– Пане староста, – сказав К. – Ви так добре прокоментували цього листа, що з нього не залишилося майже нічого, окрім підпису на порожньому аркуші паперу. Хіба ви не помічаєте, що цим принижуєте особу Кламма, до якої намагаєтеся показати велику повагу?
– Ви неправильно мене зрозуміли, – сказав староста. – Я не спотворюю зміст цього листа і не применшую його вагомості, навпаки. Приватний лист Кламма, ясна річ, набагато вагоміший, аніж офіційне розпорядження, але того змісту, який ви намагаєтеся йому приписати, цей лист не має.
– Ви знаєте Шварцера? – запитав К.
– Ні, – відповів староста. – Може, ти знаєш, Міцці? Теж ні. Ні, ми не знаємо.
– Це дивно, – сказав К. – Це син помічника каштеляна.
– Шановний пане землемір, – сказав староста. – Я не можу знати синів усіх помічників каштелянів.
– Добре, – сказав К. – Тоді ви мусите повірити мені на слово. Так от, із цим Шварцером у мене трапилася суперечка ще в день мого прибуття. Він зателефонував до помічника каштеляна на ім’я Фріц і отримав довідку, що мене зарахували на посаду землеміра. Як ви поясните цей факт, пане староста?
– Дуже просто, – відповів староста. – Ви просто ще ніколи не стикалися з нашими канцеляріями. Вам здається, що ви вступаєте з ними у контакт, але насправді це лише ілюзія, яку ви через своє незнання сприймаєте за дійсність. І ще про телефон: бачите самі, що в мене, хоча мені достатньо часто доводиться мати справу з канцеляріями, немає телефону. У шинках і подібних закладах це потрібна річ, приблизно як музичний автомат, не більше й не менше. Ви вже хоч раз телефонували тут, у нас? Тоді, можливо, ви мене зрозумієте. У Замку телефон, здається, працює чудово, розповідають, що там постійно розмовляють по телефону і це дуже прискорює роботу. Ці безперервні телефонні розмови ми чуємо у своїх телефонних апаратах, вони здаються нам схожими на шелест і наспівування, і тільки цьому шелесту та наспівуванню в наших телефонних апаратах можна довіряти, все решта – обман. Не існує безпосереднього телефонного зв’язку із Замком, жодного центрального пункту, звідки дзвінки скеровувались би в потрібному напрямку. Тому якщо ви телефонуєте до Замку, там дзеленчать відразу всі телефонні апарати у всіх найнижчих інстанціях, точніше, вони дзвонили б, якби в них, принаймні майже у всіх, – а це я знаю напевно, – не була вимкнена гучність дзвінка. Але час від часу хтось із перевтомлених чиновників відчуває потребу трохи розвіятися, найчастіше це трапляється увечері або вночі, і тоді такий службовець вмикає гучність у своєму апараті. А ми отримуємо відповідь, але це тільки жарт, нічого більше. І їх можна зрозуміти. Хто має право своїми дріб’язковими приватними справами турбувати людей, які постійно зайняті більш важливими й терміновими речами? Я не розумію, як навіть чужинець міг подумати, що коли він телефонує, наприклад, до Сордіні, то той, хто бере слухавку, і є Сордіні. Швидше за все це якийсь невідомий реєстратор із зовсім іншого відділу. Але може трапитися й так, що коли зателефонувати цьому невідомому реєстраторові, то відповість сам Сордіні. Тоді, ясна річ, краще тікати від телефону якомога далі ще до того, як прозвучать перші слова.
– Цього я, звичайно, не врахував, – сказав К. – Звідки мені було знати аж такі деталі; я не надто довіряв цим телефонним розмовам та усвідомлював, що по-справжньому важливе тільки те, що людина дізнається або досягне безпосередньо в Замку.
– Зовсім ні, – заперечив староста, чіпляючись за слова К. – Телефонні розмови мають велике значення, як же інакше? Хіба можна вважати довідку, отриману від працівника Замку, не дуже важливою? Я вже пояснював це вам на прикладі листа Кламма. Усі ці вислови не мають офіційної ваги. Якщо ви приписуєте їм офіційне значення, ви помиляєтеся. Зате їхня приватна вагомість у доброзичливому чи недоброзичливому сенсі дуже велика, жодні урядові стосунки не зможуть із нею зрівнятися.
– Добре, – сказав К. – Припустімо, так воно і є, тоді виходить, що я маю в Замку дуже багато хороших друзів. Якщо бути зовсім точним, то вони з’явилися ще багато років тому. І коли котромусь із відділів спало на думку викликати землеміра, то це був своєрідний вияв прихильності до мене. Протягом усього цього часу друзів ставало все більше, аж поки мене не затягли сюди, хоча нічого доброго в цьому й немає, бо тепер мені загрожують вигнанням.
– У ваших словах є частина правди, – сказав староста. – Насамперед ви маєте рацію в тому, що інструкції Замку не можна сприймати дослівно. Та обережність потрібна в усьому, не лише тут, і ця обережність стає ще нагальнішою, коли йдеться про важливу інструкцію. Але ваші слова про те, ніби вас сюди затягли, для мене незрозумілі. Якби ви уважніше слухали мої попередні пояснення, ви збагнули б, що питання вашого прибуття до нас занадто складне, аби ми могли відповісти на нього під час такої короткої розмови.
– Висновок такий, – сказав К., – що все дуже туманно й неясно, окрім перспективи мого вигнання.
– Хто посмів би вигнати вас, пане землемір? – спитав староста. – Саме непрозорість усього, що передувало вашому приїзду, гарантує вам якнайбільш ввічливий прийом, але, здається, ви надто вразливі. Ніхто вас тут не тримає, але це не можна окреслити як вигнання.
– Пане староста, – сказав К. – Тепер вам усе здається занадто зрозумілим. Я дозволю собі перелічити деякі обставини, що тримають мене тут: жертви, які мені довелося принести, щоб вибратися з дому; довга і важка подорож; небезпідставні сподівання, які я мав у зв’язку із зарахуванням на тутешню службу; повна відсутність коштів; неможливість знайти зараз іншу відповідну роботу вдома і нарешті, не менш важлива причина, ніж усі попередні, – моя наречена, яка живе тут, у Селі.
– А, Фріда, – не здивувався староста. – Я знаю, але Фріда поїде з вами куди завгодно. Що ж стосується всього іншого, то тут справді потрібно помізкувати, і я повідомлю про це в Замку. Якщо рішення буде прийняте або виникне необхідність додатково вас допитати, я пришлю когось за вами. Ви згодні?
– Ні, аж ніяк не згоден, – сказав К. – Я не хочу, щоб Замок робив мені ласку, а вимагаю лише того, що належить законно.
– Міцці, – сказав староста своїй дружині, яка все ще сиділа, притиснувшись до нього, і замріяно бавилася листом Кламма, зробивши з нього кораблик. К. злякано забрав у неї листа. – Міцці, нога знову починає сильно боліти, нам потрібно поставити новий компрес.
К. підвівся.
– Тоді дозвольте мені попрощатися, – сказав він.
– Гаразд, – сказала Міцці, яка вже готувала мазь. – Та й перетяг надто сильний.
К. озирнувся, його помічники з традиційно невчасним службовим завзяттям уже широко відчинили двері. Щоб захистити кімнату хворого від різкого вторгнення холоду, К. змушений був поквапитися. Він вийшов, забравши з собою помічників і зачинивши двері.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Перед заїздом на нього чекав господар, але не наважувався заговорити першим, тому К. сам запитав, у чому справа.
– Ти маєш куди переїхати? – запитав господар, опустивши очі додолу і втупившись у підлогу.
– Ти питаєш, бо дружина тобі доручила? – запитав К. – Здається, ти від неї дуже залежний?
– Ні, – заперечив господар. – Я питаю не за її дорученням, але вона дуже знервована й нещасна через тебе, не може працювати, лежить у ліжку і постійно нарікає.
– Може, мені піти до неї? – запитав К.
– Будь ласка, піди, – сказав господар. – Я вже збирався покликати тебе від старости, послухав під дверима, але ви розмовляли, і я не хотів заважати. Я дуже хвилювався за свою дружину, повернувся назад, та вона не пустила мене до себе, тож не залишалося нічого іншого, як дочекатися тебе.
– Тоді ходімо швидше, – сказав К. – Я швидко її заспокою.
– Було б непогано, якби вдалося, – сказав господар.
Вони проминули світлу кухню, у якій три чи чотири зайняті роботою служниці, що були далеко одна від одної, побачивши їх, застигли на місці. Зітхання господині було чути ще з кухні. Вона лежала в тісному закутку без вікон, відділеному від кухні тонкою перегородкою. Там вистачало місця тільки для великого подружнього ліжка і шафи. Ліжко поставили таким чином, щоб бачити з нього всю кухню і стежити за роботою. Але з кухні ліжко було майже не видно. У закутку було доволі темно, трохи вирізнялася тільки біло-червона постіль. Окремі деталі можна було розгледіти тільки зблизька, коли очі трохи звикали до освітлення.