Материнські казки, пісні сільських дівчат, розповіді батька про козаччину – все це хвилювало, тривожило душу Павлуся, прилучаючи його до великого й прекрасного, наповнювало передчуттям чогось таємничого й незбагненного.
У родині часто лунала з уст батька-дяка старослов’янська мова, і маленький Павло одного разу несподівано заговорив нею без жодних помилок, чим неабияк здивував усіх присутніх. Ще зовсім маленького взяла матуся Павлуся до Києва на богомілля. У Печерській лаврі приступила до святої ікони, а довкола діти плакали, кричали, Павло ж був тихий, і коли мама дотовпилася до святого, той сказав матусі: «Пріобщається із малих сіх та великий будет».
Павлусь мав досконалий музичний слух і дзвінкий мелодійний голос. Батько, почувши, що в Павла голос, мов дзвіночок, давав йому вести партію. «Ти, Павлушко, співай тон, а Ваня хай півтон, а Оксана терції». Отак тригласом і співали «Отверзу уста», а Павлусику ж було 5 літ усього. «Батько грав на гармонію, учив мене дзвони Лаври й руської церкви. Тоді якраз я з батьком проїхав був через два міста – Київ та Чернігів». І так це сподобалось малому Павлусю, що він на широкій пилці, яку батько привіз із Києва й повісив у сінях, «узявши дві палички, показував нені, як дзвонять у Києві. І так я вже надоїв батькові своїм дзвонінням, що він тільки махне рукою: оцей іще мені Павлусь!»
Репертуар у малого Павла Тичини був широкий. Як згадував Павло Григорович, у дитячі роки, побачивши «на старому погребищі (наполовину закиданому землею) старий великий казан – для польової каші), я дзвонив у нього (точніше – у два великих кільця) й співав своїх пісень, яких уже на той час знав я: від батька (під гармонію, яку він у Києві купив за 50 копійок, мо’ за 1 крб, не пригадую); він ще вразив мене тим, що чув у Києві спів криласного хору «Сєдє Адам проти рая і плакався горько»; від дяків у клуні (під час храмового свята Трійці) – мене, малого, ще тоді страшенно вразили народні пісні…».
Отож, на формування естетичних смаків хлопця впливали не тільки народні пісні, а й церковний спів, ті секрети церковної музики, в які батько втаємничував сина.
Як і колись Тарас Шевченко, дитиною Павло Тичина мріяв стати малярем-іконописцем, маючи неабиякі здібності до малювання. «На камені я вуглем малював!» Зацікавлене мале дитинча вже приглядається до того, як іконописці малюють святих, як фарбують, із чого і як фарбу видобувають. «Глей із колодязя. Ось вохра. Камінчики з-під маслин. Чорну фарбу з них роблять! Церкву фарбували. Горобця покрасили й пустили. Він поскакав у кущі. Бо не зміг злетіти… Одежа святих – чисті фарби (без домішки) – жовті, сині, жовтогарячі, зелені, коричневі, фіалкові, малинові, бордові (бурякові), іноді білі…» Та не тільки святих тягне його зображувати. Його меткий, чіпкий погляд не проминає «житійних» сюжетів, різних людей, навіть того, що надто віддалене від «святості». І з’являються на стіні чи на камені «нарисованные мной пьяницы нашого кутка (тупика улицы)».
Він навіть готувався вступити до Художньої академії в Петербурзі, але брак коштів став на заваді.
Краса придеснянської природи, українська народна пісня та церковна музика складали кольорові враження малого Павла, що зливалися з образами звуковими; певне, саме вони визначили згодом самобутність авторського стилю поета.
Розділ п’ятий. Перша вчителька
1897 року, коли було відкрито земську початкову школу, батько віддає до неї допитливого шестирічного малого Павлуся, в якій він навчатиметься протягом 1897—1898 років. Вчила Павла, як і інших Тичининих дітей, добра незабутня Серафима Морачевська, яка, за порадою дяка, взялася у своїм помешканні для селян заснувати аптеку й бібліотеку, а в школі вести хор. З особливим почуттям подяки згадує Павло Григорович свою першу вчительку: «Таким чесним і трудолюбивим натурам, як С. Морачевська, хотілося дати народові знань більше, ніж потрібно за програмою. І це бажання… стало формою виявлення її душі, її совістю вчителя і людини».
Саме ця витончена, інтелігентна русява, висока й струнка жінка, донька й онука священиків, жителька Чернігова, обрала для себе (як тоді говорили) місцем служби село Піски Ново-Басанського повіту. Саме вона вчила усіх школяриків не лише читати й писати, а й малювати, грати в шкільному театрі, співати в хорі. Вона віддала тим пісківським дітям усе своє серце. Саме вона підказала Тичинам, яким чином вони можуть дати своїм дітям освіту. Серафима Миколаївна, як можна судити зі спогадів її учня Павла Тичини, була послідовницею педагогічних принципів великого вітчизняного «на-вчителя учителів» К. Д. Ушинського. Її уроки збуджували уяву учнів, її розповіді були образні… Вона не перевантажувала дитячих мізків надмірною кількістю інформації – вона навчала ці мізки працювати, привчала учнів до систематичної роботи, постійного бажання пізнавати світ…
Багато чого з уроків учительки навіки сонячним блиском залишилося в пам’яті Павла Тичини. У спогадах про своє дитинство Тичина напише: «…моя вчителька, вона – із найдорожчих і найближчих для мене людей…»
Не обмежуючись програмою сільської початкової школи, Серафима Миколаївна проводила для учнів позаурочну роботу, де розглядались питання з історії України, української мови, влаштовувала репетиції дитячого хору. С. Морачевська за власні кошти створила шкільну бібліотеку, де були твори українських письменників. Обла-штувати шкільну бібліотеку, складати бібліотечний каталог їй допомагав Павло. У бібліотеці він прочитав десятки цікавих книжок українських авторів.
Серафима Миколаївна Морачевська помітила і належно оцінила неабиякі вокальні дані, абсолютний музичний слух, феноменальну пам’ять дякового сина. Вона пробудила в майбутнього поета любов до книги, до рідного слова, музики, навчила нотної грамоти. За добре навчання вона подарувала Павлові «Байки» Леоніда Глібова, оповідання Марії Загірньої (Грінченко) про шахтарів – «Під землею». Помітивши його гарні вокальні здібності, взяла до дитячого хору: «Які це були прекрасні для мене хвилини! Ми співали там українських та російських пісень. Серафима Миколаївна показувала нам ноти, учила по них співати, і я, ще не розуміючи змісту цих значків, з гордістю тримав ноти в руках і прислухався до пояснень улюбленої своєї учительки».
С. Морачевська порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також учили. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки. Батько, який бачив, як тягнеться син до знань, але через нестатки не міг послати його вчитися далі, віддає 9-річного Павла до хору одного з чернігівських монастирів.
Ставши навіть академіком, Павло Тичина завжди допомагав своїй першій вчительці – і придбати вугілля на зиму, і висилав їй ліки, книги, продукти, аргументуючи свої турботи не безгрошів’ям Серафими Миколаївни, а тим, що їй важко самій ходити в місто, тому колишні учні повинні їй допомагати, а в останні свої роки узявся й за написання поеми, яку присвятив першій учительці. На жаль, поема «Серафима Морачевська» залишилася незавершеною.
У квартирі 40-річного академіка П. Тичини завжди була на видному місці світлина з улюбленою першою вчителькою. І відомий поет при всякій нагоді КОЖНОМУ прагнув розповісти про свою ПЕРШУ вчительку, виконуючи біблейську пораду: «Не ЗАБУВАЙТЕ НАСТАВНИКІВ СВОЇХ!»
Було Павлові десять років, коли він закінчив навчання у сільській школі. допитливому хлопцеві хотілося вчитися далі.
Розділ шостий. Роки навчання. Хор. Бурса. Семінарія. Інститут