ногами земельку міряючи) звернувся до пана Кміцица-батька, оршанського мечника, щоб виказати йому щиру подяку свою та дати шлюбні обіцянки. Тоді ми й вирішили, за спільною згодою, дотримуючись шляхетських і християнських звичаїв, що наші діти, а саме його син Анджей і моя внучка Олександра, донька лісничого, мають закласти родинне гніздо, щоб мати потомство на славу Божу та на добро Речі Посполитої. І чого я найбільше прагну, і моїй внучці Олександрі бажаю, то це скоритися шлюбній обіцянці, написаній тут зобов’язуючою силою волі, хіба би пан оршанський хорунжий (не дай боже) негідними вчинками заплямував славу свою і про це стало б відомо. Якщо ж він втратить довіру своєї сім’ї, яка живе по той бік Орші, а таке може статися, то вона все одно з Божої ласки має взяти його собі за чоловіка, навіть якщо він покине Любич, і ніяк на це не зважати.
Якщо ж із особливої милості Божої моя внучка захоче пожертвувати свою чистоту Всевишньому та прийняти чернечі обітниці, то їй дозволено так вчинити, бо слава Божа має бути важливішою за людську».
Таким був заповіт онучці пана Іраклія Білевича, який нікого не здивував. Панна Олександра вже довгий час знала, що її чекає, а шляхта давно про дружбу між Білевичем і Кміцицами чула. Врешті думки їхні в часи руїни були зайняті чимось іншим, тому про заповіт більше й не згадували.
Тільки й про Кміциців постійно теревенили при дворі у Водоктах, точніше про пана Анджея, бо старий мечник на той час уже залишив цей світ. Молодший виступив на річку Шкловку зі своєю власною хоругвою й оршанськими добровольцями. Потім він зник із поля зору, але ніхто навіть не припускав, що він загинув, адже смерть настільки значного кавалера, ймовірно, не пройшла б непоміченою. Їхні родичі жили в оршанському маєтку Кміциців, були дуже шановані, але ті місця знищило полум’я війни. Повіти й уся земля перетворилися на глухе поле, руйнувалися маєтки, гинули люди. Після поразки Радзивілла ніхто вже помітного опору не чинив. Ґосевський, гетьман польний, сил не мав. Коронний же гетьман із рештками свого війська бився в Україні і нікому допомогти не міг, як і Річ Посполита, козацькими війнами виснажена. Хвиля заливала країну щораз далі, лише де-не-де укріплені стіни оминаючи, але й мури падали один за одним, як це сталося в Смоленську. Смоленське воєводство, в якому містився маєток Кміциців, вважалося втраченим. У загальній метушні, у тотальній тривозі люди розпорошувалися, як листя, вітром гнане, і ніхто не знав, що сталося з молодим оршанським хорунжим.
Позаяк староства Жемайтійського війна ще не дісталася, то й ляуданська шляхта дещо охолола після поразки на ріці Шкловці. Околиці почали з’їжджатися, і радилися не стільки про державні справи, скільки про приватні. Бутрими, найхуткіші до бійки, балакали, що годилося б на з’їзд посполитого рушення до Расейняя їхати. А потім до Ґосевського, щоб помститися за шкловську ганьбу. Мисливці Домашевичі стали з’являтися в лісах, у Пущі Роговській, аж до сторожі супротивника, новини звідти привозячи. Задимлені Ґостевичі вудили м’ясо для майбутнього походу. Для цього завдання вирішили відправити бувалих і досвідчених людей, котрі змогли б знайти пана Анджея Кміцица.
У загін увійшли старші ляуданці під орудою Пакоша Ґаштовтa і Касіяна Бутрима, двійко місцевих патріархів, а також шляхта, яка довіри, висловленої покійним паном Білевичем, зрадити не могла і присягнула сумлінно дотримувати заповіту і панні Олександрі майже батьківську опіку забезпечити. У час війни, навіть у тих краях, куди війна ще не дісталася, вже відчувалися незгоди та збурення, однак на березі Ляуди все залишалося спокійним. Жодних хвиль не підіймали, ніхто не порушував меж маєтку молодої спадкоємиці. Не руйнували курганів, не рубали столітніх сосон у лісі, не плюндрували пасовиськ. Навпаки, вся околиця допомагала спадкоємиці, чим тільки могла. Стак’яни надсилали солену рибу з Волмонтовичів, від мовчазних Бутримів надходило зерно, сіно від Ґаштовтів, звірина від мисливців Домашевичів, а смола та дьоготь – від Задимлених Ґостевичів. Про панну Олександру ніхто в заплавах не говорив інакше, як «наша панна», а вродливі пацунельки виглядали пана Кміцица з Божої ласки так само нетерпляче, як і вона.
Тим часом надійшли укази, що скликали шляхту – так розпочався рух на Ляуді. Хто з підлітка вже став чоловіком, кого ще не зігнули роки, мав сідати на коня. Ян-Казимир прибув у Гродно і там призначив місце збору. Туди всі й стікалися. Мовчки вирушили першими Бутрими, за ними й інші, а Ґаштовти наостанок, як завжди робили, бо їм від пацунельок важко було відірватися. Прибувала шляхта й з інших частин країни, правда в невеликій кількості. І країна залишилася без захисту, але побожна Ляуда залишалася цілою.
Пан Володийовський нікуди не пішов, він навіть не міг ворухнути правою рукою, тому й з пацунельками залишився. Спорожніли околиці, й лише старі пеньки доброчинно сиділи вечорами біля багать. Тихо було в Паневежисі й Упіті – всюди чекали новин.
Панна Олександра також замкнулась у Водоктах, ні з ким, крім слуг та її ляуданських опікунів, не спілкуючись.
Розділ I
Настав новий 1655 рік. Січень був холодний, але сухий. Зима щільно накрила землю Жемайтії товстим на лікоть білим кожухом. Ліси гнулися та ламалися під рясним килимом, сніг сліпив очі вдень відблисками сонця, а вночі при місяці наче іскри мерехтіли, зникаючи на скутій морозом поверхні. Звірина наближалася до людських осель, а бідні сірі птахи дзьобами стукали у віконця садиб, сніговими квітами розмальованих.
Одного вечора панна Олександра сиділа в челядній, разом із дворовими дівчатами. Це був давній звичай Білевичів – коли гості не навідувалися, гаяти вечори зі слугами, співаючи побожних пісень і показуючи приклад для наслідування. Так само робила й панна Олександра, тим більше, що її дворові дівчата всі були шляхтянками, хоча й дуже бідними сиротами. Вони виконували розмаїту роботу, навіть найважчу, відбували обов’язки при панночці, за це з ними обходилися краще, ніж із простолюдинками. Однак були між ними і селянки, котрі вирізнялися хіба що мовою, адже багато з них польської не знали.
Панна Олександра зі своєю родичкою панною Кульвецівною сиділа посередині, а дівчата на лавках обіч. Усі пряли. У велетенському каміні з навішеним дашком палали соснові колоди та пні, то пригасаючи, то знову вибухаючи яскравим, великим полум’ям або іскрами, в міру того, як решітка каміна поповнювалася дрібним березняком і дровами. Коли полум’я спалахувало яскравіше, можна було побачити темні дерев’яні стіни великої кімнати і дуже низьку стелю з дерев’яними балками. На кроквах висіли різнокольорові мережива зірок, виготовлених із вафель, що оберталися від тепла. А з-за балок визирали мотки чесаного льону, що висіли по обидва боки, схожі на турецькі бунчуки. Майже вся стеля була ними обкладена. По темних стінах виблискували, як зірки, олов’яні кораблики, більші та менші, які стояли або спиралися на довгі дубові полиці.