– Ну і, напевно, ордени?
Никодим не мав жодних відзнак, але тут же збрехав:
– Орден Virtuti Militari7 і, крім того, підвищення по службі. Трохи не став генералом.
– Як це?
– Призначили мене спочатку в унтер-офіцери, і я, напевно, дійшов би до генеральського чину, якби не закінчилася війна.
– Однак, бачу, у вас про неї приємні спогади.
– Це був найкращий час мого життя, – сказав Никодим відверто.
– Розумію. Хоча сама я, як жінка, не змогла б почуватися щасливою серед умираючих і поранених, але я легко собі уявляю, що для справжнього чоловіка війна – це атмосфера, в якій пробуджуються найбільш чоловічі інстинкти. Братерство, боротьба…
Дизма посміхнувся. Йому пригадалися казарми телеграфного батальйону, курник, який тримав один із сержантів, гаряча кава, неробство ситих, монотонних буднів.
– Так, стаєш диким звіром, – підтвердив він.
– Моя дорога, – сказала пані Ніна, ніби поновлюючи перервану раніше розмову, – ти мусиш погодитися, що і в цьому є своя чарівність, яка сильно діє, особливо на нас, жінок.
Кася знизала плечима:
– Не на всіх.
– Загалом жінки, – сказав Никодим, – віддають перевагу грубій силі над слинявістю.
– Не рекламуйте себе, – розсміялася Ніна.
Поговорили ще трохи, і Дизма пішов до своєї кімнати. Він не забув, що на нього чекає зустріч в парку з цим напівбожевільним графом, від якого можна довідатися багато цікавих речей про тутешніх коборовських мешканців.
Упевнившись, що його ніхто не бачить, Никодим відчинив двері на терасу і попрямував по алеї, яка, за його розрахунками, мала якнайшвидше вивести до кам’яної лавки під старою липою.
Проте відшукати лавку йому не вдалося, і він вже почав втрачати надію побачитися з Понімірським, як раптом почув зблизька гавкіт.
– Є! – зрадів Никодим.
І дійсно, неподалік, довкола крислатого каштана, стрибав, несамовито гавкаючи, незграбний песик. Дизма підняв голову і, на свій великий подив, побачив молодого графа, який сидів на розгіллі дерева.
– А, це ви! – закричав той згори. – Чудово!
Понімірський легко зіскочив на землю і кивнув Дизмі.
– Ви розповідали про мене Кунику? – запитав він з недовірою.
– Боже борони! Втім, його і вдома немає.
– Це добре. Вас здивувало, що я сидів на дереві?
– Ні, чому ж.
– Це, бачте, атавізм. Іноді в людині пробуджується непереборна потреба повернутися до первісного стану. Ви не помічали цього, пане, той… Як там ваше прізвище?
– Дизма.
– Ага, Дизма. Безглузде прізвище. А ім’я?
– Никодим.
– Дивно, ви не схожі на Никодима. Втім, це не має значення. Мій Брут теж не схожий на Брута, а я – на Жоржа. Кажете, цей мерзотник поїхав?
– На один день.
– Якусь нову аферу готує. Чи знаєте, що він видер у нас Коборово?
– Ні, нічого не чув.
– Зауважте, Куник займався лихварством. А оскільки мій батько витратив силу-силенну грошей, та ще й війна підірвала наші фінанси, то Куник без зусиль заплутав наші справи і схилив врешті-решт батька до фіктивного продажу Коборова.
– Як це фіктивний? Тобто несправжній?
– Не знаю, я в цьому не розбираюся. Досить і того, що він вчинив якесь велике шахрайство і присвоїв собі маєток. Але це нічого. Засадять його ще у в’язницю.
– Ну добре, – обережно почав Дизма, – чому ж у такому разі ваша сестра вийшла заміж за Куниць… за Куника?
– З любові до батька. Батько не пережив би, якби нам довелося покинути Коборово, а цей пройдисвіт Куник, учувши про таке, запропонував батькові угоду: якщо Ніна вийде за нього заміж, він запише Коборово на її ім’я, і таким чином наше родове гніздо залишиться в руках Понімірських. Сестра пожертвувала собою і тепер тяжко платить за це, тому що через рік після весілля батько й так помер, а цей мерзотник видурив у Ніни якісь векселі на величезну суму і доручення. Ось чому сестра не може і пальцем ворухнути у власному маєтку, бо негідник Куник тут повний господар.
– А що ж на те його дочка?
– Каська? Мавпа. Але ненавидить Куника, кажуть, через те, що він знущався з її матері.
– Вона померла?
– Хто?
– Перша дружина пана Куника.
– Якого пана? – наїжачився Понімірський. – Плебея, мерзотника, не пана. Пан – це я! Зрозуміло?
– Зрозуміло, – поспішно погодився Дизма, – значить, померла?
– По-перше, не моя справа, по-друге, померла давно. Дайте, будь ласка, цигарку.
Понімірський закурив і, рівненько пускаючи кільця диму, глибоко задумався… Дизма помітив, що Понімірський сьогодні набагато спокійніший, і тому ризикнув запитати:
– Чому ж вас, графе, виселили з палацу?
– Що?
– Я спитав, чому вас попросили з палацу.
Понімірський нічого не відповів і довгий час вдивлявся Дизмі в очі. Нарешті нахилився і прошепотів:
– Мабуть, ви мені будете потрібні…
– Я? – здивувався Никодим.
– Ти-и-хо! – Граф став озиратися довкола. – Здається, нас хтось підслуховує.
– Вам здалося. Тут нікого немає.
– Тсс!.. Брут! Шукай шпигуна, шукай!
Пес розгублено дивився на господаря і не сходив з місця.
– Безглузда худобина! – роздратувався граф. – Геть!
Він встав і навшпиньки обійшов кущі. Всівшись на лаву, повчально сказав:
– Обережність не завадить.
– Ви сказали, графе, що я вам знадоблюся, – почав Дизма.
– Так, я використаю вас як знаряддя, але ви мусите мені пообіцяти абсолютну слухняність. Нікому жодного звуку. Передусім ви їдете у Варшаву до моєї тітки, пані Пшеленської. Це дуже безглузда і дуже шанована особа. Напевно, вже й ви помітили, що шановані особи найчастіше бувають безглузді?..
– Справді…
Обличчя Понімірського скривилося в іронічній гримасі. Він додав:
– Ви становите виняток з цього правила, бо хоч і дурні, та поваги до себе не викликаєте. Але це дрібниці. Тут дещо важливіша справа. Отже, у тітки Пшеленської величезні зв’язки, і вона ненавидить Куника. Тому вона допоможе у моїй справі.
– У якій справі?
– Мовчати, sapristi8, коли я говорю! Куник оголосив мене божевільним. Мене! Уявляєте, і добився опіки наді мною. Так от, ідеться про те, щоб тітка поставила на ноги вже не знаю точно й кого. Потрібно влаштувати консиліум, який встановить, що я цілком нормальний. Розумієте, пане?
– Розумію.
– Я напишу тітці листа, представлю вас як свого колегу, хоча й маєте вигляд шевця, але тітка так мріє насолити Куни-ку, що повірить. Поясните тітці, що наді мною тут знущаються, що мене позбавили свободи, що перехоплюють мої листи. Це слід змалювати у як найпохмуріших фарбах.
– Добре, але…
– Тихо! Хочете, знати, що за це отримаєте? То знайте, що за це я вшаную вас своєю дружбою і довічною рентою. Досить? Йду писати листа, а ви перед від’їздом у Варшаву зайдете за ним і за детальними інструкціями. Якщо ж на мене донесете, вб’ю як собаку. До побачення.
Він свиснув пінчера і, перестрибнувши, зник за кущами.
«Навіжений, немає жодного сумніву, – подумки вирішив Дизма. Втім, у розповіді графа є велика частка правди. Адже й Куницький сам казав, що купив Коборово. Ставлення дружини і дочки до нього дуже вороже. Зрозуміло, немає сенсу мати справи з цим божевільним і його планами, але варто замислитися, чи не можна з усієї цієї каламуті отримати для себе якусь вигоду…»
Дизма наразі не бачив жодних перспектив усього цього, але відчував, що проникнути в чужу таємницю ніколи не завадить. Особливо в його становищі:
«Принаймні потрібно якось вивідати, чи правду каже цей божевільний граф».
Йому спало на думку, що якби звинувачення Понімірського підтвердилися, він мав би можливість погрожувати Куницькому викриттям. Дизма брів у роздумах парком і біля самого палацу натрапив на лакея, від якого довідався, що господар прислав машину додому, але сам не повернувся, тому що справи затримали його ще на день.
Ця новина втішила Дизму. Ще одна доба святого спокою й тиші! Проте з ревматизмом він вирішив не затягувати. Буде набагато краще, якщо хвороба схопить його за день до ділового побачення з Куницьким.
Тому за вечерею Никодим почав немилосердно корчитися, нібито від болю, хапаючись то за плече, то за коліно. Обидві пані, особливо Ніна, співчутливо розпитували його про недугу, коли Дизма заявив, що у нього ревматизм. І обидві одностайно підтвердили, що вогкий клімат у Коборові сприяє нападам цієї хвороби. Пані Ніна навіть почала вибачатися, що не попередила його заздалегідь.