– А ви добре граєте?
– Середньо, – відповів Никодим, – колись грав непогано.
– Може, почнемо відразу після сніданку? – запропонувала Кася.
– Я на вас дивитимуся, – додала пані Ніна.
– Хо-хо, – засміявся Куницький, – боюся, як би ви не захотіли назавжди відняти у мене пана Никодима.
– Мій чоловік вас ревнує, – посміхнулася пані Ніна, а Дизма зауважив її доброзичливий погляд.
«Вона, мабуть, дуже добра», – подумав він.
Відразу після сніданку Куницький попрощався з ними і подріботів до автомобіля, який очікував на нього.
Кася звеліла приготувати більярд, і вони утрьох перейшли в більярдну.
Урок почався з того, що Дизма показав, як потрібно ставити руку і тримати кий. Потім він пояснив, як слід бити по кулі.
Кася швидко все засвоїла: у неї були точна рука і вірне око. Дизма заявив:
– Ви, пані, будете добре грати, потрібно тільки практикуватися.
– Значить, Кася – тямуща учениця? – запитала пані Ніна.
– Для першого разу – чудово.
– А що найважче у більярді? – запитала Кася.
– Карамболь.
– Покажіть, будь ласка, як це робиться.
Дизма розставив кулі.
– Дивіться, – сказав він, – тепер я так ударю свою кулю, що вона торкнеться двох інших.
– Але ж це неможливо: вони стоять не на одній лінії.
– Саме так, – посміхнувся Никодим, задоволений враженням, яке справив, – увесь секрет карамболю полягає в тому, що моя куля, ударяючись в різних місцях об борт, мінятиме напрям. Ось так виглядає карамболь. – Він легенько вдарив по кулі, і карамболь, до подиву пані, вдався на славу.
– Це ж геометрія, – здивувалася пані Ніна.
– Я до такої спритності не дійду, – додала Кася.
– Може, і ви, пані, спробуєте? – звернувся Дизма до Ніни.
– О, у мене нічого не вийде, – відповіла, все ж таки беручи кий у руки. Вона не знала, як покласти ліву руку, щоб зробити з неї підпору, і Дизма мусив поставити їй пальці. Зауважив при цьому, що шкіра у пані Ніни гладенька і ніжна. Йому спало на думку, що ці руки, мабуть, нічого не робили. «Яке це щастя, – подумав він, – бути таким багатим: тільки пальцем ворухни – усе за тебе зроблять».
– Ну, що ж, пане, – заговорила Ніна, – певно, ви не хочете мене вчити?
– Прошу вибачення. Я так просто… замислився.
– Цікаво, про що?
– Та так. Торкнувся щойно вашої руки і подумав: такі ніжні руки не знають ніякої роботи.
Пані Ніна почервоніла.
– Маєте рацію. Мені давно соромно, але бракує сили волі, щоб взятися до якої-небудь роботи. А може, тому байдикую, що обставини так складаються.
– Звичайно, навіщо ж працювати, коли у людини стільки грошей, – без всякої задньої думки сказав Дизма.
Пані Ніна прикусила губу й опустила очі.
– Ви строгий суддя, але, зізнаюся, я цілком заслужила на таку в’їдливу іронію.
Значення її слів Дизма так і не зрозумів і почав гарячково думати, про що вона, власне, говорить.
– Пан Дизма – сама відвертість. Все, що думає, говорить прямо в очі, – заявила Кася.
– Рідкісна чеснота, – додала Ніна.
– Признатися, що не завжди приємна для оточення, – застерегла Кася.
– Зате корисна. Стократ мені приємніша гола правда, ніж фальшиві компліменти.
– Здається, компліменти і пан Дизма – поняття несумісні. Скажіть, – хотіла його спровокувати Кася, – чи коли-небудь ви говорите жінкам компліменти?
– Звичайно. Якщо я бачу красиву жінку, я можу їй що-небудь таке сказати.
– І тільки? А мені, наприклад, що б ви сказали?
– Пані?.. Гм… – Дизма задумливо торкнувся випнутого підборіддя. Кася розреготалася.
– Бачиш, Ніно, як важко це дається панові! Прошу вас, скажіть же що-небудь. Якщо не можете мене взагалі похвалити, може, знайдете якусь особливість моєї особи, про яку зробите ласку висловитися.
Її схожі на персик щоки, вкриті шовковим пушком, злегка зарум’яніли. Він подумав, що Кася дуже приваблива, та якась вже надто незрозуміла. Щось дивно хиже крилося у її пильному погляді спрямованих на Ніну світло-карих очей.
– У вас красиві вуха.
– О!.. – здивувалася Кася. – Я не думала, що від вас це почую. Знаєте, сам маестро Бергано минулої зими на Рив’єрі удостоїв мене такого самого компліменту.
«Хто ж цей Бергано? Я влип», – промайнуло в голові у Дизми. І голосно додав:
– На живописі не розуміюся. Ніколи цим не цікавився.
– Проте це вам не заважає, – люб’язно заперечила Ніна, – мати такий витончений смак, як у великих майстрів.
Кася поклала кий і заявила, що на сьогодні з неї вистачить більярду.
– Піду переодягнуся. Ви не хочете разом зі мною проїхатися верхи?
– Дуже дякую, але маю ще багато справ, – відповів Никодим.
– Тоді поїду одна. Бувай, Ніночко. – Кася обійняла Ніну за шию і поцілувала в губи.
Коли Кася зникла за дверима, Дизма сказав:
– Ваша пасербиця любить вас не як мачуху…
Пані Ніна раптово відвернулася і підійшла до вікна.
– Ми любимо одна одну як сестри.
– Напевно, – зауважив Никодим – різниця у віці між вами дуже невелика. Я сам прийняв вас спершу за сестер. Але ви зовсім різні.
– Так, – підтвердила Ніна, – і схильності, і характери, і погляди наші діаметрально протилежні.
– Однак ви любите одна одну.
Пані Ніна нічого не відповіла, і Дизма, не знаючи, як ще підтримати розмову, вирішив, що час відкланятися.
– Я піду. Моє шанування. До побачення.
Ніна кивнула у відповідь і запитала:
– Може, вам щось потрібно?
– Ні, дякую, пані.
– Прошу вас не соромитися і давати розпорядження при-слузі.
– Дякую.
Дизма вклонився і вийшов. І доки він ішов, важко ступаючи, по анфіладі кімнат, Ніна все дивилася йому услід – на його незграбну, ніби квадратну, фігуру і червону грубу шию.
– Ось так виглядає сильна людина? – подумала вона. – Дивно. Втім… О, невиправна мрійнице!.. – розсміялася Ніна і, сплівши руки, потягнулася усім тілом.
Дизма знову почав студіювати матеріали Куницького, але справа йшла ще гірше, ніж уночі. Він ніяк не міг розібратися у цьому лісі цифр.
– Ох ти ж чорт! – вилаявся Никодим. – Видно, я дурний, як чобіт.
Дизмі згадалася гімназія. Там принаймні, якщо не зрозумієш, можна було зазубрити. Правда, робота каторжна, але вихід є. Нарешті, якщо не визубрив, завжди можна було прикинутися хворим і не піти на уроки… А тут немає жодного порятунку, жодного… Тому що зазубрити цього неможливо, а захворіти… Раптом Никодим замислився.
«А якщо захворіти?»
Чим це допоможе?
«У кожному разі, можна відтягнути звільнення на декілька днів… можливо, навіть на декілька тижнів…»
Ідея! Блискуча ідея! А тим часом щось відбудеться, щось зміниться…
«Так, – вирішив Никодим. – Що тут довго думати? Із завтрашнього ранку захворію і – все тут!»
Він почав роздумувати, яку хворобу вибрати. Заразна не годиться: можуть відправити до лікарні. Шлунок – теж не підходить: не дадуть їсти.
«А якщо ревматизм?..»
Дизма навіть зрадів:
«Так буде найкраще, навіть якщо лікаря викличуть, не розбереться».
Коли з’явився лакей просити його до обіду, у Дизми вже визрів план важкого нападу ревматизму в правій руці і правій нозі. Сьогодні за вечерею він почне скаржитися на біль, а завтра і зовсім не встане з ліжка. Він був такий задоволений своєю вигадкою, що до нього повернувся чудовий настрій.
За столом панувала весела атмосфера. Мабуть, відсутність господаря позитивно впливала на поведінку пані. Розмовляли про планований від’їзд Касі до Швейцарії, де вона збиралася вивчати медицину.
– Думаєте після університету зайнятися практикою? – запитав Дизма.
– Звісно.
– Будемо твоїми пацієнтами, – розсміялася пані Ніна.
– Ти будеш, – відповіла Кася, – а от пан Дизма – ні.
– Пані безжальна. А якби я захворів, а поряд не було б лікаря?..
– Ви неправильно мене зрозуміли. Я буду лікарем по жіночих хворобах.
– Ах, так? Шкода. Я страждаю на ревматизм, а це швидше чоловіча хвороба.
– Як сказати, – зауважила пані Ніна. – Все залежить від причини хвороби.
– Наслідки війни, – відгукнувся Никодим.
– Ви були офіцером?
– Ні, звичайним рядовим.
– Це чудово, – сказала Ніна. – Багато видатних людей билося тоді в сірих солдатських мундирах.
– Мундири були зелені, – спростував Дизма.
– Звичайно, колір надії, ви це точно зауважили. Ви були поранені?
– Ні. Єдина пам’ять про війну – ревматизм.