– Я прочитав листа, – почав К. – Ти знаєш зміст?
– Ні, – відповів Варнава, його погляд говорив більше, ніж слова.
Можливо, К. помилявся, приписуючи йому надто багато хорошого, а селянам – поганого, але присутність Варнави тішила К.
– У листі йдеться й про тебе – ти повинен час від часу передавати мої повідомлення керівництву і навпаки, тому я подумав, що ти знаєш зміст.
– Мені наказали, – пояснив Варнава, – тільки передати листа, зачекати, поки його прочитають і, якщо буде необхідність, принести назад письмову чи усну відповідь.
– Добре, – сказав К. – Немає необхідності записувати, передай панові начальнику, – як його там звати? Я не зміг прочитати підпис.
– Кламм, – відповів Варнава.
– Отже, передай панові Кламму мою подяку за те, що мене зарахували на службу, а також за його люб’язність, яку я дуже ціную, тим більше, що я ще нічим себе не проявив. Я готовий виконувати будь-які його вказівки. Особливих побажань у мене сьогодні немає.
Варнава все уважно вислухав і попросив дозволу повторити повідомлення. К. дозволив йому, і Варнава повторив усе слово в слово. Потім устав, щоб попрощатися.
Досі К. уважно стежив за тим, як реагує Варнава на його слова, а тепер подивився на нього ще раз. Вони були приблизно одного зросту, але здавалося, ніби посланець дивиться на К. згори донизу, хоча робить це з дуже покірним виразом обличчя, хлопець узагалі не виглядав на здатного принижувати когось. Зрештою, він був лише вістовим, не знав змісту листів, які розносив, але сам його погляд, його посмішка, його хода теж несли в собі якесь повідомлення, навіть якщо він про це не здогадувався. І К. подав йому руку, чим явно здивував, Варнава збирався обмежитися звичайним поклоном.
Перед тим як відчинити двері, він іще трохи постояв, спершись плечем об одвірок, і оглянув кімнату поглядом, що вже не стосувався нікого конкретного. Відразу після його виходу К. сказав помічникам:
– Я принесу з кімнати свої нотатки, і ми обговоримо план роботи.
Вони хотіли супроводжувати його, але К. їх зупинив:
– Залиштеся!
Попри це вони таки збиралися піти за ним, і К. змушений був повторити свій наказ суворіше. У коридорі Варнави уже не було, хоча він щойно вийшов. Перед будинком випав свіжий сніг, але і там К. не побачив хлопця. Він покликав:
– Варнаво!
Відповіді не було. Можливо, він ще десь у заїзді? Напевно, так воно і є. К. ще раз з усієї сили прокричав ім’я. Звук прогуркотів у темряву. І здалеку ледь чутно пролунала відповідь. Отже, Варнава був уже аж так далеко. К. прокричав йому у відповідь і вирушив назустріч; там, де вони побачили одне одного, заїзду вже не було видно.
– Варнаво, – сказав К. і не зміг стримати тремтіння в голосі. – Я хотів тобі ще щось сказати. Я подумав, що мені буде досить незручно залежати від твоїх принагідних візитів, якщо я потребуватиму чогось із Замку. Якби, наприклад, зараз я тебе вже не наздогнав, – ти просто літаєш, я думав, що ти ще не вийшов, – хто знає, скільки мені б довелося чекати на твій наступний прихід.
– Ти можеш попросити керівництво, – сказав Варнава, – щоб я приходив у призначені тобою години.
– Цього теж недостатньо, – сказав К. – Можливо, мені цілий рік не буде що передати, а через чверть години після твого відходу трапиться невідкладна справа.
– То що, мені переказати керівництву, щоб між вами налагодили інший зв’язок, не через мене?
– Ні, ні, – сказав К. – Я згадав про це між іншим, цього разу я тебе, на щастя, наздогнав.
– Може, нам слід повернутися назад до заїзду, щоб ти міг дати мені нове доручення?
І він зробив крок у напрямку до заїзду.
– Варнаво, – сказав К. – У цьому немає потреби, я пройдуся трохи з тобою.
– Чому ти не хочеш іти до шинку? – запитав Варнава.
– Мене дратують люди всередині, – відповів К. – Ти ж сам бачив, які настирливі ці селяни.
– Але ж ми можемо піти до твоєї кімнати, – запропонував Варнава.
– Це кімната служниць, – заперечив К. – Там брудно і душно; щоб не залишатися в ній, я вирішив пройтися трохи з тобою, – додав К., щоб остаточно перемогти свої вагання. – Візьми мене під руку, ти йдеш упевненіше, ніж я.
І К. вчепився в його лікоть. Було зовсім темно, обличчя свого супутника К. взагалі не бачив, а постать виднілася дуже нечітко, його руку він знайшов навпомацки. Варна-ва не заперечував, і вони пішли геть від заїзду. К. відчував, що як би не намагався, не може йти так само швидко, як Варнава, і затримує його. За інших обставин через цю дрібницю вже все було б утрачено, особливо в провулках, схожих на той, що в ньому К. застряг у снігу сьогодні вранці, тепер у нього був Варнава, який міг витягти його на собі. Але він відганяв геть такі думки, йому подобалося, що Варнава мовчить, бо це означало, що й для нього на цю мить немає нічого важливішого, аніж спільне просування вперед.
Вони йшли, але К. не орієнтувався, куди саме, не міг нічого впізнати. Навіть те, чи пройшли вони вже повз церкву, залишалось для нього таємницею. Зусилля, яких доводилося докладати для того, щоб іти вперед, забирали в нього здатність мислити. Думки не зосереджувалися на меті їхньої подорожі, а плуталися. Час від часу він згадував рідну домівку, і ці спогади переповнювали його. Там також у центрі села стояла церква, з одного боку біля неї примостилося старе кладовище, оточене високим муром. Лише кілька хлопців змогли видертися на цей мур, але К. не став одним із них. Діти хотіли побувати на мурі не з цікавості, адже на цвинтарі для них уже не залишилося таємниць після того, як вони не раз заходили туди крізь маленькі заґратовані ворітця. Гладенький і високий мур приваблював їх своєю недосяжністю, і вони прагнули вилізти на нього. Одного ранку порожню і тиху площу заливало світло. К. не бачив цю площу такою ні до того, ні згодом. І раптом навдивовижу легко, на тому самому місці, де він стільки разів здавався і відступав, він із першої ж спроби видерся нагору, тримаючи в зубах невеличкий прапорець. Камінці з-під його ніг ще сипалися донизу, а він уже був нагорі. Установив прапорець, вітер напнув полотнище, хлопець подивився вниз, потім довкола і навіть через плече на вкопані в землю хрести; цієї миті не було на світі нікого більшого за нього. Учитель, який випадково проходив повз, зігнав К. донизу суворим поглядом. Зістрибуючи донизу, К. поранив коліно і ледь дістався додому, але таки побував на мурі. Відчуття цієї перемоги, як тоді здавалося, дасть йому опору на все життя, і це не була аж така дурна думка, бо зараз, через багато років, у цю засніжену ніч, поряд із Варнавою, йому допоміг саме цей спогад.
Він сильніше вчепився в руку Варнави – той майже тягнув його, обидва продовжували мовчати. Що стосується напрямку їхнього руху, то наскільки К. міг здогадуватися з вигляду дороги, вони ще не повернули в жоден провулок. Подумки він присягнувся, що ніякі труднощі, навіть страх перед зворотним шляхом, не зупинять його. Його сили мало б вистачити на те, щоб дати себе дотягнути. Чи ця дорога може бути нескінченною? У денному світлі Замок виглядав досить легкодоступною ціллю, а вістун мав би знати найкоротший шлях.
І тут Варнава зупинився. Де вони? Далі дороги немає? Варнава попрощається з К.? Це йому не вдасться. К. так міцно вчепився в руку Варнави, що заболіла його власна рука. Чи, можливо, сталося неймовірне, і вони вже в Замку або ж перед його ворітьми? Але ж вони жодного разу не підіймалися вгору, як здалося К. Чи Варнава провів його якоюсь стежкою, що підіймається непомітно?
– Де ми? – тихо запитав К. більше себе, ніж свого супутника.
– Удома, – відповів Варнава.
– Удома?
– Тепер, пане, вважай, не послизнися, починається спуск.
– Спуск?
– Лише кілька кроків, – додав він і вже стукав у двері.
Двері їм відчинила якась дівчина, і вони опинилися на порозі великої хати майже в повній темряві, крихітна гасова лампа висіла десь далеко всередині, зліва над столом.