Помітивши, що він збирається йти, я запитав:
– Де мені вас шукати?
– Ми вас самі знайдемо.
Він встав і знову закашлявся, йдучи до дверей, при цьому я чув якесь дивне хрупання, здавалося, що то похрупують його мешти, а на столі, там, де перед тим лежав лікоть його правої руки, залишився папірець. Я сягнув мовби за кошичком з нарізаним хлібом і, підхопивши записку, сховав її до кишені. Робив це якомога непомітно, хоча гаразд і не усвідомлював, навіщо така обережність. Але якщо незнайомець не подав мені записку просто в руку, то, мабуть, на це були якісь причини. Обидві молодички, завершивши ласування пампухами, виходили з кнайпи і далі щебетали, я зостався в залі сам. При буфеті молода вродлива касирка поправляла на голові зачіску, приглядаючись у дзеркало та надуваючи і без того повні вуста. Кого тут було остерігатися?
Я закінчив їсти, розгорнув записку і прочитав: «Станиславів. Вовчинецька, 38. Пан Дутчак». Відтак попросив дозволу зателефонувати. Касирка підняла брови:
– То не телефонна станція, – але тут же вибачливо засміялася і підсунула телефон.
Далі вона не зводила з мене очей, але мій дзвінок був геть не цікавим, бо я телефонував на двірець, щоб довідатися, коли вирушає потяг до Станиславова. Коли я поклав слухавку, касирка сказала:
– В таку погоду? – похитала вона головою. – Передавали – там сильна злива. Навіть блискало.
– То нічого. Справи є справи.
– І Бистриця вийшла з берегів. Так що дороги позаливало.
Таке враження, що касирка намагалася мене зупинити й переконати нікуди не їхати. Може, й вона належить до таємної організації?
– На кого ви працюєте? – запитав я.
– На кого? Та ж на Мусяловича! Хіба не знаєте? З восьмої ранку до десятої нас тут троє, бо заля вже повна. З десятої до першої я одна, а відтак нас знову троє. Але ще тільки одинадцята, а вже порожньо. І то ся називає сніданковий покій?
Вона зітхнула. Мала пишне каштанове волосся з бронзовим відливом й великі очі, рівний носик і верхня губка були злегка задерті. Не може бути, щоб така краса не мала кавалерів.
– А коли зачиняєтеся? – запитав я.
Касирка зацікавлено поглянула на мене:
– А що? Хочете мене запросити на каву? О восьмій вечора.
– Ви вгадали. Як вас звати?
– Яся… е-е… тобто Ярина. Ясею мене тут колєжанки прозвали.
Я перейшов з польської на українську:
– Ну, бачите, ім’я таки свідчить, ким ви є насправді. А то вже думав, що прикидаєтеся полькою.
– Нє, де там! Чого би мала прикидатися? Я їх тутка теж називаю скорочено: Гася, Нуся, Віся…
Вона розсміялася, демонструючи свої гарні білі зуби.
– Добре, Ясю, забіжу ще до вас і запрошу на каву. Як будете мати такий гарний настрій, як зараз.
– У мене завше гарний настрій.
4
Мої спогади про сьогоднішній ранок перебив вигук провідника:
– Станція Станиславів!
Усі заметушилися, затраскали двері в переділах, перон зустрів гучною музикою і калюжами, прибиральники змітали воду на колію. Злива давно вже ущухла, але сліди її були повсюдно, хмари розступилися, і сонце ласо випивало калюжі, земля парувала. Вийшовши з двірця, я запитав у перехожого, поважного пана з наваксованими вусиками:
– Перепрошую, як мені потрапити на Вовчинецьку?
– А, то є, прошу вас, відразу за мостом. Йдіть попри двірець, відтак звертаєте праворуч попід міст і – просто. І то є Вовчинецька.
Вулиця виявилася довгою, забудованою переважно невеликими хатинками, які потопали в садах, а деколи в хащах. Біля корчми стояло кілька возів, коні неквапно жували овес із торбин, що були прив’язані їм до ший, і відганяли хвостами мух. Я йшов не поспішаючи, насолоджуючись сонячною дниною. Незабаром спинився біля хати, яка нічим не відрізнялася від інших.
– Чи тут мешкає пан Дутчак? – запитав я стару жінку, що поралася в городчику.
Вона спочатку уважно мене роздивилася, потім гукнула кудись в небо:
– Міську! Злазєй! Хтось до тебе прийшов!
З віконця на стриху висунулася кудлата голова.
– До мене? А хто то?
– Я зі Львова.
– А-а, то ви… Заходьте. Я зараз.
Я зайшов на подвір’я. З дверей визирнув чоловік років за шістдесят і запросив до хати.
– Вас Марком звати?
– Так. Ви знали, що я приїду?
– Ага… Прошу сюди, – він завів мене на кухню і посадив за стіл. – То ви займаєтеся, як я чув, паном Томашевичем…
– Мене цікавить той час, коли він був секретарем Товариства.
– Я робив там і кілька разів навіть провадив ревізію.
– А тоді, коли ваше Товариство мало злитися з броварами, того року ви робили ревізію?
– Лиш на початку року, а вже потім тісно перед самим злиттям ревізія ся не робила, бо мусилисьмо готувати купу ріжного паперу, залагоджувати свої справи. Так, жи ми всьо лишили на Томашевича.
– Які ви страти тоді понесли?
– Та шось коло 20 тисяч золотих. Зачекайте, я ту маю кілька документів.
Він вийшов на хвильку і повернувся зі старою, потертою папкою. У папці лежали всі три документи, про які говорив Мартинюк. Я ошелешено поглянув на господаря.
– Дивуєтеся, звідки я то маю? Я їх сам визбирав. Бачите, сесі копії навіть в нотаріуса завірені.
– Ви що – підозрювали Томашевича в махінаціях?
– Не тіко підозрював. Я знав, що він махлює. Але не мав доказів. Він забив нам баки, що Товариство має понести страти при тому злитті. А я потім, вже коли ся злили, дізнався, що всі страти покрило Товариство броварів. Тоді я почав нишпорити за доказами. Але заки-м їх знайшов, вже було пізно. Томашевич зара став велике цабе. А я пішов на емеритуру та й перебрався до Станиславова. Чувєм, жи тим ділом займаєся нотар Мартинюк ві Львові. Ну, тай махнув рукою. Мене Томашевич обходив, коли робив у нас. А потім нашо він мені ся здав?
– А як то було з втратами членів Товариства шинкарів? Багато їх відходило?
– Та трохи відсіювалося, але того року більше прийшло, як пішло.
– Чим це пояснити?
– Ну, видите, коли ми стояли на слизькім, що не відали, чи маємо щезнути, чи ні, то й члени відходили. Але як постала така можливість злитися з більшою і міцнішою спілкою, то тоді й членства побільшало.
– Як вважаєте – злиття було вам вигідне? – запитав я.
– Та нє, – похитав він головою. – Вигідним воно було тільки формально. Нам треба було зміцнювати власну спілку, але ніц з того не виходило. Вона розповзалася по швах.
– Це Томашевич подав ідею про злиття?
– Так. Але коли нам ту ідею підсунув, то вже щось там з’ясував і підготував ґрунт. Так що до нас почали заходити ріжні добродії і намовляти, аби хутше вирішувати.
– А на тих ваших зборах голосували тільки чоловіки. Хоча новий закон змінив цю умову. Повинні були голосувати всі члени, з жінками включно.
– Всю законність мав стерегти нотар Мартинюк. Але він не приїхав на збори.
– Ви йому послали повідомлення?
– Послали. Тіко він чомусь його не отримав.
– А хто саме посилав?
– Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.
– Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?
– Тепер я си гадаю, що так воно й було.
– Чому голова доручив це вам, а не відразу Томашевичу? Адже ділове листування – обов’язок секретаря. Може, не довіряв Томашевичу?
– Хтозна. Тоді він нічого такого не говорив.
– Отже, у його відсутність усі справи вів секретар?
– Так.
– І збори готував він?
– Голова вийшов на роботу за два дні до зборів. Так що і він там щось готував.
– Ви можете точно сказати: Товариство броварів покрило всі витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися?
– Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився ні на правників, ні на рахівників, то знаю достеменно.
– Але ж він напевно їздив до Варшави й назад. Це було необхідно.
– Він їздив, але чи се було необхідно? Товариство броварів не лише покривало витрати, а й взагалі робило все, що треба. Томашевич мав тільки підготувати документацію на місці. Але ми тоді про те не знали і думали, що він дійсно ганяє туди-сюди у справах. Навіть якщо й довелося зазнати витрат, то не таких. Найбільше двісті золотих, ну гора – триста. Там якийсь папір купити, папки, те, се… Але то дріб’язок.