У глибині, біля дверей, косматий жемайтієць раптом загурчав жорнами, бурмочучи собі під ніс монотонну пісеньку, панна Олександра мовчки перебирала вервицю, прядильниці пряли, нічого одна одній не кажучи.
Світло полум’я відсвічувало на їхні молоді, рум’яні обличчя, і вони з піднятими до куделі руками, лівою пощипуючи м’який льон, а правою обертаючи веретено, старанно плели, ніби змагаючись, підбурювані суворими поглядами панни Кульвецівни. Іноді вони зиркали одна на одну швидкими очима, а часом і на панну Олександру, ніби в очікуванні, чи скоро вже жемайтієць скінчить свою працю і можна буде співати пісень. Проте робота не припинялася і вони пряли далі. Нитки вилися, веретена бурчали, мигтіли спиці в руках панни Кульвецівни, а кудлач торохтів жорнами.
Часом, однак, він зупиняв свою роботу, вочевидь, щось у жорнах псувалося, бо тоді лунав його сердитий голос:
– От тобі й на!
Панна Олександра підіймала голову, немов її будила тиша, що западала після зойків жемайтійця. У цей час полум’я освітлювало її біле обличчя і серйозні, блакитні очі, що позирали з-під чорних брів.
Це була вродлива панночка з волоссям кольору льону, білосніжною шкірою та тонкими рисами обличчя. У неї була врода білої квітки. Жалобна сукня додавала їй серйозності. Сидячи тут, біля грубки, вона занурилася у свої думки, як у сон. Либонь, вона задумалася над своєю власною долею, яка залишалася дуже невизначеною.
Заповіт призначив їй стати дружиною чоловіка, котрого вона не бачила з десяти років. А тепер їй виповнювалося двадцять, тому панночці залишився лише нечіткий спогад про якогось дитячого переростка, котрий під час свого перебування з батьком у Водоктах більше волочився з рушницею по болотах, ніж на неї споглядав.
«Де він, який він тепер?» – ось які запитання снувалися в голові серйозної юнки.
Вона знала його ще з оповідок покійного підкоморного, котрий за чотири роки до своєї смерті подався в довгу та важку мандрівку до Орші. Тож, згідно з цими оповідками, він мав би бути кавалером із неабиякою фантазією, хоча й лихоманкою зборений. За цією угодою щодо шлюбу дітей, укладе-ною між старим Білевичeм і Кміцицом-батьком, цей парубок мав якнайшвидше приїхати до Водоктів, відрекомендуватися нареченій. А тут вибухнула велика війна, і наречений замість біля панни опинився на полях Берестечка. Там підстрелений, лікувався в домашніх умовах. А потім свого батька хворого і при смерті пильнував. Потім знову була війна – і так усі ці останні чотири літа. Тепер від смерті старого полковника збігло море часу, а про пана Кміцица навіть чуток не було.
Мала про що поміркувати панна Олександра, а може, вона тужила за невідомим. У серці чистому, саме тому, що воно не зазнало любові, носила велику готовність кохати. Бракувало тільки іскри, щоб на цьому вогнищі розпалити полум’я спокійне, але яскраве, рівне, сильне і, як свічка литовська, невгасиме.
Тож тривога охопила її, іноді приємна, а іноді прикра, й душа її постійно ставила собі запитання, на яке не було жодної відповіді, бо могла вона прийти лише з далеких полів. Отже, перше запитання було: чи він одружується з нею з доброї волі і готовий відповісти коханням на її почуття? У той час батьківські домовленості про шлюб дітей були звичною річчю, і діти, навіть після смерті своїх батьків, пов’язані були благословенням дотримуватися цих угод. В укладанні такої угоди панночка не бачила нічого надзвичайного, але ж добра воля не завжди йде поряд з обов’язком, тому і цей клопіт займав думки панночки. «Чи покохає він мене?» Після цього цілий табун думок нападав на дівчину, як зграя птахів обсідала самотнє дерево, що стояло віддалік. «Хто ж ти такий? Який ти? Чи ще живий, ходиш по цьому світі? Чи, може, вже десь голову поклав?.. А ти далеко? Чи близько?» Відкрите серце панночки, як відчинені двері, щоб привітати хорошого гостя, мимоволі волало до далеких сторін, до лісів і засніжених полів, ніччю вкритих. «Бувай, юначе! Бо немає у світі нічого гіршого за очікування!»
Раптом, ніби у відповідь на заклик, десь знадвору, саме з цих засніжених далечіней ночі, долинув звук дзвоника.
Панночка здригнулась, але, опам’ятавшись, пригадала, що з Пацунелів присилали мало не щовечора до аптечки по ліки для молодого полковника. Цей здогад підтвердила панна Кульвецівна:
– Це від Ґаштовтів по скабіозу4.
Нерівномірний звук дзвоника, що хилитався на дишлі, зазвучав чіткіше. Раптом він ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.
– Поглянь, хто приїхав, – наказала панна Кульвецівна жемайтійцеві, що обертав жорна.
Той вийшов із челядної, однак уже за мить повернувся і, взявшись за ручку жорна, флегматично повідомив:
– Панас Кмітас5.
– І слово сталося тілом6, – вигукнула панна Кульвецівна.
Прядильниці схопилися на рівні ноги, а куделя та веретена посипалися на підлогу.
Панна Олександра і собі встала. Її серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але відразу зблідло. Дівчина навмисно відвернулася від каміна, щоб не показати, наскільки вона схвильована.
Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубі та хутряній шапці. Молодий чоловік вийшов на середину кімнати, і побачивши, що опинився в челядній, спитав дзвінким голосом, не знімаючи головного убору:
– Агов, а де ж та ваша панна?
– Я тут, – відповіла досить впевненим голосом Білевичівнa.
Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув її на підлогу і вклонився:
– А я – Анджей Кміциц.
Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потім знову втупився в землю. Та навіть цього часу вистачило, щоб панночка помітила високо підголену чуприну кольору жита, сірі очі, що пильно на неї дивилися, темні вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе і юнацьке.
Прибулець уперся в бік лівою рукою, а правою підкрутив вус, відтак сказав:
– Я ще навіть у Любичі не був, так сюди птахою поспішав до ніг панни лісничівни вклонитися. Прямо з табору вітер мене сюди привіяв, дай Боже, щасливий.
– То ви, пане, знали про смерть дідуся підкоморного? – спитала панночка.
– Я не знав, але оплакував його гіркими сльозами, мого благодійника, коли про його смерть від тих сарак дізнався, котрі з цих місцин до мене прибилися. Він був щирим приятелем, майже братом моєму померлому батькові. Мабуть, вам добре відомо, що чотири роки тому під Оршу він прибув до нас. Тоді й мені вашу милість пообіцяв і підтверджуючий документ показав, через який я по ночах не міг спати. Я би приїхав сюди раніше, але війна не матір: лише зі смертю людей сватає.
Дівчину збентежила ця зухвала промова, тому, бажаючи змінити тему, вона запитала:
– То ви ще навіть свого Любича не бачили?
– Для цього ще буде час. Спочатку служба і коштовний спадок, який я хотів би успадкувати насамперед. Але ви так відвертаєтесь від грубки, що я досі не можу вас розгледіти. О, так! Оберніться нарешті, а я з іншого боку підійду! О, так!
Сказавши це, сміливий вояк схопив за руку дівчину, що не сподівалася такого раптового вчинку, й обернув до вогню, закрутивши нею, як дзиґою.
Панночка розгубилася ще більше і, прикривши очі довгими віями, стояла яскравим світлом і власною вродою засоромлена. Пан Кміциц нарешті відпустив дівчину і вдарив себе об поли.
– Бог таки любить мене, який скарб! Та я дам на сто мес за свого благодійника, що мені вас заповів. Коли ж весілля?
– Не так хутко, бо я ще не ваша, – застерегла Олюнька.
– Але будете, навіть якщо доведеться спалити цю оселю! Заради Бога! Я міркував, що угода укладена, але бачу, що художник високо міряв, але схибив. Хай йому грець і хіба печі малювати, бо не все золото, що блищить. Гарно ж мене нагріли, щоб мене куля вцілила!
– Покійний дідусь розповідав мені, які ви гарячі.