Дивний взаємозв’язок ставав для мене щораз явнішим і вселяв невимовний жах…
Я відчував: це – явища незбагненні, переплетені між собою, які летять вперед без мети, немов сліпі коні.
Так само й в ґетто: кімната, закапелок, до якого ніхто не може знайти входу; примарна істота, яка мешкає там і лише іноді виходить у місто, щоб сіяти страх та моторош серед людей…
Фрізландер далі різьбив голову, і дерево скрипіло під лезом різця.
Той скрип завдавав мені майже фізичного болю, я глянув, чи ще багато роботи йому лишилося.
Дерев’яна голівка вертілася на всі боки в руках художника, ніби, наділена свідомістю, зорила по кутках. Потім її очі надовго спинилися на мені, задоволені, що врешті мене знайшли. Я теж не зміг більше відвести погляду, незмигно дивився на дерев’яне обличчя.
На якусь хвилю різець художника ніби завагався, щось вишукуючи, потім рішуче зробив ще один штрих, і цурпалок нараз ожив…
Я упізнав жовте обличчя незнайомця, який приносив мені книжку.
А потім я вже нічого не розрізняв. Усе тривало якусь секунду, я відчув, як перестало битися моє серце й лише боязко тріпоталося.
Та, як і тоді, обличчя відкарбувалося у моїй свідомості. Я сам ним став, лежав на колінах Фрізландера й розглядався довкола.
Мої очі блукали кімнатою, а чужа рука обертала моєю головою.
Враз я побачив схвильоване обличчя Цвака і почув його голос: «Господи! Та це ж Ґолем!»
Зав’язалася коротка колотнеча, з рук Фрізландера намагалися силоміць вихопити різьблену голівку, але він боронився, вигукнув, сміючись:
– Та чого ви прискіпалися до мене? Вона зовсім не вдалася… – художник вивернувся, відчинив вікно й викинув голівку надвір.
Тут моя свідомість кудись відпливла, я поринув у глибоку пітьму, прошиту миготливими золотими нитками, а повернувшись до тями – мені здавалося, минула вічність, – почув, як цоркнувся цурпалок до бруківки.
– Ви так міцно спали, що й не відчули, як ми вас термосили, – мовив до мене Йосуа Прокоп. – Пунш випили, а ви все проґавили.
Пекучий біль від недавно почутого знову захльоснув мене, я хотів закричати, що книга Іббур мені не наснилася, що можу вийняти її з касетки й показати.
Але думки не сформувалися у слова, та й навіщо: так чи інак, вони б не змогли пробитися крізь галас моїх гостей, які вже стояли на порозі – розходилися.
Цвак силоміць накинув на мене пальто, сказав, усміхаючись:
– Ходімо з нами до Лойзичека, майстре Пернат, це піднесе вас на дусі!
Ніч
Не опираючись, я дав Цвакові звести себе сходами вниз. Я щораз виразніше відчував запах імли, яка прослизала з провулку в будинок. Йосуа Прокоп і Фрізландер випередили нас на кілька кроків, чутно було, як вони розмовляють надворі перед аркою.
– Її, мабуть, знесло водою просто до стічної канави. Що за чортівня!
Ми вийшли на вуличку, я бачив, як Прокоп, нагнувшись, шукав голівку маріонетки.
– Я радий, що ти не можеш знайти тієї дурної голови, – буркотів Фрізландер.
Художник стояв, прихилившись до стіни, його обличчя то яскраво освітлювалося на якусь мить, то знову поринало в темряву – він короткими затяжками розпалював від сірника люльку.
Прокоп сердито відмахнувся і схилився ще нижче, ледь не вклякнув на бруківку.
– Тихо! Хіба нічого не чуєте?
Ми підійшли ближче. Він мовчки тицьнув на решітку стічної канави й приклав, наслухаючи, до вуха долоню. На якусь хвилю ми теж завмерли, прислухаючись до звуків у надрах канави.
Нічого.
– Що то було? – прошепотів нарешті старий лялькар, але Прокоп урвав його, гостро шарпнув за руку.
На крихітну мить – доки серце робить один удар – мені здалося, ніби хтось там, унизу, ударив долонею по залізній блясі – майже нечутно. А коли за секунду я подумав про це, усе вже минуло, лише в моїх грудях далі бриніло відлуння спогаду й поволі розпливалося нез’ясовним страхом.
Кроки, що долинули знизу вулички, розсіяли те враження. – Ходімо! Чого тут стовбичити? – підганяв Фрізландер. Ми рушили уздовж будинків.
Прокоп неохоче приєднався до нас.
– Голову даю на відсічення, там хтось кричав у перед-смертному жаху…
Ніхто йому не відповів, але я відчув, як підступний німотний страх скував нам язики.
Небавом ми вже стояли перед вікном кнайпи, заслоненим червоними ґардинами.
САЛОН ЛОЙЗИЧКА
Нинька великий концерт —
було написано на картонній вивісці, обклеєній по краях вицвілими світлинами легковажних молодичок.
Не встиг Цвак взятися за клямку, як вхідні двері відчинилися досередини, і дебелий, вайлуватий чолов’яга з напомадженим волоссям, без комірця, з зеленою шовковою краваткою, пов’язаною на голу шию, у камізельці, унизаній вервечкою свинячих зубів, зустрів нас, глибоко кланяючись.
– Те, те, ото гості! – улесливо примовляв він, а тоді додав, обернувшись до переповненої зали кнайпи: – Пане Шафранек, шкварте марша!
У відповідь долинуло деренчання, ніби щур пробігся фортепіанними клавішами.
– Те, те, які гості! Які гості! Погляньте-но лишень! – мурмотів чолов’яга, запопадливо допомагаючи нам роздягатися. – Так, так, нинька в мене зібралося все поважне високе панство краю, – відповідав він тріумфально на німе здивування Фрізландера, коли в глибині кнайпи на своєрідній естраді, відмежованій від столиків поруччям і сходинками на дві приступки, з’явилися два пристойних молодики у вечірніх фраках.
Ядучий тютюновий дим клубочився над столами, позаду столів, на дерев’яних лавах під стіною напхом тулилися якісь обідранці: курви, нечесані, брудні, босі, з тугими персами, ледь прикритими вилинялими шалями; поряд – їхні сутенери в синіх солдатських кашкетах, з цигаркою за вухом; гендлярі худобою з волосатими кулаками й незґрабними пальцями – з кожного їхнього поруху аж перла вульґарність; розгнуздані кельнери з нахабними очима; рябі й прищаві комівояжери в картатих штанях.
– Я поставлю іспанські ширми, щоб вам ніхто не заважав, – прохрипів масний голос товстуна, і вже за мить складана ширма, обклеєна крихітними танцюристами-китайчуками, присунулася до кутового столика, де ми розташувались.
Голосні звуки арфи змусили гамір стихнути.
На секунду запала тиша.
Мертвенна тиша, ніби все затамувало подих.
З жахаючою виразністю стало чути, як залізні газові ріжки видмухували у повітря пласке, схоже на сердечка полум’я. Але потім залунала музика й поглинула ті моторошні звуки.
Несподівано з тютюнової паволоки виринули перед моїми очима, ніби постали з порожнечі, дві дивні постаті.
З довгою, що спадала на груди, сивою бородою пророка, з чорною шовковою ярмулкою на лисій голові – такі носять поважні єврейські старці – з молочно-голубими, осклянілими, сліпими очима, незрушно зверненими до стелі, – там сидів старий, безгучно ворушив устами й сухими, гачкуватими, ніби кігті грифа, пальцями перебирав струни арфи. Поряд з ним у чорній засмальцьованій тафтовій сукні, з чорними яшмовими браслетами на руках та яшмовим хрестиком на шиї – справжній тобі образ лицемірної бюрґерської моралі – сиділа огрядна жінка з гармонікою на колінах.
Дику какофонію звуків витискали з себе інструменти, але потім мелодія наче видихнулася, зазвучала тихо й ненав’язливо.
Старий кілька разів хапнув ротом повітря, роззявився так широко, що можна було побачити почорнілі пеньки зубів. Натужно, супроводжуваний своєрідним єврейським надхрипом, вихопився з його грудей басовитий голос:
пронизливо додавала приспів жінка і миттю міцно стуляла уста, ніби прохопилася зайвим.
Пари стали до танцю.
– Це пісенька про хомециґен борху, молитву грішника, що согрішив на Пасху, – пояснив нам, усміхаючись, лялькар, стиха відбиваючи такт олов’яною ложкою, яка навіщось була прив’язана до столу. – Десь зо сто років тому або й більше два пекарі-підмайстри, Червона Борода й Зелена Борода, отруїли надвечір Великого Саббату, напередодні Пасхи, хліб – зірки й рогалики, щоб виморити смертю усе єврейське місто, але мешорес, служки громади, з допомогою Божого провидіння вчасно виявили підступ і віддали обох злочинців у руки міської поліції. На згадку про дивовижний порятунок від смертельної небезпеки ландоніми, учені, і бохерлехи, учні, склали цю кумедну пісеньку, яку ми ось чуємо під акомпанемент бордельної кадрилі.