Раптом Куницького пройняло. «Ну і спритна ж ти людина, братику, – подумав він. – Тим краще, якщо дарма брати не хочеш».
– Вельмишановний пане, – почав він, – як тільки з вами познайомився, відразу мені щось підказало, що Бог вас мені посилає. Якби це тільки справдилося! Пане Дизмо, золотенький пане Никодиме, обставини з обох боків так вдало складаються! Ви шукаєте хорошої посади, а я вже дожив до того віку, коли людина багато сили не має. Друже шановний, не гнівайтеся на мою зухвалість. Але що б ви сказали, якби я вам запропонував узяти на себе, ну, скажімо, управління моїми маєтками і фабриками. Не подумайте, шановний пане, що це дрібниця. Господарство складне, оком не зміриш!
– Не знаю, чи впораюся я. Я на цьому зовсім не розуміюся, – відверто зізнався Дизма.
– Але ж, – заперечив Куницький, – ви легко з тим впораєтесь. Утім, там на місці я сам якось собі даю раду, але, знаєте, ті поїздки, ті переговори по канцеляріях, домагатися милості від якогось-там пана Ольшевського, вирішувати справи у міністерствах – для усього цього я вже застарий. Тут потрібен хтось енергійніший, зі зв’язками, перед ким різні там Ольшевські навшпиньки ставати будуть, та й молодшого. Вам, мабуть, ще й сорока немає?
– Тридцять шість.
– Оце вік! Дорогенький мій, не відмовте мені. Будете мати зручне помешкання або поряд з нами в будинку, або в окремому флігелі – на ваш вибір. Коні у вашому розпорядженні, авто у вашому розпорядженні. Хороша кухня. Близько від міста. Захочеться відвідати своїх друзів у Варшаві – ласкаво прошу. Словом, жодних обмежень. Що стосується умов – не соромтеся, пропонуйте самі.
– Гм, – буркнув Дизма, – справді, не знаю.
– Ну, скажімо, так: окрім того, тридцять відсотків від прибутку, якого ви доб’єтеся. Гаразд?
– Гаразд, – кивнув головою Дизма, до пуття не зрозумівши, на що він погоджується.
– А платня, скажімо… дві тисячі на місяць.
– Скільки? – здивувався Дизма.
– Ну, дві тисячі п’ятсот. Та роз’їзні, крім того. Гаразд? Руку!
Дизма машинально потиснув маленьку руку старого. А той, розпашілий і усміхнений, ні на мить не змовкаючи, вийняв величезне вічне перо, заповнив дрібненькими округлими літерками чвертку паперу і підсунув Дизмі підписати. У той час, коли «коханий пан Никодим», прикрашав своє прізвище кучерявим давно винайденим розчерком, Куницький відрахував з натоптаного гаманця кільканадцять банкнотів, які приємно шелестіли.
– Ось п’ять тисяч авансу, прошу покірно. А тепер… – і він почав обговорювати питання щодо від’їзду Никодима та інші з тим пов’язані проблеми.
За кілька хвилин, коли в коридорі затихли кроки Дизми, Куницький став посеред кімнати і, потираючи руки, прошепелявив:
– Ну, старий Куницький, і хто скаже, що ти не вмієш вирішувати справи!
І справді, Леон Куницький славився надзвичайною спритністю і рідко помилявся: вдало намічав угоди і блискавично їх здійснював.
Почало світати. На позеленілому куполі неба подекуди мерехтіли щораз тьмяніші сліди зірок. Рівні ряди ліхтарів випромінювали болюче біле сяйво.
Никодим Дизма йшов містом, і його кроки різко й гучно відлунювали в порожнечі вулиць.
Події минулого вечора увірвалися у його свідомість якимсь невловимим пістрявим сплетінням вражень, що мерехтіли, ніби наздоганяючи одне одного. Він відчував, що ці події мають для нього величезне значення, але осягнути їхню суть він не був у змозі. Він відчував, що несподівано на нього звалилося щастя, але що воно означало, звідки взялося і для чого – не міг збагнути.
Чим більше він думав про це, тим більше все видавалося йому неправдоподібним і фантастичним.
Тож він зупинявся, охоплений страхом, обережно засовував руку в кишеню і, коли пальці намацували тугу пачку банкнотів, посміхався сам до себе. І раптом зрозумів: він багатий, дуже багатий. Увійшов в арку воріт і почав рахувати. Боже мій! П’ять тисяч злотих!
– Оце гроші! – вихопилося в нього. Вироблений роками поневірянь інстинкт підказав природну реакцію: потрібно це відзначити. І, хоча йому не хотілося ні їсти, ні пити, він звернув на Грибовську, де, як відомо, шинок Іцка вже відчинений. Він завбачливо вийняв сто злотих і сховав їх до іншої кишені. Показувати таку купу грошей в Іцка було небезпечно.
Незважаючи на ранню годину, в Іцка було вже заповнено. Візники, шофери таксі, кельнери зі вже зачинених ресторанів, сутенери, що пропивають нічний заробіток своїх «наречених», волоцюги з околиць, що повернулися після вдалих «експедицій», – увесь цей люд наповнював дві невеликі кімнати стишеним гудінням голосів і брязканням посуду.
Никодим випив дві чарки горілки, закусив холодною свинячою відбивною і солоним огірком. Йому спало на думку, що сьогодні неділя, і Валентин не піде на роботу.
– Нехай хами знають, що таке інтелігенція, – подумав Дизма.
Він звелів подати пляшку горілки і кіло ковбаси, старанно перерахував решту і вийшов. Не доходячи до Луцької, раптом помітив Маньку. Вона притулилася до стіни, втупившись в одну точку. Чомусь він зрадів цій зустрічі.
– Добрий вечір, панно Маню! – гукнув він весело.
– Добрий вечір, – відповіла та, здивовано приглядаючись до нього. – Чого це ви волочитесь ночами?
– А ви чому не йдете спати?
– Зараз піду, – з сумом відповіла Манька. Дизма зміряв її уважним поглядом. Вона здалася йому привабливішою, ніж звичайно. Худа, правда, але струнка.
«Скільки їй може бути? – подумав він. – Найбільше – сімнадцять».
– Чому ж панна Маня така сумна? – запитав він. Вона лише знизала плечима.
– Якби ви три ночі поспіль вартували на вулиці, як собака, і не заробили ні гроша, ви б теж, напевно, не стрибали від радості.
Дизмі стало незручно. Він поліз в кишеню і дістав кілька банкнотів по десять злотих.
– Я вам позичу, панно Маню. Двадцяти вистарчить?
Дівчина з подивом дивилася на гроші. Вона ж бо знала, що квартирант ще опівдні не мав ні копійки за душею. Звідки ж стільки? Хіба що вкрав. Може, для того і надягнув фрак. «Втім, – подумала вона, – що мені до того?»
Никодим простягнув їй два папірці.
– Ось, прошу!
Манька заперечливо похитала головою.
– Не хочу. Не візьму. Віддавати нічим.
– Ну і не потрібно.
– Не хочу, – спохмурніла вона. – Бач, банкір який! Відвернула голову і тихо додала:
– Хіба що… Дарма не хочу. Хіба що підете зі мною.
– Е-е-е, – пробурмотів Дизма і почервонів. Манька зазирнула йому в очі.
– Не подобаюсь?
– Чому ж ні.
– Теж мені мужчина! – несподівано вирвалося у неї зі злістю. – У-у-у – калоша!
Вона повернулася на підборах і повільно рушила до будин-
ку.
– Панно Маню! – крикнув він їй навздогін. – Заждіть, підемо.
Вона почекала, а коли він порівнявся з нею, сказала:
– Ще за номер п’ять злотих.
– Гаразд, – відповів він. Вони мовчки йшли вузькими вуличками.
Сонний бурмило у плюшевому жилеті відімкнув їм двері, повів у тісний брудний номер і простягнув руку. Дизма заплатив.
Крізь старі сірі фіранки било яскраве сонце. У номері було душно, парко і відгонило затхлістю.
– Може, вікно відчинити? – запропонувала Манька.
– Вже пізно. Додому пора. Напевно, година десята, – відповів Дизма.
Перед маленьким люстерком Манька розчісувала вищербленим гребінцем густе чорне волосся.
– Знайшли місце? – кинула вона байдуже. Раптом Дизму охопило нестримне бажання покрасуватися перед Манькою. Він вийняв з кишені усі свої гроші і розклав на столі.
– Подивися, – сказав він з посмішкою.
Манька повернула голову – і вирячила очі. Вона довго вдивлялася у банкноти.
– Скільки грошей… Скільки грошей… Та ще й усі папірці по п’ять сотень. Чорт забирай!
Никодим насолоджувався справленим враженням. Дівчина схопила його за руку.
– Слухай! Ти був на «ділі»? – запитала з подивом.
Дизма розсміявся і так просто, задля жарту, відповів:
– Ага!
Манька обережно доторкнулася кінчиками пальців до грошей.
– Скажи… скажи… – прошепотіла вона, – ти ходив на «мокре»?
Дизма кивнув.