Та була і в римських порядках та сама чорна пляма, що і в грецьких та давніших єгипетських та азійських. Усі вони, обік вольних, більш або менше управнених людей знали невольників, людей безправних, зданих зовсім на ласку й неласку свойого пана. Римське панування, наскрізь військове, намножило тих невольників страшенно. Кождий край, завойований в бою, римляни повертали в провінцію, де вся земля вважалася римською, а людність римськими невольниками. Швидко старих, свобідних римлян не стало майже зовсім, бо се не був народ, а тільки правне поняття – громадяни Рима. Громадянином Рима міг зістати чоловік, роджений у Греції, в Африці або Азії; ми знаємо, напр., що таким римлянином був і апостол Павло, з походження жид, роджений у малоазійськім містечку Тарсі. Невольник, визволений паном з неволі або викуплений, міг статися вольним, міг здобути собі римське право. В перших віках по Христовім Різдві первісні римляни майже зовсім потонули, розтопилися в масі таких чужосторонніх римлян, а маса й тих повноправних людей щезала супроти маси неповноправних або невольників. І що було варто докладне розмежування прав вольного чоловіка, коли найбільша часть людності не мала ніяких прав! Не диво, що римський правний порядок збудований на невольництві, тобто на страшеннім безправ’ї, не міг устоятись, так як гарна хата, побудована на льоду. Прийшла відлига, лід розтаяв або поламався, і крига великої повені знесла римську пишну будівлю, погребла її в руїнах, так як і попередні великі огнища людського поступу.
Настали середні віки, віки упадку й темноти. Майже тисячі літ треба було, щоб із глибокого упадку люди подвигнулися знов настільки, що могли пригадати собі те, що було давніше зроблено на полі науки, промислу, штуки, і на тій підставі працювати далі. Якийсь час огнища поступу ще держаться над Середземним морем, у Італії та Іспанії. Тут повстають перші академії, перші фабрики, здвигаються міста, повстають банки і великі торговельні доми. Італіянці та іспанці віднаходять дорогу до Індії; обпливши Африку, відкривають Америку, обпливають довкола землю. Але блиск тих країв швидко щезає. Здається, що, вирвавшися з тісної кітловини Середземного моря, людськість починає дихати ширше, знаходить у собі нові сили. Славу Італії та Іспанії швидко перебивають інші народи: голландці на полі заморських колоній, французи на полі науки й письменства, нарешті англічани. Головні огнища поступу помалу переносяться з Рима, Флоренції, Генуї та Мадрида до Парижа, Амстердама та Лондона.
І на тім не кінець. У наших часах бачимо дальшу мандрівку того дивного огнища. З Англією бореться о першенство її колишня колонія Північна Америка; не в однім випереджає її навіть Австралія; головним двигачем поступу – здавалось би – робиться океан. Краї, що хотять запевнити собі будущину, збирають усі свої сили, щоб заняти місце в ряді морських сил, запевнити собі шмат землі за морями, придатний для колонізації, для виселення надмірних сил, сил із матірної країни, для придбання нових багатств, нових сил за морем. Уже не Середземна кітловина, але ціла земна куля починає бути затісна для людського роду. Люди обчислюють докладно те, що вона їм може дати, числять, на як довго може се вистарчити їм, і оглядаються за новими джерелами надбання. Людська наука силкується зібрати докупи всі здобутки людського роду від найдавніших часів, провірити їх розумом та пробою, видушити з них науку на будуще, зберегти все цінне та цікаве та забезпечити будущі покоління від можності таких самих упадків та руїн, які бували в давнину. Ходить о те, щоб ту чудову квітку «поступ», що досі росла якось дико, раз тут, а раз там, тікала з одного краю в другий, лишаючи по собі пустині, – щоб її присвоїти, розщепити по всій землі хоч, може, не рівномірно, то все ж настільки, щоб ніхто на світі не був виключений від її добродійств.
Кождий народ, кожда громада працює над тим, не покладаючи рук. А хто би смів на хвилю заґавитися або й зовсім відцуратися роботи, може бути певний, що незабаром його не стане на світі, що той «поступ» буде для нього не добродієм, а пожежею і спалить його та змете з землі безслідно. Так звані «дикі», некультурні, первісні народи, яких іще в початку XIX віку була на землі велика сила і які посідали величезні простори землі, тепер один за одним щезають з лиця землі, оскільки не можуть присвоїти собі здобутків поступу. Вимирання, щезання непоступових людей іде тепер сто раз швидше, ніж ішло давніше. Тепер віддалення майже не існує для чоловіка: парові та електричні машини оббігають землю на всіх місцях швидко, і поступ, не раз непрошений гість, заходить у найглухіші закутки, продирається крізь найтвердші кордони. Кождий народ, кожда громада мусить познайомитися з ним, а хто не хоче чи не може присвоїти собі добрих його боків, той швидко зазнає на собі злих – голоду, хороб, горівки, деморалізації – і пропаде від них.
Хто читає газети, той певно знає, що, приміром, у Індії майже що кілька літ сотки тисяч народу гинуть з голоду, – то гинуть самі тубільці, індійці, – а англічани, що панують у тім краю, не то що не гинуть, а ще й збагачуються. Менше пишуть по наших газетах про те, як то цілі муринські племена в Африці вимирають та хиріють від горівки, якої їм достарчають європейці в заміну за їх діаманти, слонові зуби та за їх роботу. Винахід пороху і стрільб, що був – хоч як би се могло видатися дивним – великим двигачем поступу в Європі, довів у Північній Америці до того, що з 8 мільйонів тамошних тубільців за сто літ не лишилося й 800 тисяч. В Європі не маємо чуми вже від півтретя ста літ; холера являється у нас рідким гостем, а в Індії, Персії, Арабії, завдяки тамошній некультурності, бракові лікарів, нехлюйству і т. п. вона не вигасає ніколи і косить та й косить тисячі людей. І коли ті місцеві люди вимирають, на їх місці повстають чимраз нові оселі зайдів і починають нове життя на місцях, де давніші мешканці не вміли жити по-новому. А буває й так, що нові зайди, як колись гунни та мадяри, приходять у заселений уже край і починають вигублювати давнішу людність так, як диких звірів, або повертати їх силою в невольників, щоб посісти їх землю. Так було з тими голландськими поселенцями в Південній Африці, що тепер називаються бурами. Вийшовши перед 300 роками з Європи, вони таким явним розбоєм прочистили собі місце при Розі Доброї Надії; коли там потім надійшли англічани і забрали край, часть бурів, не хотячи підлягати їх власті, подалася трохи на північ і знов вигубила пару муринських племен і осіла на їх землі, на -звавши її Наталь; коли й сю країну загорнули англічани, бури пішли ще далі на північ і знов розбоєм прочистили собі просторі країни «за горами» (Трансваль) та над джерелом Помаранчевої ріки (по-англійськи Орендж). І отсе перед роком ми були свідками, як ті малі розбійники зробилися жертвою більшого і далеко розумнішого розбійника – Англії, який, певно, внесе в той край більше порядку, культури, науки, свободи, а з нею разом і здирства та визиску.
От якими крутими дорогами ходить іноді поступ людський! Недарма сказано, що він виростає на могилах, як пшениця на зораній ниві!
Тепер, коли ми, так сказати, поверху оглянули хід дороги та вдачу дотеперішнього людського поступу, пора нам заглянути до його середини, придивитися його будові та натурі; одним словом, пора нам відповісти просто на питання: що таке поступ?
V
Щоб пізнати внутрішні пружини, якими двигається поступ, візьмімо до порівняння двох людей: лісового дикуна, стрільця чи риболова, та першого-ліпшого чоловіка з нашого великого міста. У дикуна, можна сказати, стільки добра, що на нім: які-такі фалатки на тілі замість одежі, коралі з диких лісових овочів, звірячих зубів або морських слимачків на шиї, часом іще в вухах, у ніздрях, у губах і т. д. замість оздоби, лук, стріли, спис та деякий ніж замість оружжя – та й годі. Спить він у якій-будь яскині або в салаші з гілляк та листя, годується тим, що знайде або заб’є, не дбає про завтра, не цінить ні людського, ні свойого життя. Що має, те все він зробив собі сам, і не потребує нічого більше. В тім, що робить, він, звичайно, не потребує помочі інших, живе собі самопас зі своєю родиною, не оглядаючись ні на кого.