Україна самостійна - Винничук Юрій Павлович

Іван Франко

Україна самостійна

ІВАН ФРАНКО – ВОРОГ КОМУНІЗМУ

(З приводу роковин смерти незабутнього Каменяра)

Як Шевченка, Лесю Українку й Коцюбинського, так і Франка намагалися большевики за всяку ціну зробити «своїм» письменником, змалювати його творчість у прихильному до комуністичної ідеології дусі. Вирвавши пару цитат, спотворивши правдиве літературне і громадське обличчя письменника, старанно приховавши все те, що криком кричить проти такого безцеремонного фальшування, можна було ворога большевицької тиранії й московського ярма обернути в відданого їм співця.

Ми бачили вже, як під час 125-літнього ювілею Шевченка заскрипіли всі казенні пера, доводячи мовами народів СССР московсько-большевицьку правовірність пророка України. В цьому році така сама доля мала зустрінути й незабутнього каменяра, сина Галицької Землі. Уже в принагідних розвідках, у пpесi, на виставах і т. д. почалося підстригання й підмальовування Франкової творчости за московсько-большевицькою модою. Хіба так тяжко було насмикати пару цитат із юнацьких писань Франка, з його віршованої публіцистики або з недрукованих ним самим за життя і випорпаних із його архіву прозових та поетичних спроб, щоб потім зладити відповідну саламаху й підлити її комуністичним сocoм? – Для цього не треба було особливого сприту, тим більше, що пoстaнови партії були вже дані заздалегідь. Тож «валяй» за виробленим трафаретом!

І московські фахівці від української літератури почали «валяти», старанно замовчуючи еволюцію Франкових поглядів, поминаючи думки, що їх висловив великий письменник у дозрілому віці, в добі найвищого розквіту духових сил і таланту, думки, що цілком заперечують усякі твердження, немовби Франко міг спочувати большевицькій ідеології й бажати здійснення її в практичному житті.

Що большевицькі писаки намагалися, так би мовити, украсти у нас Франка, це не дивниця. Дивніше було, що й дехто з нашого національного табору (пригадаймо, напр., виступи покійного д-р О. Haзapyка проти культу Франка) намагався представити творчість великого будівничого Галицької України як «деструктивну» і тим шкідливу для української Нації. Мовляв, Франко був сівачем большевизму на нашому ґрунті.

Розуміється, досить було б указати на величезні заслуги Франка для української нації на полі літературнім, науковім і громадськім, які геть заперечують такі намагання, але крім цих – посередніх – доказів, маємо ми й виразні свідчення самого письменника, що не залишають ніяких сумнівів щодо дійсних поглядів його на комунізм. З них навіч бачимо, що Франко не тільки не був прихильний комуністичній «науці», але раз у раз поборював цю, як сам її називав, «згубну» доктрину, а про себе казав, що він «ніколи не належав до вірних тої релігії» – релігії ненависти й клясової боротьби. Франко не тільки не захоплювався пропаґованим «Комуністичним маніфестом» устроєм, але, навпаки, ненавидів проповідуваний марксистами державний деспотизм та уніформізм, уважав, що здійснення ідеалів Маркса-Енгельса стало б великою гальмою людського розвитку. Комунізм, на думку Франка, для українства ще більший ворог, ніж царське самодержавіє! Звертаючися до українських прихильників соціал-демократичної церкви, він закликав їх бути насамперед українцями. Здається, нема потреби доказувати, що Франко в усій своїй діяльності все і завсіди був передовим українцем. Як Шевченко рад був душу погубити за Україну, так і Франко накликував: «Віддай майно, і жінку, і себе за Україну».

Правда, в молодих роках Франко брав діяльну участь у соціалістичному русі, але його соціалізм не мав нічого спільного з релігією ненависти – навпаки, Франко завсіди підкреслює, що в основі його світогляду лежить щиролюдське, гуманне чуття.

Від 1898 р. Франко й формально розриває з соціалізмом, виступаючи з радикальної партії, яка мала уміркований соціалістичний характер, та в низці статтей рішуче бореться з комуністичними ідеями.

Але ще перед тим Франко виступав з різкою, з’їдливою критикою комуністичної «науки». В 1895 р. друкує він у своїм журналі «Життя і Слово» широку рецензію на книжку Ю. Бачинського «Україна irredenta», в якій висміює «готові формули» соціал-демократів, при помочі яких вони з незвичайною легкістю вирішують усі найскладніші проблеми. Ось його слова:

«За проводом Енґельса та Каутського автор викладає «матеріялістичний світогляд», в котрім находяться готові формули для вияснення найскладніших історичних явищ: релігія – це витвір буржуазії, національність – це витвір буржуазії, національна держава – це витвір буржуазії і т. д. А все це залежить від форми продукції, є тільки її виразом. Бодай то мати такий делікатний світогляд. Кілька формулок і – чоловік кований на всі чотири ноги, попросту бери та й мудрість ложкою черпай. А що найцінніше, так це те, що при помочі цього світогляду вся будуччина відкрита перед тобою, мов на долоні!» («Життя і Слово», т. IV, кн. 6).

В 1897 р. містить Франко у цьому самому часописі перекладні статті Б. Шоу й Г. Бакса, присвячені критиці теорії й практики соціал-демократичної партії, та свій реферат «Соціалізм і соціал-демократизм», в якому, наперекір твердженням соціал-демократів про самостійність і повну ориґінальність Марксової теорії, наводить джерела, з яких виріс марксівський світогляд. До цієї справи вернувся Франко й сім літ пізніше в рефераті «До історії соціалістичного руху («ЛНВістник» 1904, кн. 3), де виказує залежність «Комуністичного маніфесту» від писань французького соціаліста Консідерана.

Критику соціал-демократичних поглядів уважав Франко за дуже корисну для українського громадянства, особливо для молоді, що безкритично захоплювалася тоді цими поглядами: «Може, – писав він, містячи статтю Шоу, – для наших українських правовірних соціал-демократів, що вірують у одиноко спасаючих Енгельса і Каутського, буде тут дещо займаючого» («Життя і Слово» 1897, кн. 1).

А з приводу західноєвропейської критики соціал-демократичних ідей зауважує: «Такі удари від людей, прихильних соціалізмові, йдуть тепер чимраз частіше, і нам здається це об’явом вельми корисним: правдивий соціалізм, ідея будущого братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин» («Соціалізм і соціал-демократизм»).

Як Франко розумів свій соціалізм та з якою відразою ставився до марксівської доґми, читаємо вельми проречисті рядки в передмові до збірки «Мій Ізмарагд», датованій 15 листопада 1897 р. Ось що каже він у цій передмові:

«Жорстокі наші часи! Так багато недовіря, ненависти, антаґонізмів намножилось серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо!) формальну релігію, основану на доґмах ненависти та клясової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого, щиро людського соціалізму, опертого на етичнім, широко-гуманнім вихованню мас народних, розповсюдженню освіти, науки, критики, людської та будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої “світлої будучини”».

Ще гостріше виступив Франко проти соціал-демократичної доґми в 1899 р. у вступі до рецензії на брошуру А. Фаресова «Народники і марксисти» (ЛНВ, 1899, кн. 6), де читаємо:

«Німецький соціал-демократизм, перещеплений на російський ґрунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського і інш., здобув собі багато прихильників серед молоді і навіть загалом серед освіченої громади, котрій він імпонує знанням будучини, простотою в ставленні і розв’язуванні найскладніших питань, догматичністю тез, ніби науковою фразеологією і тим, що покійний Драгоманов у німецьких соціал-демократів називав «жидівською самохвальбою». Є це характерне явище, що саме в пору, коли цей марксівський соціал-демократизм і з погляду на свої наукові основи і з погляду на свою політику як партія в Європі близький банкрутства, він здобуває собі найгарячіших прихильників у Росії, серед російської молоді. Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодіж, хоча соціал-демократизм стає ворожо як проти усяких об’явів суспільної самодіяльности та децентралізації, так само і проти національного українського руху, і з того погляду є він для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті. От тим-то і не дивно, що свідоміші українці виступають проти цієї згyбної доктрини, як можуть. Правда, боротьба мусить бути нерівна. Соціал-демократична доктрина тішиться більшими ласками цензури, ніж український рух; вона видає багато книжок, має своїми органами деякі товстючі місячники, а українство не може боронити себе і розвивати своїх поглядів відповідним способом».