З останнім ковтком компоту біль став нестерпним. Дизма вибачився й хотів було йти до своєї кімнати, але пані Ніна веліла лакеєві провести його, а сама пішла до домашньої аптечки за якимись ліками.
Дизма був цілковито задоволений собою. Сцена вдалася на славу. Про це свідчила заклопотана фізіономія лакея, який допоміг йому роздягтися і лягти до ліжка. Незабаром він приніс ліки.
За чверть години пролунав стук у двері, а коли він сказав: «Прошу», почув голос пані Ніни.
– Як ви себе почуваєте?
– Погано.
– Чи не потрібно вам чогось?
– Ні, дякую!
– На добраніч. Сподіваюся, завтра вам стане краще.
– На добраніч, пані.
Настала тиша. Вечеря була щедра, і Дизму стало хилити на сон. «Ця пані Ніна – симпатична молодичка, – подумав він засинаючи, – ой, графиня…»
Розділ 5
Клімат Коборова мав фатальний вплив на ревматизм Никодима Дизми. На ранок з’ясувалося, що він цілу ніч не зімкнув очей, і біль посилився. З такою доповіддю прийшла до пані Ніни покоївка і повернулася до Дизми з новим асортиментом ліків і запитанням від господині, чи не бажає пан Никодим якихось книжок для читання.
Дизмі зовсім не хотілося читати, і він, не бажаючи уславитися невігласом, заявив покоївці, що йому важко буде тримати книгу в руках.
Результат виявився найнесподіванішим.
За дверима почувся голос пані Ніни:
– Добридень, пане Дизмо. Мене засмучує, що вам не краще. Чи не послати за лікарем?
– Ні, не потрібно, – рішуче відповів Никодим.
– Вам, напевно, нудно. А що, якщо вам хтось почитає вголос?
– Що ж робити, якщо немає кому.
За дверима запанувало мовчання, і за мить пані Ніна запитала:
– Можна до вас увійти?
– Прошу дуже.
Ніна увійшла до кімнати і кинула на Никодима погляд, у якому змішувались цікавість і співчуття. Потім несподівано запропонувала, що буде читати сама. Дизмі нічого не залишалося, як погодитись, дякуючи та перепрошуючи за клопіт.
– Ну що там, дрібниці. Я й так сиджу без діла. Я із задоволенням щось вам почитаю. Скажіть тільки, якого автора вам почитати.
Никодим замислився: потрібно вибрати якогось трохи кращого, такого, якого в Лискові читали люди інтелігентні. Він згадав одного англійця, ім’я якого вимовляється «Джек», а пишеться якось зовсім інакше.
– Може, щось Джека Лондона? – попросив він. Ніна посміхнулася і кивнула.
– Зараз принесу кілька його книжок.
Незабаром вона повернулася, несучи декілька книжок у вишуканих палітурках. І сказала:
– Я не здивувалася, дізнавшись, що ви любите цього автора.
Дизма зроду не читав Джека Лондона, проте зауважив:
– Справді, він мені дуже подобається, але чому ви так сказали?
– Ви мені вибачте – можливо, я просто хвалюсь, але мені здається, що я вмію спостерігати. А вас неважко розгадати, хоч ви і замкнута натура, що живе внутрішнім життям, начебто у splendid isolation9.
– Невже? – запитав Никодим.
– Так. Ми, жінки, досягаємо цього, можливо, ненауковим шляхом, навіть не методично, але ми фахівці у психоаналізі, я б сказала – у прикладній психології. Інтуїція замінює нам дослідницький метод, а інстинкт уберігає від помилок.
«От розбалакалася», – подумав Дизма.
– І тому, – продовжувала Ніна, гортаючи книгу, – ми легше знаходимо ключ до закритої, ніж до відкритої книги.
– Гм, – заперечив Никодим, – але навіщо ж шукати якогось ключа, якщо кожну книжку легко відкрити.
Він вважав, що Ніна, заговоривши про закриті книги, збирається продемонструвати перед ним читання Лондона крізь палітурку. Тому він додав:
– Немає нічого легшого, ніж відкрити книгу.
Пані Ніна заглянула йому в очі і заперечила:
– Ні. Трапляються такі, які цього не зносять, саме тому вони найцікавіші. Їх можна прочитати тільки очима уяви. Ви згодні зі мною?
– Навіть і не знаю, – відповів Дизма не замислюючись, – я таких книжок не зустрічав. Бачив дуже дорогі видання, але кожну книгу міг без зусиль відкрити і прочитати.
– Це зрозуміло, ви, напевно, взагалі не берете до рук книжок нецікавих, а ті, що викликають у вас інтерес, ніби під дією магнетизму відкриваються самі. Сила волі має такі властивості.
Дизма розсміявся. «Що за нісенітницю вона верзе!» Вголос же сказав:
– Але ж для того, щоб відкрити книгу, потрібно сили не більше, ніж у немовляти.
– Проте у вас надзвичайно сильний характер.
– У мене? – здивувався Дизма.
– О, не намагайтеся сперечатися. У мене маса спостережень, які підтверджують це, – переможно посміхнулася Ніна. – Узяти хоч би той факт, що ви любите Лондона… Адже це характерно для вашого смаку! Чому не Поль Джеральді, не Моруа, не Вайльд, не Синклер Льюїс, не Жеромський, не Манн, не Шоу, а саме Лондон з його поезією тихого творчого героїзму, з його язичницьким сприйняттям могутності боротьби, з його апофеозом праці.
Дизма мовчав.
– Ось бачите. Наперед можу сказати, що ви любите не Шопена, а Брамса, що Матейко вам ближчий, ніж Яцек Мальчевский, а Ліндберг рідніший від Сірано де Бержерака, готичний стиль і хмарочоси вам більше до смаку, ніж бароко і рококо.
Вона дивилася на нього своїми величезними блакитними дитячими очима, немов хотіла сказати: «Я знаю, дядьку, що ти мені приніс у кишені!»
Дизма не знав, що відповідати, і тому скривився від болю і застогнав. Пані Ніна почала заклопотано розпитувати Никодима, чи не надокучила йому розмова, чи не хоче він подрімати…
– Скажіть мені, тільки відверто, чи вірно я визначила ваші смаки?
«А дідько його знає»! – подумав Никодим і про всяк випадок відповів:
– Частково так, частково ні.
– Ну добре, – сказала Ніна не без задоволення і засміялася – тепер почитаємо. Хочете «Поклик крові»?
– Будь ласка.
Ніна почала читати. Це виявилася історія про собаку, якого вкрали. Дизма зі щораз більшим нетерпінням чекав, коли нарешті втрутиться поліція, але розповідь пішла іншим руслом, і Никодим потроху втратив нитку оповіді й уже нічого не розумів і не чув, окрім мелодійного, м’якого голосу пані Ніни.
Він почав міркувати над розмовою, яка щойно відбулася між ними, і дійшов висновку, що бесіда була дивною. Ця красуня пані Ніна виглядала так, ніби говорила зовсім не про книжку… А може?..
І раптом йому згадалася маленька вітальня у квартирі начальника поштової контори в Лискові пана Бочека, дві його незаміжні дочки, вчителька початкової школи панна Валяскова, писар мирового суду Юрчак та інша «золота молодь» Лискова. У тій кімнаті, такій убогій, порівняно з пишними апартаментами цього палацу, вони збиралися для того, щоб пограти в «цензуру». Панна Льодзя Бочек сиділа посередині кімнати, вдаючи з себе книжку… І про неї говорили всяку всячину: що вона нерозрізаний том, кухарська книга, збірка віршів, говорили, що вона така книжка, яка на вигляд хороша, але краще не відкривати… Ага!
Це мусить бути щось в такому ж роді… неодмінно щось таке! Але хороше чи погане говорила йому ця пані?.. Можливо, й хороше; втім, у цих панів ніколи нічого не дізнаєшся!
«А якщо я їй сподобався?.. Не може бути».
Голос Ніни дзвенів, переливався, інколи тремтів від хвилювання. Довга тінь від опущених вій падала на білі щоки, у пишному волоссі виблискувало сонце, пронизуючи густе листя, воно падало на килим яскравою свіжою плямою. У кімнаті пахло лавандою і липнем, багаті меблі бундючно сяяли позолотою і бронзою. Із прикрашеної арабесками стелі звисала важка лампа, виблискуючи рубіновими підвісками.
«Боже мій, хто б іще тиждень тому міг подумати, що я, Никодим Дизма, лежатиму у цій розкішній кімнаті на цьому багатому ложі, а ця красива пані читатиме мені книжку!»
Він заплющив очі і раптом затремтів.
«А що, коли це сон, якщо все це фантазія, якщо я розплющу очі і знову побачу закопчені, вогкі стіни кімнати Бартеків на Луцькій вулиці? А цей голос?.. Може, то Манька читає Валентинисі «Кур’єра»?»10
Тут голос замовк і через деякий час почулося неголосне запитання:
– Ви заснули?
Дизма розплющив очі і посміхнувся.