– Неймовірно, – пробурмотів Прокоп, глибоко замислившись.
Художник Фрізландер, здавалося, також поринув у задуму. У двері постукали. До кімнатки увійшла стара жінка, котра щовечора приносила мені воду та все, чого я потребував, поставила на підлогу глиняного глека і мовчки вийшла.
Ми всі стрепенулися, сонно, немов щойно прокинулися, роззирнулися по кімнаті, але ще довго ніхто не зронив ані слова. Ніби разом зі старою у двері прослизнуло щось нове, до якого ще треба призвичаїтися.
– Еге ж, руда Розіна має таке личенько, що його нескоро позбудешся з пам’яті. Виринає раз по раз з усіх щілин та закутків, – бовкнув раптом, без жодного переходу, Цвак. – Цей застиглий оскал замість усміху переслідує мене все життя.
Спершу бабця, потім мамця! Завжди одне й те саме обличчя, хоч би якою рисочкою відрізнялися! Усі на одне ім’я – Розіни. Вічне воскресіння однієї Розіни в іншій…
– Хіба Розіна не донька лахмітника Аарона Вассертрума? – запитав я.
– Кажуть таке… – відповів Цвак. – Але Аарон має не одного сина й не одну доньку, про яких ніхто нічого не знає. Про батька Розіниної матері теж нічого невідомо, та й сама вона не знати де ділася… Народила дитину в п’ятнадцятирічному віці, відтоді дівки не бачили. Її зникнення, наскільки я пригадую, пов’язували з одним убивством, скоєним через неї у цьому ж таки будинку.
Тоді вона, як тепер її донька, морочила голови підліткам. Один з них і досі живе, я часто бачу його, але імені не пам’ятаю. Інші невдовзі повмирали, гадаю, це вона дочасно звела їх у могилу.
З тих часів я пригадую лише окремі епізоди, вони, мов вицвілі світлини, іноді зринають у пам’яті. Жив тоді один чоловік, трохи несповна розуму, волочився від кнайпи до кнайпи й за пару крейцерів вирізав для відвідувачів силуети із чорного паперу. Бідоласі всі наливали, коли ж він напивався як чіп, опосідав його невимовний туск, і він, хлипаючи та втираючи сльози, без упину вирізав гострий дівочий профіль – завжди той самий, – аж доки не закінчувався папір.
Я вже й не пригадую до пуття, але пам’ятаю, тоді подейкували, ніби він ще дитиною закохався у якусь Розіну, ймовірно, в бабцю нинішньої, та так нестямно, аж стратив розум. За моїми підрахунками, то таки була бабця нашої Розіни…
Цвак замовк і відхилився назад.
Доля у цьому будинку кружляє колом, завжди повертаючись до однієї точки, майнуло мені в голові, а перед очима зринула якось побачена огидна картина: кішка, якій знесло півголови, заточуючись, крутиться веретеном.
– Тепер – голова! – почув я раптом дзвінкий голос художника Фрізландера.
Він вийняв з кишені круглу довбешку й заходився різьбити.
Нестерпна втома налягла мені на очі, я відсунув своє крісло з-під світла в тінь.
Вода для пуншу булькотіла в казанку, Йосуа Прокоп знову наповнив келихи. Тихо, заледве чутно долинали крізь зачинене вікно звуки танцювальної музики, інколи стихали зовсім, а потім знову оживали, залежно від того, доносив їх знадвору вітер чи розгублював дорогою.
За якусь хвилю музикант запитав мене: може, хочу цоркнутися з ним келихами. Я нічого не відповів. Мене так розморило, що не хотілося не те що ворушитися, навіть рота розтуляти.
Мені здавалось, ніби я сплю, такою важкою брилою привалив мене внутрішній супокій. Доводилось примружувати очі, дивлячись на миготливий різець Фрізландера, яким він невтомно стесував дрібну стружку з дерев’яного цурпалка, аби впевнитися, що я таки не сплю.
Десь удалині бубонів голос Цвака, він знову розповідав усілякі дивовижні історії про своїх маріонеток та потішні казки, вигадані ним для лялькових вистав.
Ішлося у тих оповідках і про доктора Савіолі, і про поважну пані, дружину одного аристократа, яка нишком відвідувала Савіолі в потаємному ательє.
І знову в моїй пам’яті зринула погордлива, тріумфальна посмішка Аарона Вассертрума.
Може, розповісти Цвакові, що тоді трапилося, майнуло мені в голові. Але я вирішив, не варто труду, та й навіщо? До того ж, я знав, при першій спробі розтулити рота мені промине будь-яке бажання говорити.
Зненацька троє моїх гостей за столом пильно глянули в мій бік, і Прокоп доволі голосно, так голосно, що прозвучало це як запитання, сказав:
– Він заснув…
Чоловіки повели далі розмову стишеними голосами, але я розчув – мовилося про мене.
Різак витанцьовував у руках Фрізландера, ловлячи блищики світла від лампи; віддзеркалене в лезі сяйво обпікало очі.
Мені почулося слово «збожеволіти», я почав дослухатися до розмови.
– Такі теми, як ото про Ґолема, не варто обговорювати в присутності Перната, – з докором у голосі мовив Йосуа Прокоп. – Коли він уперше розповідав про книжку Іббур, ніхто з нас і слова не зронив, нікому й на думку не спало його розпитувати. Можу закластися, йому це все наснилося.
– Маєте рацію, – кивнув Цвак. – Це однаково, як увійти з відкритим вогнем до запилюженого покою, стіни й стеля якого увішані зітлілими килимами, а підлога по кісточки встелена порохнею минувшини. Варто лиш, аби полум’я чогось торкнулося, і спалахне пожежа.
– І довго Пернат лежав у божевільні? Шкода його, ще й сороківки нема… – озвався Фрізландер.
– Цього не знаю. Я навіть уявлення не маю, звідки він і що робив раніше. За зовнішністю, стрункою поставою і гострою борідкою він схожий на французького аристократа минулих часів. Багато-багато років тому один старий знайомий лікар попросив мене потурбуватися про нього, підшукати йому маленьке помешкання у нашому кварталі, де б його ніхто не знав і не допікав розпитуваннями про колишнє життя, – Цвак знову зворушено глянув на мене. – Ось відтоді він мешкає тут, реставрує старожитності, різьбить камеї з коштовних каменів і тим непогано заробляє собі на життя. На його щастя, він начебто все забув, що в’язалося у нього з божевіллям. Тільки ніколи не розпитуйте Перната про речі, які можуть зворохобити спомини минулого. Про це не раз просив мене старий лікар! «Знаєте, Цваку, – казав він завжди, – ми маємо особливий метод. Доклавши чимало зусиль, ми, так би мовити, замурували його хворобу. Ніби обгородили, як обгороджують місця, де сталася лиха подія і з якими пов’язані сумні спогади…»
Слова лялькаря вразили мене, мов різницький ніж беззахисну тварину, грубими, нещадними руками зчавили моє серце.
Уже віддавна мене гризла якась притуплена мука, невиразне відчуття, ніби в мене щось відібрали, ніби я чималий відтинок свого життєвого шляху пройшов, мов сомнамбула, понад краєм прірви. Мені так ніколи й не вдалося дошукатися причини тієї муки.
Тепер усе з’ясувалося, і правда пекла мене, мов відкрита рана. Моя хвороблива нехіть віддатися на волю течії споминів про минуле; отой дивний сон, що снився мені знову й знову, ніби я блукаю будинком із замкненими кімнатами, розпачливо шукаючи виходу; боягузлива відмова моєї пам’яті в тому, що стосувалося моєї юності, – усьому раптом знайшлося страшне пояснення: я був юродивим, мене загіпнотизували, замкнули моє божевілля до «кімнати», пов’язаної лише з деякими комірками мозку, зробили мене неприкаяним посеред життєвого моря. Без жодної надії віднайти втрачену пам’ять!
Механізми моїх думок і вчинків лежали глибоко сховані в якомусь іншому, забутому бутті, збагнув я. І ніколи мені їх не відшукати. Стята рослина – ось хто я: парость, яка росте з чужого кореня. Та навіть якби пощастило мені дістатися до тієї замкненої «кімнати», чи б не потрапив я знову до рук примарам, заточеним там?
Історія про Ґолема, яку оце розповідав Цвак, промайнула в моїй голові, і я зненацька відчув, що існує дуже тісний, таємничий зв’язок між леґендарною кімнатою без дверей, де начебто живе незнайомець, і моїм промовистим сном.
Так! Моя «мотузка» теж обірветься, якщо я спробую зазирнути крізь заґратоване віконце власного єства.