– А в нас усі такі у Смоленську, не те, що ваші жемайти. Раз-два – і має бути так, як ми хочемо, а як ні, то смерть!
Олюнька всміхнулась, і її голос став твердішим, коли звела на залицяльника очі:
– Гей! То, може, й татарин живе у вас?
– Байдуже! А ви моя з волі батька та серця.
– Стосовно серця я ще не впевнена.
– Якби це не було так, то я проштрикнув би ножем своє серце!
– Смішно ви якось промовляєте… Але ми все ще в людській… Будь ласка, заходьте в покої. Після довгої дороги і вечеря зайвою не буде. Прошу!
Тут Олюнька звернулася до панни Кульвецівни:
– Тітонькa піде з нами?
Молодий хорунжий різко підняв голову:
– Тітонькa? – поцікавився він. – Яка ще тітонькa?
– Моя, панна Кульвецівна.
– То вона й моя, – сказав він і взяв руку для поцілунку. – Заради Бога! Бо я маю товариша в хоругві, ім’я котрого Кульвець-Гіпокентавр. То часом не ваш родич?
– Авжеж, він із наших! – підтвердила стара панна.
– Хороший чоловік, але вітрогон, як і я! – додав пан Кміциц.
Тим часом з’явився парубок зі світлом, відтак перейшли у сіни, де пан Анджей самотужки скинув із себе шубу, після чого подалися в інший бік, до покоїв для гостей.
Як тільки вони пішли, прядильниці збилися щільніше до гурту і взялися пліткувати між собою, кожна зі своїми зауваженнями. Стрункий юнак їм дуже сподобався, тож не шкодували слів для його оцінки, розсипаючись похвалами одна перед одною.
– Від нього наче світло ллється, – казала одна. – Коли увійшов, я подумала, що це королевич.
– А очі його, як у рисі, мало не кусає ними, – торочила інша. – Такому опиратися не вдасться!
– Та й не треба опиратися! – підтримала третя.
– Господиню нашу, немов веретеном, обкрутив! Одразу видно, що вона йому в око впала, та й кому б іще мала сподобатися?
– Але й він не гірший, не бійтеся! Якби про тебе йшлося, то пішла б навіть до Орші, хоча, кажуть, що це на краю світу.
– Щаслива панночка!
– Заможним завжди ведеться краще у світі. Ах, він золото, а не лицар!
– Казали пацунельки, що і той ротмістр, котрий зупинився у Пацунелях у старого Пакошa, дуже гарний кавалер.
– Я його не бачила, але де там йому до пана Кміцицa! Бо такого другого, мабуть, і на світі немає!
– Холера! – вигукнув раптом жемайтієць, котрому знову щось у жорнах поламалося.
– Чи не пішов би ти, кудлатий, зі своїми витребеньками! Вгамуйся, бо нічого не чути!.. О, так! Важко кращого за пана Кміцица і по всьому світі знайти! Певна річ, що і в Kейданах такого немає!
– Хіба присниться такий!
– Та хоч би приснився…
Ось так перемовлялися між собою шляхтянки в челядній. Тим часом в їдальні метушливо накривали на стіл, і у вітальні сиділа панна Олександра сам на сам із паном Кміцицом, бо тітка Кульвецівна пішла пригледіти за вечерею.
Пан Анджей не відводив погляду від Олюньки, і його очі виблискували щораз більше і більше, врешті-решт він не втерпів:
– Є люди, котрим багатство дорожче за все, інші полюють за здобиччю на війні, ще інші в конях кохаються, але я би вас за жодні скарби не віддав! Чесно скажу, що чим більше дивлюся, тим більше бажання маю одружитися, хоч би й завтра! А свої брови ви вуглинками підфарбовуєте?
– Чула, що так вертихвістки роблять, але я не така.
– А очі ніби з неба зіткані! Мені слів бракує описати їх.
– Нічого вам не бракує, якщо так мене сітями обплітаєте, аж мені моторошно.
– Це також наш звичай, смоленський: за наречених навіть у вогонь сміливо йти. Доведеться, королево, звикати до нього, бо так тепер завжди буде.
– Доведеться, пане, вам відвикати, бо так бути не може.
– Може, й скорюся, мене це не бентежить! Але вірте, панно, чи не вірте, а я готовий вам зірку з неба зняти. Заради вас я готовий навчитися й інших звичаїв, бо знаю про себе, що я простий вояк і в таборі буваю частіше, ніж у палацових покоях.
– Та це не має значення, бо й мій дідусь був вояком, але дякую за застереження! – відказала Олюнька, так солодко глянувши на пана Анджея, що його серце, як віск, розтопилося, тому він сказав:
– Ви з мене нитки сукати можете!
– О, ви не подібні на тих, з кого нитки сукати можна! З норовливими завжди найважче.
Пан Кміциц показав білі, наче вовчі, зуби в усмішці.
– Тобто? – поцікавився він. – Хіба не достатньо чіткими були домовленості наших батьків, щоб я спокійно спадок отримав і різні приємності разом із ним?
– А якої б вам хотілося найбільше?
– Якщо кохаєш, то падай до ніг – ось якої!
Сказавши це, пан Кміциц кинувся на коліна, а панночка зойкнула, ховаючи ноги під крісло:
– Заради Бога! Про таке в угоді не згадувалося! Дайте мені спокій, бо я розгніваюсь… Тітка може зараз надійти…
Та хлопець залишився на колінах, підняв голову і задивився в очі коханої.
– Та нехай хоч ціла хоругва тіток надійде, я від свого не відступлюся!
– Встаньте, пане.
– Вже встаю.
– Сідайте, пане.
– Вже сідаю.
– Ох і гульвіса, якийсь Юда з вас!
– Неправда, бо якщо я цілую, то щиро… Хочете дізнатися?
– Спробуйте тільки наважитись!
Проте панна Олександра сміялася, а від нього аж сліпило молодістю та веселощами. Його ніздрі роздувалися, як у молодого лошака благородної крові.
– Ой! Ой! – застогнав він. – Які ж у вас очі, а які щічки! Рятуйте мене всі святі, бо не стримаюсь!
– Не треба кликати всіх святих. Ви віялися десь чотири роки, навіть сюди не зазирали, то війтеся собі далі!
– Ба! Я знав лише підробку. Покараю цього художника смолою, а потім у пір’я викаляти і на ринку в Упіті батогом періщити. І скажу щиро: якщо хочете, панночко, то можете його пробачити! А якщо ні, то він голови позбудеться! Я так собі подумав, споглядаючи на цю підробку: гадина гладка, бо вона така, але гладеньких не бракує у світі, я маю час! Покійний батько наполягав, щоб їхати, а я йому завжди те саме: маю час! Зненацька не зникне! Панночки на війни не ходять і не гинуть. Я не противився волі батька, Бог свідок, але спочатку хотів пізнати війну, і на власній шкурі її відчув. Тепер визнаю, що був дурний, бо я міг і одруженим іти на війну, а тут на мене б ласощі чекали. Слава Богу, що мене не всього усікли. Дозвольте, панно, ручку поцілувати.
– Краще не треба.
– Тоді не проситиму. У нас в Орші кажуть: «Просіть, а якщо не дають, то самі беріть!»
Тут пан Анджей допався руки дівчини і почав її цілувати, але панночка й не дуже пручалася, щоб не проявити неприязні.
Потім зайшла панна Кульвецівна і, побачивши, що відбувається, звела очі догори. Таке ухиляння їй не вдалося, однак вона не сміла комусь докоряти, і запросила на вечерю.
Обоє подалися, взявшись за руки, як брат і сестра, в їдальню, де був накритий стіл, а на ньому все рясно їжею заставлено, особливо м’ясом, була й пляшка вина в павутині, що сил додає. Гарно велося молодятам, радісно та весело. Панночка вже повечеряла, лишень тільки пан Кміциц сидів і їв із такою самою жвавістю, з якою він промовляв раніше.
Олюнька поглядала на нього збоку, рада, що він їсть і п’є, а пізніше, коли перший голод був погамований, знову почала розпитувати:
– То ви не з-під Орші їдете?
– Чи я знаю звідки?! Був сьогодні тут, а завтра – там! Так на ворога ходив, як вовк на вівці, і що можна було урвати, те й уривав.
– А як вам вдалося такої сили набути, що навіть сам гетьман був змушений вам поступитися?
– Як вдалося? Та тому, що я готовий на все, такий вже в мене характер!
– Мені покійний дідусь розповідав… Добре, що вас не вбили.
– Гей! Мене закривали там шапкою і рукою, як птаха в гнізді, і те, що накрили, я врятував, а в інших місцях мене покусали. Так натерпівся, ніби виставили ціну на мою голову… Ще й поголос пустили!
– В ім’я Отця і Сина! – зойкнула з неудаваним страхом Олюнька, позираючи захоплено на молодика, котрий одночасно повідомляв про ціну на свою голову і про поголос.
– А вам знадобилося багато захисників?
– У мене було двісті своїх драгунів, дуже гідних, але їх упродовж місяця порубали. Потім я ходив із добровольцями, котрих позбирав, де тільки міг, не перебираючи. Хороші хлопи до бою, але негідники з негідників! Ті, хто не загинув, рано чи пізно зійдуть на пси…
Пан Анджей знову засміявся, випив келих вина і додав: